Уламки

— Як у тебе темно. Темно й порожньо. Жодного промінчика світла, жодної ясної думки, — прошепотіла Совість, зазираючи в мою душу, ніби в занедбану кімнату зі спущеними шторами.

— А ти аж сяєш! Чиста, немов сльоза, бездоганна до блювоти. Дивлюсь, така правильна, така безпристрасна, — огризнулась я, втиснувшись у тінь власних думок.

— Твоя душа теж може бути світлою. Але ти мусиш припинити обманювати себе. Що ти доводиш і кому? Навіщо рвеш себе на частини, мов би намагаєшся дістатися до суті, але сама не знаєш якої?

Отака в мене турботлива Совість. Замість обіймів — вирок. Після кожної її появи я почуваюся уламком. Маленькою розщепленою частинкою чогось, що колись було цілим. Можливо навіть цінним.

— Не пхайся куди тебе не кликали! — гаркнула я з нутра. — Що ти скрізь свого носа суєш? І в день і вночі. Може, відпочиниш уже хоч трохи? Хочеш колискову заспіваю? Засни, дай мені жити.

Але Совість не знає спокою. Бунтує, бурчить, бурлить.

— Як мені мовчати, коли ти живеш, немов ходиш стрічкою Мебіуса — все по одній стороні, не помічаючи що можеш змінити сторону. Чого ти боїшся? У тебе ж є інший бік. Або ти забула?

Забула? Ні, я пам’ятаю, іноді навіть надто добре.

Може, варто купити для Совісті заспокійливе? Цікаво, буває в аптеках «ліки для тої, що не дає спокою в житті»?

Бо розмовляти з Совістю — те саме, що боротися з власною тінню. Скільки не бийся — завжди програєш.

Як же мені її приручити, видресирувати як слухняного песика? Щоб не кусала, не гризла, не муляла. Щоб стала тихою, майже невидимою. Як зламати те, що ламає мене?

У моєму житті було всяке: злети, падіння, карколомні перегони з самою собою, і темна кімната страху де я шепотіла молитви. Я навіть збудувала палац із смутку — камінь до каменю, сльоза до сльози. І от, уперше за довгий час тиша. Не в голові, а в душі. Не втеча, а бажання зупинитися, залишитися.

Але ця тиша ламка. Бо Совість знову приходить немов буря, різким порухом зламує щось важливе, хрустить усередині кісткою думки, вириває шмат з мене.

І знову те саме обличчя — гримаса вічного незадоволення, як у старої примари, якій давно час на спочинок.

— Ну що тепер не так? — зітхаю. — Може, хоч раз скажеш щось добре? Хочеш, пристрою тебе до цирку? Будеш клоуном. Посада сумного клоуна якраз вільна. Виходитимеш на арену, і всі сміятимуться до сліз. Тільки не моїх.

Совість здригнулась. Може від страху. А може від жалю.

— Та ні, — посміхнулась я. — Нікуди тебе не віддам. Бо як тільки тебе не стане - стане порожньо в мені. І соромно. А це ще гірше.

Совість не обирають. Вона — або є, або її нема. І коли є — вона невпинна. Ніби вбудований моральний механізм, що завжди на посту, навіть коли серце просить відпочинку.

Але сьогодні… сьогодні я вирішила інакше.

Я не хочу більше слухати Совість.

Я почула Серце.

І воно не бурчало, не шепотіло, не звинувачувало. Воно просто підказало напрям. Ненав’язливо, лагідно. Пульсом.

Я готую злітну смугу. Розправляю крила. Це мій шлях. Мій власний, незапозичений, не виправданий перед кимось.

— А може, єдиний шлях до щастя це просто жити теперішнім і не думати про майбутнє? — раптом тихо запитала Совість, здавшись.

— Але ж так можна й померти від туги, — відповіла я.

Совість нічого не сказала.

Вона знала: здіймаючись у небо, ми часто падаємо і розбиваємось на дрібні уламки.

Але я вирушила в дорогу мовчки, зосереджено шукати свої уламки. Бо знаю: одного дня з них я збудую себе наново.

Авторка – Марина Чайка

Серпень 2007 року.