Гей, чуваче!

— Зачекай. Зачекай-но, Стіве. Ти — що?

— Расист і бундючний виродок, що пишається власними генами, — похмуро зізнався Стів. — Вони мною дуже незадоволені, і не те щоб мені справді це муляло, бо це маячня, але ж люди обурені. Ну і так, це вкрай неприпустима поведінка.

Тоні стягнув з голови захисні окуляри і розвернувся на стільці, забувши про недопаяний проект.

— Зачекай-но, — попрохав він. — Ми давно не спілкувались, я трохи… втратив контекст. Якого дідька ти взагалі пішов у рекламу?

Стів стенув плечима.

— Мені запропонувала агенція “Американський орел”. Сказали, що потребують здорового образу для молоді і взагалі хочуть повернутися до коріння. До того ж… — він трохи зашарівся, — мені не дуже подобається те, що ми всі фактично живемо за твій рахунок, Тоні. Сума в контракті була приваблива, юристи Щ.И.Т.а дали добро, і я погодився.

Тоні повільно вдихнув і так само повільно видихнув. Це анітрохи не допомогло.

— А мене, — погрозливо сказав він, — мене ти спитати не схотів? Господи, Стіве! В мене грошей хоч греблю гати, а ти!.. втім, що вже тут, кажи далі. А ще краще почекай-но хвильку. Джарвісе!

— Так, сер.

— Покажи мені, з чого здійнялася така буча.

— З радістю, сер.

Кілька хвилин вони спостерігали за тим, що Джарвіс транслював на віртуальний екран. Тоні майже одразу втупився в яскраве рекламне відео: ретро-автомобіль з піднятою кришкою капота, а перед ним…

— Господи, Стіве, — застогнав Тоні. — О матір божа, ти це серйозно?!

Екранний Стів хвацько ляснув себе по крутих сідницях, неначе оббиваючи пил з долонь, голосно закрив капот та пішов сідати у автівку. “У Стіва Роджерса крутезні джинси” виплило за ним; десь під написом закрутилася, мов знаменита срібна монета, емблема з крилатим орланом. Екран згас і засвітився знову. Цього разу Стів лежав у невимушеній позі; розстебнуті джинси ледь трималися на його бездоганних стегнах. Підтягаючи та застібаючи їх, він вигинався так принадно, що Тоні голосно ковтнув. Наступний епізод — коротенький, на кілька секунд! — демонстрував Стіва Роджерса в ковбойському капелюсі і пляжному вбранні; блакитна далечінь океану за його спиною сяяла не так яскраво, як його очі, сонце й вітер грали злегка скуйовдженим волоссям, могутні грудні м’язи блищали свіжою засмагою. Вінтажний радіоприймач, як автоматично відмітив отетерілий Тоні, грав щось легке й приємне, під що так і хотілося забути про всі справи і проблеми, залягти на піщаний пляж… і ще багато чого хотілося.

“Це країна “Гей, чуваче!” — випливло великим шрифтом, затуляючи фантастичне видовище, яким, безумовно, були стегна Стіва Роджерса, обтягнуті денімом. Тоні замахав руками і хрипко звелів:

— Досить, досить!

Вигляд у нього був ошелешений і чомусь винуватий, вилиці спалахнули темним рум’янком, а очі заблищали. До всього цього у Тоні, вочевидь, пересохло в роті, оскільки він наосліп потягся за водою, схопив пусту чашку з-під кави, сьорбнув гущини, скривився, виплюнув, потягся за наступною, не спускаючи очей з монітора. Дарма що там тепер залишився лише орел, що широко й з погордою розкрив крила. Стів, що сидів весь червоний по самі вуха, не витримав і подав йому пляшку води, витягши її з маніпулятора Дурка*, що підкотився, не чекаючи наказів.

— Розумничок ти мій, — пробурмотів Тоні, скрутив пляшці шию і голосно забулькав водою. — Тьху ти, господи, не жалієш ти мого старого порепаного серця, Стіве. Все інше таке саме чи є відверті нюдси?

— Нюдси?

Тоні застогнав.

— Гидкі дядьки й тітки змушували тебе знімати штанці, Стіве?

— Ну, е-е-е… так. Багато разів.

Тоні голосно ляснув себе по лобі. Здавалося, він ось-ось почнеться битися головою об стіл, і в цьому дивному зайнятті його не спинить навіть те, який той захаращений.

— А так, щоб на тобі не залишалося нічого, окрім того, в чому тебе народила твоя добродійка-мати? — уточнив він. — Чи, можливо, тебе змушували щось таке казати, чого ти не став би заявляти за власним бажанням? Або, може, порушили твої фінансові права? Дай мені хоч що-небудь, аби я міг взяти їх за барки. Ти — расист, та де це чувано!

Стів подумав. Потім подумав ще.

— Мене попросили сказати щось про джинси. Я і сказав, — нарешті, повідомив він. — Мовляв, мені подобається, коли джинси як треба, якими вони були раніше, без зайвих витребеньок. Як у простого парня поруч. А тепер мене ненавидить ціла купа людей, яких я в очі ніколи не бачив, в якомусь там твіттері, яким, до речі, заправляє твій друзяка Маск.

— Він мені вже давно не друзяка, приблизно з тих пір, як остаточно йобнувся на ідеї власної інтелектуальної переваги, — автоматично відмітив Тоні. — До того ж необґрунтованої. І ці його кошмарні спроби наробити якомога більше дітей… якщо вже хтось і звар’ював на темі євгеніки, то це старий Ілон.

— Звинувачення в захисті євгенічних ідей теж в наявності, сер, — втрутився Джарвіс. — Як і спроби пов’язати капітана Роджерса з нещодавніми заворушеннями проти поточної імміграційної політики в Ірландії. Він, мовляв, є нащадком ірландської родини, що колись переїхала до Штатів, і тому…

— Що за маячня, та я навіть не чув про ті заворушення, — пробурмотів Стів; нерівні плями рум’янку на його щоках спалахнули роздратовано і щиро, а пальці стали стискатися у сердиті кулаки. — Я хоча б раз у житті вів себе як клятий расист?

— Ні, капітане, але ви маєте блакитні очі, світлу шкіру, золотаве ластовиння і волосся кольору золотистий блонд, підтон 8.13 — пшеничний, — зауважив Джарвіс. — До того ж ви буквально супер-людина з покращеним генотипом. Реакція твіттер-спільноти доволі очевидна. І передбачувана.

— Можливо, я і справді не подумав як слід, — сумно визнав Стів. — Гадки не маю, як все виправити. Люди дуже злі. Ніхто не любить расистів, в першу чергу — я сам. Все життя воював з ідейними нащадками Гітлера, і ось на тобі.

— О, повір мені, — пробурмотів Тоні, — ти дуже помиляєшся щодо настроїв загалу. І ти крупно офігієш, Стіве, коли всі ці поціновувачі арійської раси візьмуть тебе на штандарт і понесуть уперед, забувши спитати твоєї думки. Назвуть яким-небудь дурнуватим чином…

— Капітан ГІДРА, — зненацька подав голос Джарвіс.

— Що?!

— Капітан ГІДРА, — повторив штучний інтелект. — Найтрендовіший топік в мережі Х. Залишив далеко позаду навіть скандал з джинсами, хештег “гідракеп” стрімко набирає популярності. Користувачі впевнені, що капітан Роджерс просто вдало вдавав із себе гарного хлопця, а насправді…

Стів голосно застогнав. Тепер вже він, здавалося, на межі того, аби почати битися головою об стіл.

— Джарвісе, мені буде потрібний спортзал поза чергою, — проговорив він. — Треба стравити пару. Інколи сучасність мене жахає.

— Чекай, мені треба поміркувати, — Тоні запустив пальці у волосся і скуйовдив його у доволі виразне вороняче гніздо. — Але ж це як раз доводить, що ти нікого не хотів ображати і, звісно, ніякий ти не расист! Якби ти щиро пишався власними генами, або був пов’язаний з ГІДРою, або ще якесь безглуздя такого штибу, ти б не став зніматися в такій рекламі, хіба ні? Джарвісе? Піде за аргумент?

— Мені дуже шкода, сер, але ні. Занадто складна логічна послідовність для сімдесяти трьох цілих, двох десятих відсотків користувачів твіттера. Також мушу додати, що вони вже активно кенселять містера Роджерса, а це, у свою чергу, може призвести до повноцінної державної кризи. Капітана Америку вважають однією з непорушних основ державності трохи менше вісімдесяти одного відсотка…

— Та досить, досить статистики, все і так вже достатньо погано, — похмуро сказав Тоні. — Гаразд, Джарвісе, ну а в тебе немає жодних ідей?

— Ми могли б запустити зустрічну кампанію, сер, — з готовністю відповів Джарвіс, — скажімо, об’явимо, що реклама джинсів була навмисним реджбейтом, а насправді капітан Роджерс невпинно бореться з расизмом в усіх його проявах. Нерівність є нерівність, навіть якщо колишня привілейована група потерпає від так званого синдрому відкату… втім, це дуже непевна стратегія з непередбачуваними наслідками.

— Дуже ризиковано, — зауважив Тоні, — але ідея слушна. Взагалі ми можемо використати інший підхід. Себто могли б, якби на місці кепа був хтось інший, не настільки, е-е-е… прямий…

— Що за інший підхід? — втрутився Стів, що стрімко втрачав рештки терпецю. — Припиняй обговорювати мене за очі в моїй-такі присутності, Тоні, це страх як бісить.

— Ну, якби ти був трохи ширших поглядів і, припустимо, одягнув би ці кляті джинси на побачення, і це побачення — знов-таки, припустимо, не сприймай як щось особисте! — було б з хлопцем…

— Я згоден, — швидко відповів Стів, змусивши Тоні ошелешено замовкнути на половині слова. Якусь мить вони вдивлялися одне в одного однаково отетерілими очима. Нарешті, Тоні перепитав:

— Що ти кажеш?

— Кажу, я згоден, — без будь-яких вагань повторив Стів. — Я хочу піти з тобою на побачення, Тоні. В джинсах чи без них, це вже вторинно… стій, стій, не треба задихатися! Джарвісе, води!

Дурко знову підкотився впритул і став тицяти чергову пляшку просто в руки Стіву. Той узяв, подякував, як живій людині, спробував дати напитися Тоні, який все ще трохи задихався і, вирячивши очі, намагався щось сказати, але не міг. Неначе все розмаїття слів застрягло йому в горлянці і ледь не задавило.

— Я хотів заробити власні гроші саме тому, що це неправильно — запрошувати тебе на побачення, чи, скажімо, дарувати квіти, купуючи їх за твої ж гроші, — Стів зітхнув. — Пробач мені, Тоні. Я так і думав, що краще мені буде піти розвантажувати вагони. Ну? Дихай, прошу тебе, дихай. Я розумію, для тебе це, певно, шок, ти ж в нас плейбой, не треба було, певно, так тебе лякати…

— Джарвісе, — хрипко звелів Тоні, врешті-решт продихавшись, — замов столик на вечір. Десь в пристойному місці. Не дуже дорогому, кеп не любить зайвого пафосу. Стіве, мовчи, не заперечуй. Взагалі-то в тебе є твої гроші, не знаю, як ти це пропустив. Певно, не до того було. Джарвісе, ще мені буде потрібно зв’язатися з Ілоном чорти-б-його-драли-Маском. Зроби йому бізнесову пропозицію, аби відмовитись не міг. І приблизно порахуй мені, скільки може зараз коштувати Твіттер.

— Сер…

— Тоні!

— Ну що? — невдоволено гримнув Старк. — Ти сам це почав, Стівене Ґранте Роджерсе! Тепер не заважай мені рятувати твою фантастично прекрасну дупу від огульного кенселінга! Ти просто не уявляєш, який це огидний смітник — твіттер під керуванням пихатого, бундючного, розбещеного генія, що вже давним-давно прокетамінів собі всі мізки. Я б не чіпав цю купу лайна, але вони зробили велику помилку, коли наїхали на тебе. Ніхто не сміє напосідати на тебе, окрім мене… упс.

Стів доволі довго вивчав його поглядом. Потім обережно запропонував:

— Якщо ти не проти, давай просто позабудемо про той клятий твіттер. Не назавжди, тільки на сьогоднішній вечір?

— Але ж!..

— Мені було варто запросити тебе значно раніше, але твоя репутація… стій, ні, не так. Прозвучало дуже засуджуюче, вірно? Я мав на увазі, що, здається, нарешті піду з тобою на побачення, Тоні. Сам не вірю, що це правда, і абсолютно не хочу весь вечір розмовляти про твіттер, джинси, мої чи твої помилки та стратегії їх виправлення. Лише про нас з тобою. Ти ж не проти? Будь ласка, скажи, що не проти. Що це не ділова зустріч, а щось, щось…

— Щось більше, так. Не думати про роботу буде вкрай важко, — попередив Тоні. — І тобі, і мені. Але так, я згоден. Один чорт, допоки Ілон протверезіє, вчитається в бізнес-пропозицію, очманіє, перечитає, усвідомить… коротше кажучи, час в нас є. Я б теж залюбки витратив його на щось краще за твіттер.

— Просто не хочу перетворювати наше перше побачення на балаканину про справи, — зітхнув Стів. — І, до речі, щодо джинсів. Вони справді нічогенькі такі, але, певно, краще їх не вдягати, бо ще вирішать, що це таке собі продовження рекламної кампанії?

— Одягнись як забажаєш, тільки не в жоден з твоїх костюмів, — щиро попросив Тоні. — В мене і так очі й серце вистрибують, коли я бачу тебе в облягаючих штанях. Але якось впораюсь, не вперше ж… блін. Я все це примудрився вивалити тобі просто вголос?

— Я це переживу, — вирішив Стів, рум’яний, мов маківка. Він взяв з маніпулятора Дурка чергову пляшечку води і зробив ковток. — І взагалі тепер, здається, все переживу, навіть оцей… кенселінг. Це страх як неприємно, коли зробиш якусь дурню, не подумавши, а тебе за це щиро ненавидить купа народу, так, дуже гидке відчуття, але — переживу. Ми ж бо з тобою знаємо, що то все неправда.

— А коли я куплю Твіттер, то перейменую його з Х назад в Твіттер, — розмріявся Тоні, — ще й запущу пару ідей… упс, знову про роботу, так? Даруй, Стіве. Як починаєш, важко зупинитися, і, до речі, май на увазі: ти не один. Чуєш, ні? Чим би все це шаленство з побаченням не закінчилося, ти не один стоїш проти всієї цієї навали войовничої дурості, і ніколи не стоятимеш один. Я поруч, і… м-м-м!..

Дурко, який щойно підкотився з черговою пляшкою води, спустив маніпулятора і від’їхав геть. Люди були дуже зайняті, і ніхто з них не задихався просто зараз — або ж задихалися вони обидва, якщо взяти до уваги дивну звичку стикатися ротовими отворами. У Дурка теж був такий, але цілком для інших цілей; втім, йому і не хотілося ні з ким стикуватися в такий дивний спосіб. Тому він зайняв звичне місце на підзаряджальній станції та пішов собі у сон-режим.

— Гей, чуваче, — ледь чутно прошепотів Тоні, коли вони зі Стівом, нарешті, змогли припинити цілуватися. — Якщо навіть скажуть, що Залізна Людина зустрічається з Капітаном Гідрою, то я чхати на це хотів. Нехай собі патякають. Тим паче що то, здається, правда.

Стів голосно застогнав і відхилився. Задивився на розпашіле від почуттів обличчя, пальцем провів по крихітним зморшкам у кутиках зацілованого роту. Нахилився до Тоні знову і прошепотів:

— Ти мене навмисно дражниш, Ентоні Едварде Старк? А наслідки?

— А про це ми поговоримо згодом, — пообіцяв Тоні, перш ніж поцілувати його знову. — Можливо. Якщо буде вільна хвилинка.

…коли півроку потому Тоні спробував подарувати своєму тепер вже чоловіку перед богом і людьми свіжокуплений Твіттер, Стів запротестував.

— Бійся бога, Тоні! Це ж страшна відповідальність!

— Та ти не розумієш, любчику, — весело відповів Тоні. — Вони ж досі тебе відміняють, аж дихати не можуть, а тобі й байдуже. Ну хіба не прекрасно? Нехай скрегочуть зубами. Після того останнього допису, де ти сам полагодив старого форда, вартість акцій сягнула піднебесся. Якщо ти ще й будеш володіти контрольним пакетом…

— …перше, що я зроблю — впроваджу голосовий вхід до акаунта, — попередив Стів. — Аби залогінитися, треба буде співати патріотичних пісень. Тобі самому не лячно?

Тоні водночас сумно й весело зітхнув.

— Домовились. Дарувати Твіттера я тобі не стану.

І, на превеликий жах акціонерів та причетних осіб, подарував Стіву Фейсбук.