Останній у черзі

"Іноді найбільше мовчання, між плечем і плечем. У натовпі, що не знає імен."

Я довго стояв мовчки.

Попереду, спина. Сіра, мов цемент. Пальто сіре. Волосся сіре. Навіть повітря сіре, з туманом, що завис між нами, мов волога завіса. Жінка. Плечі трохи опущені, руки схрещені за спиною. На ній табличка. Як і на мені. Я вже зрозумів, що ці таблички ніби ярлики. У мене «№087457». Я пробував зняти її з шиї, але щось у мені опиралося. Як рука, яка не твоя.

Жінка не ворушилась. Може, не чула?

— Вибачте… — я прошепотів спершу, ледь. Мов не собі, не їй, не комусь, просто, щоб почати.

Вона не реагувала. Жодного руху. Навіть щоки не здригнулись.

— Пані… — вже трохи голосніше. — Ви знаєте… що це за черга?

І тоді вона зробила щось ледь помітне. Рух, майже як у механізму. Повернула голову на пів оберта, не показуючи обличчя. І… знову застигла.

Можливо, вона сліпа? Можливо, глуха? Але як вона сюди потрапила?

— Чуєте мене? — ще раз. Уже трохи роздратовано. Мовчати було важче, ніж стояти.

І тоді… зліва, через одного від мене, озвався голос. Не її. Чоловічий. Різкий.

— Не став запитань.

Я здригнувся. Той чоловік був кремезний, із виголеним черепом, що поблискував, мов металева куля в тумані. Його очі дивилися в далечінь, ніби скрізь мене. Але він говорив чітко:

— Тут не заведено питати. Це порушення порядку.

— Але… — почав я, — я не знаю, чого ми чекаємо. Це ж черга? Чи....

— Це Черга. — Він сказав це, як ім’я. І далі: — Ми всі стоїмо. Це все, що потрібно знати.

Його голос був не злий. Не гарячий. Навпаки, мертвий. Мов автомат у в’язниці, що повторює інструкцію: «Поверніться в камеру».

Я зробив півкроку вперед.

— Ви можете пояснити, куди вона веде?

Тоді він повернув голову. Очі його були сухі, як пил у печі. Без білків, без життя. Він подивився мені просто в обличчя.

— Не став запитань, — сказав він ще раз. І на цей раз, тихо. Дуже тихо. Але в тому шепоті було більше сили, ніж у крику. Наче ці слова не просто заборона, а прокляття.

Не став запитань.

Невідомо чому, я не посміхнувся. Не зірвався. Я просто відчув… як зник мій пульс.

Ніхто більше не озвався. Усі попереду стояли без руху, без дихання. Мені здалося, що вони не живі. Що вони давно стали частиною ландшафту. Архітектура очікування.

І я знову замовк.

Я відчув, як холод повзе вгору ногами. Бруківка під ногами мала дрібні тріщини. У цих тріщинах щось жевріло, крихітні окурки сигарет, шматки паперу з фразами на кшталт: “Не обходь. Стояння — це честь.”

Хтось, імовірно, колись їх писав. А потім, залишив. Як попіл.

Я глянув назад. Там не було нікого. За мною, порожнеча. Туман, що хитається, як хвиля, над чорним асфальтом. Я був останнім. Без сумніву. Без шансів заховатися.

Це було моторошно не тому, що я один. А тому, що всі інші стояли, мов поховані живцем.

Знову глянув на жінку перед собою.

Вона досі не ворушилась.

Тоді я помітив: у неї на пальто, маленький ґудзик відірваний. Його місце зяє порожнечею. Смішна деталь. Людяна. Але водночас, страшна. Бо ця порожнеча — єдине, що в ній живе.

Я закрив очі.

Що, як усе це — вистава?

Що, як я прокинувся в ролі, яку хтось написав?

Але забув сценарій.

Може, саме тому не можна ставити запитань. Бо сценарій тільки один, стояти. І той, хто питає, вибивається. А тих, хто вибивається — або міняють… або стирають.

Мене нудило. Але не фізично, психічно. Від порожнечі. Від цього повільного сповзання в щось без форм і країв. В щось, що не має навіть назви, просто… Чекай.

За декілька хвилин чи то годин, десь високо над головою ледь чутно клацнуло. Як мікрофон. Як перемикач.