Казка про цвях золотий у труні літератури!

Якось скликали мудрі писарі змагання. Хто з паньства відважиться ступити в словесні хащі, здолати критиків-вовків лютих та й закарбувати своє імʼя на корі дуба мудрости, тому й цвях буде. Та не абиякий, а золотий, що славу прибиває до літературної мапи!

Зійшлися тоді поети, прозаїки, драматурги й драма-квіни, гомін здійняли, бо кожному заманулося слави вхопити.

Першим був Нарцис Багатоголосий, що як заспіва, то й соловейко замовкає, слухає.

Любив Нарцис себе милувати, що в ставочку, що в калюжі, що в ложці суповій, аж збудував лабіринт із дзеркал, де куди не глянь, усюди він — краса неписана та геній осяйний.

І так йому те сподобалось, що подумав:

— А навіщо мені в хащі лізти, вовків сторожити, як я й сам собі нагорода? Он як сяю, аж очі ріже!

І правда: сяйво в дзеркалах розлетілося, що й сонце зблідло, а Нарцис осліп від власного блиску. Чутно лише голос, що нахвалює:

— Моє слово діамант! Я сам собі храм з красномовних компліментів!

Чи то він іще блукає, чи вже тільки відлуння, хто зна. Бо стільки його в дзеркалах примножилося, не розбереш: де справжнє, а де тінь марнославства.

Другою мала йти Мамчине Золотце. Стоїть, рученьки ламає, губоньки надимає:

— Ой, мамцю, бабцю, рушайте-но до лісу, та подруженьок скличте, нехай вовків благатимуть, аби пустили до цвяха золотавого.

— А нащо тобі, дитино, цвях?

— Заб’ю у стіну й табличку почеплю: «Сама файна фея у фентезі»

— Ох, наші подруги в хащі не дійдуть.

— То нехай листи шлють, як всі мене люблять, тільки жалісні, аби вовкам соромно стало. І вихваляють нехай, яка талановита, але без побрехеньок!

Баба тільки брову вигнула. А мамця їй погрозила:

— Еге ж, не обтяжуй Золотце думами важкими, од них одні зморшки.

— Звісно, Золотко, будуть похвали від душі, як належить! — присяглися вони.

— А як душа покличе на суперників наклеп настрочити, то не стримуйте! Бо ж за велінням серця, а не за вказівкою.

Не піддалися вовки на солодкі словеса. Тоді Мамця дістала гиржавий цвях, фарбою золотою покрила й принадила біля ґанку. Та й давай усім теревенити, що цвях найсправжнісінький, а лісовий — підробка.

Ніхто й не заперечує, бо, кажуть, усе вже куплене!

Упир Високопарний, вигнаний з підвалу Бібліотеки Кінця Віку, істота древня й метафорична, третім явився.

— Ніч з вами, фразеологізми. Я, хто знає алітерацію з альфи до омеги, п'є чорнило як кров з горла, під блиском софітів не витанцьовую!

І давай сипати писаниною замудрою, латиною та пилом з фоліантів, а критиків анафемою стращати. Усе, щоб перегризти горлянку молодому талантові, якого порівняли з ним у легковажному огляді.

Так би й чкурнув у тінь високих полиць, якби нежить від фоліантового пилу не здолала. Чхнув Упир і луснув від роздутої поважності.

Був іще охочий до слави Винахідник Раціоналізатор, з гонором, як за трьох.

Змайстрував він диво, що в усьому було б до нього подібним.

— Автоматон за мене менш геніальний, але і його генію вдосталь, аби вибороти золотий цвях, тож відправлю його до лісу, й побачить світ, що нема мені рівних серед простого паньства. А сам спочиватиму, бо зайнятий думанням!

Дав автоматону настанови, але той не розчув, й став ходити колами, виколупувати цвяхи з хат сусідів, бо блищить — значить золото!

Обурились селяни, поскаржилися Винахіднику, що творіння бешкет чинить. А Винахідник й образився, заволав, що люди темні супротив прогресу повстали.

Селяни погорювали та й спалили автоматона, як опудало соломʼяне на купі газет з рецензіями.

— А тебе, — сказали, — не чіпаємо. Коли істота жива, може з тебе ще люди будуть.

Наступний виїхав на білому коні, в червоному сукні, поклони до землі кладе, суперників мало не розціловує. Лицар Лицемірний звався він, і так гарно ся поводив, що ніхто не запідозрить у негідних амбіціях.

Прийде бува, до шинку як на прощу, сам не пʼє, друзів нахвалює:

— Ви всі чудо! Ну, крім тебе, Упирю, от тебе я не зовсім розумію. Але ти теж свято!

— А ти, братчику Винахіднику, пишеш так гарно, що аж вивертає. Душу.

І слова в нього, наче медом мащені. Хвали сипле, а не знаєш: чи то в сонеті оспівує, чи помиями обливає.

Не рушив Лицар по цвяха: «Навіщо зі шкіри пнутися? Як не здобуду, сорому не оберуся. А так казатимуть, що не хтів друзів засмутити перемогою!»

А була ще не рівня цинічним суперникам — Принцеса Нітакуся.

Не носила ні меча, ні банального плаща, а білу мереживну вуаль, що затуляла їй лице і здоровий глузд. Цвяха Нітакуся не прагнула, бо золото то кайдани капіталістичного закріпачення, а цвяхи — фалічні символи патріархату.

Щурячі перегони збурювали огиду в душі, що мала одну лиш слабкість — надмірну любов до прикметників. Але несправедливе невизнання її чеснот треба виправити, а визнання здобувають через цвях.

Зустріла вона Лицаря Лицемірного, з посмішкою як з мотиваційної брошури. І мовив він:

— О, ти блискавка фемінізму, репрезентант структурної нерівності!

Затьмарили їй розум компліменти та нефритовий спис, в якому не розпізнала вчасно фалічний символ. Зруйнували лестощі Нітакусєву репутацію, й втопилася б вона у сльозах, але патріархат сам себе не здолає.

Тож покинула токсично-маскулінні перегони, аж корона з задраної голови сповзла. Та й це Нітакуся осмислила як жест спротиву.

А тоді Браві Хлопці повалили битися за цвяха, бо єдиною втіхою їх суворого побуту було схрестити списи, мечі чи кинджали. Така охота битися їх охоплювала, що схрещувалися завзято, аж гай шумів.

А Німфа Мавка очей не зводила, милувалася. Шкода, писати не спромоглася, адже руки в неї, бач, були зайняті. Вимірювальною стрічкою. Як значилося в посібниках для Німфо-Мавок: «Розмір має значення, не цвяхами єдиними живе епос!»

Понурилися писарі, що ніхто за винагородою не йде. Вбили цвяха золотого в труну літератури, поховали під дубом мудрості й почепили табличку памʼятну:

"В кого стане міці витягти сей цвях, той і буде правди письменницької достойний."

Та ширилася чутка недобра: що цвях фарбований, й дуб продажний. І зневірилися писемні люди, розбрелись хто до редактора, а хто й до терапевта.

А цвях лишився.

Й коли вітер гортає сторінки самвидавних книжок, чується:

— Я бачив, як Упир чхає.

Кінець, але це не точно.