Пташечки

Вокзал. «Зона підзарядки» – сповіщала табличка над дерев’яним столом. Вільні розетки очікували, коли хто під’єднає свій телефон. З деяких роз’ємів вже стирчали шнури, що плавно переходили у смартфони, а ті – у людей. Люди своєю свідомістю крізь телефон єдналися з мережею. Такий собі незримий ланцюг закономірностей.

Поки їх пристрої намагалися встигнути насититися електроенергією, подорожани гортали електронні сторінки не відриваючи погляд від екрану.

Тух-тух-тух. Гудів щойно відбутий потяг. Вібрація від його руху через підлогу залу очікування передалася тілу.

Із-за спини чутно шарудіння крил, воркотіння голубів.

Три жирні тушки із перону через відкриті двері забралися до залу очікування. Запанікували. Голосно промчали над людьми розваленими у кріслах. Двоє птахів мали намір вилетіти у дверну пройму та промазали, натрапили на відкіс дверей. Поскреблися кігтями об деревину і відступили.

Птахам не вистачає тями, аби збагнути що до чого. Причинно наслідкові зв’язки їм не знайомі. Ніяк не допетрають чому не виходить вилетіти так само, як залетіли.

Знову збентежено роблять коло і врешті примощуються на ліпнині, котра виступала від стіни попід стелею.

Третій – невгомонний, набирає швидкість. Увесь його вигляд транслює впевненість у тому, що за кілька махів крил буде на свободі. Лишень більше зусиль потрібно прикласти. Він прикладає. З розгону вдаряється у скло. Падає на підлогу. Трусить від запаморочення головою, хитається на своїх лапках і злітає. Приєднується до двох інших птахів.

Небайдужі люди підхоплюються зі своїх місць. Стрімко відкривають другу половину дверей, які ведуть на перон. Мовляв: «Ось він – вихід. Летіть.» Однак голуби причаїлися нагорі. Вони зовсім не прагнуть на часі експериментувати із польотами. Навпаки, із усіх зусиль намагаються утримати займану позицію.

Винахідливий люд із найкращими побажаннями прагне вказати птахам вірний шлях. Люди переконані, що знайшли підходящу для цього мову.

Звідкись з’являється м’яка іграшка, і вони по черзі жбурляють її поміж птахів. Не докидають. Височенько. О! Нарешті долетіло. Голуби притупцьовують із місця на місце та злітати наміру не мають.

Рятівники не здаються. Сповнені ентузіазму продовжують свою рятувальну дію. Адже якщо не вони то хто?

На горизонті з’являється працівниця вокзалу:

‒ Що ви робите?

На пані ніхто не реагує. Вона рівно, твердим голосом:

‒ Залиште птахів у спокої, ‒ ловить іграшку і нарешті її присутність помічають.

Недогадливій працівниці стрімко роз’яснюють суть рятівної місії. На що та відповідає:

‒ Так то ваша провина. Ви їх годували на пероні?

Бабця, що поряд сиділа, смикає працівницю за спідницю. З видом людини, яка не почула попередньої розмови, з жалісливою інтонацією висловлює занепокоєння про долю нещасних пташок. Адже, якщо нічого стрімко не вдіяти хто знає що станеться з пір’яними у цьому залі очікування. Працівниця вокзалу із тим же рівним тоном:

‒ Так це ви згодували їм батон хліба на вході. Це і ваша провина.

‒ ДАЙТЕ ПТАХАМ СПОКІЙ, ‒ ще раз наголосила вона звертаючись до всіх і пішла виконувати свої посадові обов’язки.

Знову об’явили про початок посадки на наступний потяг. Хтось схопився із насидженого місця і з баулами потупцював шукати потрібну колію. Дехто сьорбав гарячий напій, чи жував щось та майже у всіх у руках блищали екрани телефонів.