Кляті вечорниці

Вже минув ранок. Сонце піднялося вище, освітлюючи село, але його світло здавалося холодним і чужим. Мстислав, змучений безсонною ніччю, проведеною в тривожних пошуках Марини, та пережитим горем за Грицем, повертався додому. Його очі були втомлені, запалі, червоні від недосипання та сліз, а ноги важкі, ніби налиті свинцем. Він і далі не міг викреслити з голови образ зниклої Марини, уявляючи найгірші сценарії, і ця невизначеність мучила його.

Раптом, коли він завертав за ріг хати, з-за тину вибіг хлопчина, Симон, сусідський син, його обличчя було розгублене, перелякане, очі широко розкриті від жаху.

– Мстиславе! – закричав він, його голос зривався на крик, він задихався від бігу та страху. – Швидше! Твоя сестра, Ліза…

Хлопець на мить замовк, не в змозі договорити, лише важко дихав, показуючи рукою кудись убік. Мстислав, відчуваючи, як серце завмирає від жаху, від цього недоброго передчуття, що раптом стало страшною реальністю, схопив хлопця за плечі.

– Що?! Що сталося з Лізою?! Говори! – запитав він, його голос був різким, сповненим страху та вимоги.

– Її вбили, – прошепотів Симон, його маленьке обличчя було бліде, як крейда, а очі повні жаху. – Знайшли її на вулиці недалеко від хати. Мертву…

Світ навколо Мстислава раптом потемнів, загув. Ніби хтось вибив у нього землю з-під ніг, забрав повітря. Ліза? Мертва? Його Ліза? Не вірячи в те, що чує, не чекаючи більше нічого, він кинувся бігти. Бігти туди, куди вказував хлопець. Туди, де лежала його сестра. Його ноги, що ще мить тому були важкими від утоми, тепер несли його вперед з неймовірною швидкістю.

Він забіг до хати, своєї хати, де вже зібралися сусіди, їхні обличчя були сповнені скорботи та жаху. І там, на лаві, вкрита чистим полотняним простирадлом, лежала вона. Його сестра. Ліза.

Обережно, тремтячою рукою відкинувши простирадло, Мстислав побачив страшну картину. На шиї Лізи, на ніжній шкірі, зияла глибока, страшна рана, нанесена гострою шаблею. Кров вже висохла, але жах, який випромінювала ця картина, біль, що застиг на обличчі сестри, не зменшився ні на йоту. Це було звіряче вбивство.

Горе, раптове, нищівне, охопило Мстислава з такою силою, що він ледь не втратив свідомість. Він упав на коліна біля тіла сестри, притиснувшись чолом до її холодної руки, і почав гірко, надривно ридати. Здавалося, світ обрушився на нього. Він втратив Гриця, втратив любов до Марусі, зникла Марина. А тепер втратив і Лізу. Єдину рідну людину, що залишилася.

У хату поволі заходили сусіди, жінки з хустками на головах, чоловіки з похмурими обличчями. Серед них була і пані Оксана, мати Марини, її обличчя було бліде, очі заплакані. Побачивши мертву Лізу, вона теж розплакалася, подвоюючи загальну скорботу.

Мстислав сидів біля тіла сестри, його очі, червоні та опухлі від плачу, були сповнені невимовного горя, що розривало його зсередини. Сусіди підходили, висловлювали слова співчуття, тихо шепотіли про біду, але їхні слова не могли загоїти глибоку, кровоточиву рану в його душі. З кожною хвилиною біль не вщухав, а посилювався, переростаючи в нестерпну лють, в жагу помсти. Хто це зробив? Хто посмів забрати його сестру?

Коли сусіди поволі розійшлися, залишивши Мстислава наодинці з тілом сестри, його охопила справжня буря емоцій. Біль, гнів, відчай, ненависть – все змішалося в один моторошний клубок. Він дивився на обличчя Лізи, на страшну рану на шиї, і в його уяві виникало обличчя вбивці. Невідоме, але ненависне. Хтось, хто забрав у нього останню рідну душу. Він уявляв собі обличчя вбивці, відчуваючи нестерпне, нищівне бажання помститися. І раптом, мов блискавка, в думках промайнуло ім’я. Іван. Іван Іскра. Козак, з яким у нього давно були натягнуті стосунки, суперництво за Марусю, недавня бійка. Іван, який звинувачував Лізу в чаклунстві, в смерті Гриця. Можливо, це саме він скоїв цей страшний злочин? Можливо, його ненависть до Лізи, його горе за Грицем зробили його вбивцею?

З цими думками, з цією страшною підозрою, що переросла у впевненість, Мстислав різко, з якоюсь надприродною силою, схопився за шаблю, що висіла на стіні над ліжком. Ту саму шаблю, що була свідком його боротьби з мертвяком. І, не роздумуючи більше ні хвилини, вибіг з хати. Його кроки були швидкими, рішучими, сповненими сліпої люті. В голові лунали лише одне ім’я – Іван. Він ішов мстити. За Гриця. За Марусю. За Марину. І за Лізу. За всіх, кого втратив. Шлях до хати Іскри здавався Мстиславу нескінченним, мов дорога до пекла. З кожним кроком його лють посилювалася, наростала, мов снігова лавина. Він уявляв, як зустрінеться з вбивцею віч-на-віч і помститься за смерть сестри. Кров за кров. Життя за життя.

Керуючись сліпою люттю та бажанням негайної розплати, Мстислав, з шаблею в руці, що здавалася продовженням його власної волі, рушив до хати Івана Іскри. День близився до середини, сонце стояло високо, забарвлюючи небо в криваві кольори, що здавалися зловісним знаменням. Коли Мстислав підійшов до хати Іскри, що стояла трохи осторонь від інших, обнесена плетеним тином, його серце колотилося в грудях, як скажений птах, що б'ється об клітку. У голові не було жодної думки, лише ім’я — Іван — і прагнення помсти. Він підійшов до дверей, не стукаючи, різко смикнув за клямку. Двері, на диво, виявилися не замкненими і невдовзі зі скрипом відчинились. На порозі стояв сам Іван, його обличчя, змарніле від горя та безсонної ночі, виражало здивування, побачивши перед собою розлюченого Мстислава, з шаблею напоготові.

– Іване! – промовив Мстислав хрипким, зламаним від горя голосом, його очі горіли люттю. – Ти! Ти вбив мою сестру?! Це ти зробив?!

Іван відсахнувся, його очі широко розкрилися від подиву, а потім на обличчі з'явилося обурення.

– Що?! Що ти несеш?! – вигукнув він, його голос був різким, він підняв руки, ніби захищаючись. – Я?! Я не робив нічого поганого! Це не я!

Але Мстислав йому не вірив. Біль, лють, підозра, що переросла у впевненість, затьмарили його розум. В його очах читалася лише сліпа жага помсти. Не слухаючи більше ні слова, не роздумуючи ні миті, він, з криком, кинувся на Івана з шаблею в руках, мов тигр, що кидається на здобич.

Бійка почалася раптово, жорстоко, без попередження. Іван, який ще секунду тому стояв перед Мстиславом здивованим і беззбройним, раптом змінився. В його очах, колись спокійних і блакитних, раптом з'явився якийсь темний, неприродний блиск, вони потемніли, набувши кольору воронячого крила, або ж самої темряви. У його рухах з’явилася дивна, нелюдська грація, швидкість та сила, що не була властива звичайній людині. Здавалося, що в нього вселилася якась нечиста сила, яка веде його рукою. Іван, озброївшись своєю шаблею, з якою пройшов багато походів та битв, атакував Мстислава з нелюдською швидкістю та вправністю.

Бій розпочався на вузькому подвір'ї, серед розкиданих речей, біля тину. Мстислав відбивався як міг, використовуючи свою спритність, але сили були явно нерівні. Іван був старший, досвідченіший у фехтуванні, а тепер ще й володів надприродною силою, що робила його майже непереможним. Проте, лють Мстислава, біль за сестру, що палали в його душі, були настільки великі, що він майже не відчував фізичного болю. Кожен удар Івана, що ранив його, кожна подряпина, тільки розпалювали в ньому бажання помститися, давали нові сили.

І ось, в одному з випадкових рухів, коли Іван, здавалося, був готовий завдати вирішального удару, Мстиславу вдалося, використовуючи свою швидкість, завдати смертельного удару. Шабля прошила тіло Івана, і він, з криком, завалився на землю, мов підкошене дерево, мертвий.

Але бій ще не закінчився. Не встиг Мстислав навіть перевести подих, як з темряви, з-за хати, з'явилася тінь. Це був великий чорний ворон. Той самий, що з'являвся раніше. Птах, з пронизливим карканням, кинувся на тіло вбитого Івана. Ворон, мов зловісний дух, сів на плече мертвого і каркав, його червоні очі палали. І раптом, на жах Мстислава, мертве тіло Івана почало рухатися. Його очі знову потемніли, в них з'явився той самий зловісний блиск, а руки, мов живі, стиснули шаблю. Здавалося, що темні сили, які вселилися в нього раніше, не хотіли відпускати свою жертву, не хотіли віддавати її смерть.

Мстислав завмер від жаху, від побаченого. Він не міг повірити своїм очам. Мертвий ворог піднявся на ноги і знову, з тією самою надлюдською силою, кинувся на нього, продовжуючи бій. Бій тривав, але тепер Мстислав боровся не тільки з людиною, а й з якимись невідомими силами зла, що оживили тіло.

Сонце стояло високо в небі, пекучими променями висвітлюючи криваву арену, якою перетворилося колись тихе подвір’я Івана. Земля була покрита кров'ю та пилом. Мстислав, забруднений піском, потом та кров'ю (своєю та Івана), відступив на кілька кроків, дивлячись на свого противника з невірою та жахом. Тіло Івана, пронизане його шаблею, рухалося з неймовірною швидкістю та силою, що належала не людині. Очі, що мить тому згасли, тепер світилися тьмяним, неживим вогнем, сповнені лише злоби та бажання вбивати.

Знову розпочався поєдинок, але цього разу він був зовсім іншим, більш страшним, більш відчайдушним. Мстислав відчував, що б'ється не з людиною, а з якоюсь темною силою, що вселилася в тіло його ворога, використовуючи його, як маріонетку. Кожен удар Івана був точним і смертоносним, спрямованим на знищення. Шабля, немов жива, витанцьовувала в його руках, відбиваючи сонячне світло, мов блискавка.

Мстислав відбивався як лев, використовуючи всі свої сили, всю свою спритність, але сили його танули на очах, мов сніг під сонцем. Він розумів – так довго протриматися не зможе. Його тіло було виморене, поранене. Потрібно було щось робити. Щось вирішальне. І швидко. Він озирнувся навколо, шукаючи хоч чогось, що могло б йому допомогти в цій нерівній битві, в битві зі злом. Його погляд зупинився на важкій дерев’яній колоді, що лежала неподалік біля тину.

Зібравши останні сили, останню енергію, Мстислав підхопив колоду і з усієї сили, що тільки залишилася, вдарив нею по руці Івана, в якій той тримав шаблю. Удар був сильний, і шабля, з брязкотом, вилетіла з руки, упавши в траву. Беззбройний, Іван все ще був небезпечний. Оживлений темною силою, він кинувся на Мстислава з голими руками, його очі палали злим вогнем. Але той був готовий. Ухилившись від нападу, Мстислав, не вагаючись, встромив свою шаблю прямо в груди противника, туди, де, можливо, ще билося його неживе серце. Тіло Івана раптом завмерло, напружилося, а потім поволі опустилося на землю, звалившись у пилюку, остаточно знерухомівши.

Мстислав стояв, хитаючись, дивлячись на мертве тіло Івана, що лежало на землі, і важко, уривчасто дихав. Він переміг. Переміг у цій страшній, нерівній битві. Але ціна перемоги була надто висока. Він втратив сестру, а тепер ще й вбив людину, нехай і не зовсім звичайну, нехай і під впливом темних сил. В його душі точилася боротьба між почуттям виконаної помсти, праведного гніву, і жалем до Івана, який став жертвою чогось більшого, чогось злого.

Раптом, коли Мстислав стояв так, змучений, з-за хати, що стояла поруч, з'явилася постать. Це був старий отець, сільський священик, той самий, що відспівував мертвяка. Його обличчя було спокійним, сповнене мудрості і співчуття, його очі дивилися на Мстислава з розумінням. Він підійшов до тіла Івана, що лежало на землі, і, перехрестившись, прочитав коротку молитву, а потім почав виконувати обряд відспівування, обряд вигнання темних сил.

– Ця душа, сину мій, заплямована гріхом, – промовив отець Іван, його голос був тихий, але сильний, він хрестив мертвого. – Темна сила тримала його. Але навіть у смерті є надія на покаяння. На звільнення.

Під час молитви, коли отець читав слова над тілом Івана, з вуст мертвого, нерухомого Івана раптом вирвався хрипкий, тихий шепіт. Ледь чутний, але зрозумілий. Останні слова.

– Баба Мотря, відьма, – прошепотів голос, мов зітхання вітру.

Потім тіло остаточно завмерло, зникли останні сліди темної сили, і отець, закінчивши молитву, оголосив, що душа Івана нарешті знайшла спокій, звільнилася від темного впливу.

Мстислав стояв, вражений почутим. Слова Івана, його останній шепіт, мов грім серед ясного неба, пролунали в його свідомості, підтверджуючи всі його підозри. Баба Мотря. Відьма. Це її вина. Вона стояла за всім цим. За смертю Гриця. За тим, що сталося з Марусею. За тим, що сталося з Лізою. За тим, що сталося з Іваном. Це її темні діла. Він розумів – ця історія ще далеко, далеко не закінчена. Це лише початок справжньої битви. Битви зі злом.

×××

Мстислав повернувся до своєї хати, що тепер здавалася порожньою, холодною та наповненою лише тихим шепотом спогадів про Лізу. Він переступив поріг, відчуваючи гнітючу порожнечу всередині. Він переміг у битві. Переміг Івана, переміг темну силу, що ним володіла. Але перемога ця була гіркою, як полин. Вбивство, навіть якщо воно було вимушене, навіть якщо його противник був під впливом зла, лягло тяжким, нездоланним каменем на його душу. Чи мав він право судити і карати? Чи не було це лише черговою жертвою в цій страшній, незрозумілій грі темних сил, яку розпочала баба Мотря?

Ці питання, болісні та без відповіді, не давали йому спокою ані на мить. Він зайшов до кімнати, де на широкій дерев'яній лаві, вкрита чистим полотном, лежало тіло його сестри. Він сів поруч, дивлячись на її бліде, застигле обличчя. Згадував очі своєї сестри, такі яскраві, такі живі, її усмішку, її мрії та надії, які так жорстоко, так раптово обірвалися. І разом з тим, перед його внутрішнім поглядом, щось наклалося, мов страшне марення, поставав образ Івана, спотворений нечистою силою, його очі, що палали злим вогнем, і його власні руки, забруднені кров’ю, кров’ю друга дитинства.

Весь вечір Мстислав провів біля тіла Лізи, не відходячи ні на крок. Сусіди, жінки з хустками на головах, чоловіки з похмурими обличчями, приходили до хати, висловлюючи співчуття, допомагаючи в приготуваннях до похорону, як вимагали давні сільські звичаї. Стримуючи сльози, вони обмивали тіло Лізи, одягали її в білу, святкову сукню, ту саму, яку дівчина мріяла одягнути на власне весілля. Кожен жест, кожен рух цих людей, що допомагали, був сповнений болю, скорботи та тихого співчуття. Мати Марини, пані Оксана, теж приходила, змарніла, з очима, повними сліз, але не від горя за Лізою, а від нерозкритої таємниці – вона так і не знайшла своєї дочки. Її відсутність, її невизначена доля додала ще більше туги до загальної атмосфери скорботи, що панувала в хаті.

Коли всі формальності були завершені, коли тіло Лізи було готове до останнього шляху, сусіди поволі розійшлися, залишаючи Мстислава наодинці з сестрою. Він сів біля лави, взяв її холодну руку, погладив її по волоссю, ніби намагаючись повернути її до життя, ніби сподіваючись, що це все лише страшний сон.

– Вибач мені, сестро, – прошепотів він, його голос був зламаний від болю, він відчував, як його серце розривається. Вибач, що не вберіг. Що не захистив. Я мусив це зробити. Я помстився за тебе, але це не повернуло тебе.

Наступного дня село потонуло в жалобі, що оповила кожну хату. Дзвони старої сільської церкви сумно сповіщали про смерть – смерть Гриця, смерть Івана, смерть Лізи. Три молодих життя, обірваних так раптово, в розквіті сил. Похорон Лізи був сповнений сліз, горя та гірких слів про загублену молодість, про нездійснені мрії. Дівчина була одягнена в білу, святкову сукню, як і мріяла про своє весілля, але на її обличчі, застиглому у вічному спокої, лежав відбиток страждань та передчасної смерті.

Мстислав стояв біля могили сестри, що свіжою, чорною землею виділялася на тлі зеленої трави кладовища. Він стояв сам, покинутий, відчуваючи невимовну самотність та гнітюче почуття провини. Він бачив у поглядах деяких односельців прихований докір, мовчазне звинувачення. Особливо відчутно було вороже ставлення родичів Івана Іскри, які прийшли на похорон. Вони стояли осторонь, шепотілися між собою, кидаючи на Мстислава погрозливі погляди, сповнені ненависті та бажання помсти. Він розумів – вони вважають його вбивцею. Вбивцею Івана. І мріють про розплату.

Коли труну з тілом Лізи опустили в могилу, і над нею пролунали останні слова молитви священика, що благословляв її душу на вічний спокій, Мстислав раптом відчув – за ним спостерігають. Повільно обернувшись, він побачив його. Великого чорного ворона, що кружляв над кладовищем, роблячи повільні, хижі кола. Птах був незвичайний – його розмір, його чорне, мов смола, пір’я, що переливалося різними відтінками в сонячному світлі, його очі, що світилися холодним, неприродним вогнем.

Ворон кілька разів облетів могилу Лізи, знижуючись, ніби прощаючись, ніби вітаючи її душу в іншому світі, а потім, з пронизливим карканням, зник у далечині, залишивши по собі лише відчуття тривоги та неясної загрози.

Мстислав замислився. Цей ворон… він з’являвся раніше. Біля хати, коли боровся з мертвяком. Біля Івана, коли той ожив. І тепер біля могили Лізи. Чи був це просто збіг? Чи, можливо, ворон був посланцем з того світу? Вісником біди? Чи пов’язаний він з тими таємничими силами, що стояли за всім цим жахом? З бабою Мотрею?

У той момент, коли Мстислав стояв так, заглиблений у свої думки, на самоті зі своїм горем, до нього підійшов отець Іван. Він поклав свою велику, теплу руку на плече молодого чоловіка, ніби розділяючи його тягар.

– Сину мій, – сказав він тихим, лагідним голосом, в його очах читалася мудрість та співчуття. – Я бачу твій біль і твою лють. Але пам’ятай, що помста – це шлях у нікуди. Вона не поверне тих, кого ти втратив. Вона лише заплямує твою душу.

Отець дивився йому у вічі, його погляд був глибокий, проникливий.

– Спробуй знайти в собі сили пробачити і відпустити, – продовжував він. – Біль з часом мине. Рани загояться. А душа тільки так зможе знайти спокій. Тільки так ти зможеш жити далі.

Мстислав кивнув, відчуваючи правдивість слів священика. Він розумів – отець мав рацію. Але в його серці все ще вирувала боротьба. Боротьба між болем, люттю, бажанням помститися за всіх, кого втратив, і бажанням знайти спокій, відпустити минуле. Відпустити було надто важко. Надто багато болю, надто багато втрат, надто багато невизначеності. Хто винен у всьому? Баба Мотря? Так. Але чи тільки вона? І чи можна просто так пробачити?

×××

Вечір огорнув село, несучи з собою не тільки прохолоду та темряву, а й ще більшу, гнітючу скорботу, що лягла на душі людей, мов важкий камінь. Звістка про смерть Марусі Чурай, красуні та піснярки, яка, як казали, наклала на себе руки, стрибнувши в яр, сколихнула всіх. Смерть за смертю, горе за горем – здавалося, якесь прокляття лягло на село. Мстислав, почувши цю страшну новину, від якої кров застигла в жилах, ледь не збожеволів. Маруся… Його Маруся… Вона померла. Жінка, яку він кохав понад усе, померла. Біль від цієї втрати, змішаний з болем за Грицем, за Лізою, за пропавшою Мариною, був нестерпним. Але разом з болем спалахнула і лють. Лють на ту, яку він вважав винною у всьому цьому жаху. Баба Мотря.

Мстислав був тепер абсолютно, непохитно впевнений – до смерті Марусі, як і до смертей інших, причетна саме вона. Ця відьма, здається, плела свою темну павутину, затягуючи в неї все більше невинних людей, руйнуючи життя, несучи горе та смерть. Її злі чари, її темні справи – все це призвело до загибелі тих, кого він любив. І цьому треба покласти край. Раз і назавжди.

Зібравши всю свою волю в кулак, перетворивши своє горе на чисту, сліпу лють та рішучість, Мстислав, не роздумуючи більше ні секунди, вирушив до церкви. Стара сільська церква, що стояла на пагорбі, завжди була місцем, де шукали розради, де зверталися до Бога. Він увійшов до неї, коли в храмі було вже темно, лише свічка горіла біля образу Спасителя. Він знайшов священика, отця Івана, того самого, що відспівував мертвяка та Гриця, і звернувся до нього з незвичним проханням.

– Отче, – голос Мстислава був хриплий, сповнений болю та рішучості. – Я прошу вас освятити мою шаблю.

Священик, бачачи відчай в очах молодого чоловіка, бачачи його біль та рішучість, зрозумів – Мстислав збирається на бій. Не на звичайний бій. На бій зі злом. Отець Іван, мудрий та досвідчений, знав, що чаклунство існує, що темні сили можуть втручатися в життя людей. І що протистояти їм можна не тільки молитвою, а й зброєю, освяченою Божим словом. Він погодився провести обряд.

У тиші церкви, при світлі свічки, отець Іван почав читати молитву над шаблею Мстислава. Слова молитви лунали під склепінням храму, наповнюючи повітря святою силою. Під час освячення, Мстислав відчував, як шабля в його руках стає не просто шматком металу. Вона наповнюється невидимою, але потужною силою, здатною протистояти темним чарам, здатною пробити темряву. Він відчував, як зброя стає легкою, але водночас міцнішою, наче її кували не в земній кузні, а десь на небесах.

Освятивши зброю, Мстислав, з почуттям, що тепер він готовий, що має захист, вирушив до хати баби Мотрі. Його серце билося як скажене, відстукуючи шалений ритм у грудях. Він знав, що цей похід може стати останнім у його житті, що він іде на вірну смерть. Але він був готовий на все. Готовий покласти край цій зловісній історії. Готовий помститися за всіх, кого втратив. За Гриця. За Марусю. За Лізу. За Марину.

Він йшов швидко, не озираючись, у бік краю села, де стояла похилена, оповита лихою славою хата відьми. Ніч вже повністю вступила у свої права, оповила світ темрявою. Коли Мстислав підійшов до хати баби Мотрі, що стояла самотньо, як темна пляма на тлі ночі, побачив – двері її були відчинені, мов запрошуючи увійти. Серце його на мить завмерло в передчутті. Він обережно, стиснувши в руці освячену шаблю, зайшов всередину.

Хата була захаращена, повітря було густим, наповнене їдким, неприємним запахом сушених трав, коріння, чогось паленого та тліючого. На стінах, що не були білені, а темні від кіптяви та часу, висіли дивні символи, амулети, пучки невідомих трав. У кутку стояв великий котел, в якому на повільному вогні булькало якесь темне, густе зілля, випускаючи пар, що клубився під стелею. Мстислав озирнувся навколо, шукаючи хоч якийсь знак, якусь підказку, що допомогла б йому розгадати таємницю баби Мотрі, зрозуміти її темні діла. Раптом, його погляд зупинився на старій, дерев'яній скрині, що стояв біля стіни. Він підійшов до нього і відчинив важку, скрипучу кришку. У скрині, серед пилу та павутиння, лежали старі, пожовклі книги, висушені трави, кістки тварин, а також невеликий дерев'яний ящик, з якого віяло холодом. Мстислав відкрив ящик і побачив там старий, металевий перстень із великим чорним каменем, що, здавалося, випромінював темряву.

Саме в цей момент, коли він тримав у руці перстень, щось холодне торкнулося його спини. З темряви, з кутка кімнати, де тіні були особливо густими, пролунав тихий, хрипкий шепіт. Мстислав різко обернувся, стиснувши в руці шаблю. І побачив бабу Мотру. Вона стояла в темному кутку кімнати, її обличчя було майже повністю приховане в тіні, але очі, що світилися нездоровим, зеленим блиском, дивилися прямо на нього.

– Ти прийшов, Мстиславе, – промовила вона хрипким голосом, в її голосі звучала насмішка та самовпевненість. – Я чекала на тебе. Ти хотів помститися І ось ти тут. Прийшов у моє лігво. Але знай, юначе, ти не зможеш мене перемогти. Моя сила давня. Моя влада безмежна.

Мстислав стиснув в руці освячену шаблю, що тепер світилася ледь помітним, внутрішнім світлом.

– Я прийшов покласти край твоїм злочинам, – відповів він рішуче, його голос був твердий, хоч серце і шаленіло в грудях. – Ти згубила всіх, кого я любив. Ти несеш горе і смерть. І за це ти відповіси.

І між молодим чоловіком, озброєним вірою, освяченою зброєю та праведним гнівом, та старою відьмою, яка володіла темною, первісною силою, почалася смертельна сутичка. Битва не за життя, а за душі.

Баба Мотря, відчувши наближення неминучого кінця, відчувши силу освяченої шаблі та рішучість Мстислава, почала відчайдушно захищатися, використовуючи всю свою темну, накопичену віками силу. З її пальців, довгих, мов коріння, виривалися блискавки, сині та зелені, що розряджалися в кімнаті, розбиваючи глиняні горщики, перекидаючи стіл. Повітря раптом стало густим, важким, наповнилось їдким, задушливим димом від спаленого зілля та невідомих речовин. Стіни хати, здавалося, дихали, вони почали тріскатися, по них поповзли потворні тіні, створюючи ілюзію, що сама хижа оживає і намагається поглинути Мстислава.

Мстислав, стиснувши в руці освячену шаблю, що тепер світилася яскравим, внутрішнім світлом, що протиставлялося темряві хати, відбивався як міг, парируючи удари, ухиляючись від магічних атак. Кожен удар відьми, спрямований на нього, був сповнений такої злоби, такої ненависті, такої люті, що здавалося, вони могли пробити будь-який захист. Але молодий чоловік, сповнений праведного гніву, болю за втрачених, жаги помсти, не здавався, його воля була міцнішою за будь-які чари.

З кожним ударом, який він наносив своєю освяченою шаблею, лезо зброї ставало все яскравішим, відбиваючи не тільки тьмяне світло каганця, а й якесь внутрішнє, чисте світло, що ніби виходило з неї самої. Чари баби Мотрі, незважаючи на всю їхню силу, на всю їхню давність, не могли пробити цей світлий щит, що оточував Мстислава. Здавалося, що не тільки освячена сталь захищає його, а й саме світло віри, світло правди, що протистояло темряві.

– Ти марно намагаєшся, юначе, – прохрипіла відьма, її голос звучав глухо, віддалено, мов з іншого світу, але в ньому вже відчувався страх. – Ти не знаєш з ким ти борешся. Моя сила давня. Я згубила не тільки твоїх близьких, а й багатьох інших, невинних. Твою маму, – її слова пролунали, мов удар грому, вразивши Мстислава до глибини душі. – Лізу, Марину, Василину, Марусю, Гриця, Івана. Всіх, хто став мені на шляху. Я смерть цього села! Я його прокляття!

Слова баби Мотрі, страшні, жахливі, пролунали в кімнаті, мов грім серед ясного неба, хоч він уже й чув це раніше, але зараз, з її вуст, це звучало як остаточний вирок. Мстислав ніби провалився в прірву відчаю. Він і уявити собі не міг, що ця стара, згорблена жінка, здатна на такі страшні, такі масштабні злочини. Вона вбила не тільки його сестру, не тільки тих, хто був йому дорогий, а й безліч інших невинних людей, чиї долі вона зламала своїми темними ділами. Здавалося, що все його життя, всі його втрати, вся його біль – все це було лише частиною її великої, зловісної гри. Здавалося, що все його життя було однією великою брехнею, оповитою чарами та темрявою.

Гнів і біль, які він відчував, були настільки сильними, що, здавалося, вони могли зруйнувати не тільки хату навколо, а й сам світ. Зібравши всі свої сили, всю свою лють, Мстислав кинувся на відьму з подвоєною силою. Його удари, керовані сліпою жагою помсти, ставали все точнішими і сильнішими, спрямованими на знищення. Баба Мотря, відчуваючи наближення смерті, відчуваючи, що її сили слабшають під ударами освяченої сталі, відчайдушно чинила опір, використовуючи останні залишки своєї магічної енергії.

Коли шабля Мстислава, що світилася яскравим світлом, впилася в тіло баби Мотрі, пробиваючи її темний захист, відьма відчула, як її сили починають витікати, мов вода крізь пальці. В очах її, зелених, зловісних, спалахнув страх та відчай. Зрозумівши, що програє бій, що її час настав, вона вимовила останні, стародавні слова, які пролунали як хрипкий, передсмертний шепіт, і її зовнішність раптом почала змінюватися, мов скидаючи стару шкіру.

Шкіра баби Мотрі, зморшкувата та суха, раптом стала сірою і лускатою, мов зміїна луска, що покриває тіло. Її очі поглибилися, зникли зелені іскри, і вони запалали яскравим, червоним, пекельним вогнем. З рота, що розтягнувся в потворній гримасі, висунувся довгий, розщеплений язик, мов у змії, а нігті на руках, що раніше були, мов пазурі, перетворилися на гострі, довгі кігті. З її спини, розриваючи одяг, виросли величезні, перетинчасті крила, що нагадували шкірясті перетинки кажана або нічного хижака. Волосся баби Мотрі стало довгим і чорним, мов смола, і звисало по плечах, переплітаючись з павутинням, що виросло нізвідки. Її зріст різко збільшився, тіло стало м'язистим і сильним, набувши потворних, нелюдських форм. Вона більше не нагадувала стару жінку, а стала жахливим, потворним демоном, вирваним із найглибших глибин пекла, самим втіленням зла.

Голос її змінився до невпізнання. Тепер він звучав не як хриплий шепіт, а як гуркіт грому, змішаний з шипінням змії та ревінням дикого звіра.

— Ти справді думав, що переможеш мене?! – проревіла вона, її голос відлунював у руйнуючій хаті, змушуючи стіни здригатися. – Я вічна! Я – зло, що існує віками! І ти не зможеш мене знищити! Ти лише смертний!

З цими словами її потворне тіло, кинулося на Мстислава, атакуючи з неймовірною швидкістю та силою. Її рухи були швидкими і непередбачуваними, як у дикого, хижого звіра. Гострі, мов бритви, кігті та ікла блищали в темряві, а величезні крила створювали потужний вихор, що здіймав у повітря пил та уламки зруйнованих меблів.

Мстислав, побачивши таке страшне перевтілення свого ворога, відчув, як його серце завмерло від жаху, від усвідомлення того, з чим він має справу. Але він швидко опанував себе. Страх поступився місцем люті, що стала ще сильнішою. Він знав – це його останній шанс. Не тільки для себе, а й для села.

Бій був запеклим, жорстоким. Демон, зі своїми надлюдськими силами, швидкістю та потворністю, наносив Мстиславу страшні рани. Кігті розривали його одяг, залишали глибокі, кровоточиві сліди на тілі, а ікла здавалися готовими розірвати його на шматки. Мстислав відбивався як лев, використовуючи всю свою силу, весь свій хист, всю свою рішучість. Але сили його танули на очах, мов сніг під палючим сонцем.

Шабля, освячена в церкві, виблискувала в темряві руйнуючої хати, відбиваючи мерехтливе світло каганця та внутрішнє сяйво. Кожен удар Мстислава, спрямований на демона, був сповнений відчаю та рішучості, це була битва за життя, битва за душі. Він згадував своїх рідних – матір, Лізу, Василину, Гриця, Марусю, Івана – всіх, кого вбила ця мерзенна істота, і це давало йому нові сили, нову енергію для боротьби.

Демон ревів від люті, не в силах здолати його, намагаючись розірвати Мстислава на шматки. Її крила створювали потужний вихор, який піднімав в повітря пил, уламки зруйнованих стін та меблів. Кімната перетворилася на справжнє пекло, де зійшлися у битві світло і темрява.

Але Мстислав не здавався. Він знав – якщо він програє цей бій, то з ним загине не тільки він, а й все село, його рідна земля. Зібравши останні сили, останній подих, він зробив ривок вперед, використовуючи момент, і вдарив освяченою шаблею прямо в серце демона, туди, де, можливо, ще билося це темне, зловісне серце. Метал, що світився святим світлом, пробив гнилу плоть, і демон видала пронизливий, жахливий крик, що рознісся над селом. Вона почала розпадатися на частини, мов стара, гнила колода, що розсипається на порох, її тіло розкладалося прямо на очах.

Мстислав, не даючи собі ані миті перепочинку, підбіг до бездиханного, розкладаючого тіла і відрубав демону голову одним точним, швидким рухом, аби остаточно знищити зло. Коли пил осів, а залишки магічної енергії розсіялися, кімната була сповнена смердючого запаху гниття, сірки та паленого. Мстислав стояв посеред руїн, дивлячись на безголове тіло демона, що поволі розкладалося, перетворюючись на порох. Він відчував себе виснаженим, знесиленим, але водночас і неймовірно щасливим. Він зробив це. Він вбив монстра, який забрав у нього все найдорожче. Він переміг.

Вийшовши зі зруйнованої, смердючої хати відьми, що тепер була лише купою обгорілих колод та уламків, Мстислав ступив на землю, відчуваючи, як ноги, зранені та виморені битвою, ледь переставляють його. Він був настільки виснажений фізично та емоційно, що, здавалося, ледь тримався на ногах. Але він знав – мусить повернутися до своєї хати. Мусить повернутися до світу живих.

Коли він, хитаючись, поволі відійшов трохи далі від зруйнованої хати відьми, залишивши за спиною запах гару та гниття, то побачив постать. Жінка в чорному одязі, що зливався з темрявою передсвітанку. Вона стояла трохи осторонь, висока і струнка, її обличчя, яке ледь проступало в тьмяному світлі, було схоже на маску – без емоцій, без виразу. Жінка стояла нерухомо, мов статуя, і дивилася на Мстислава поглядом, в якому не було нічого людського – лише спокій, байдужість та якась віковічна мудрість.

– Забираюча, – промовила вона низьким, хрипливим голосом, що пролунав у тиші ранкового повітря, і злегка, майже непомітно, поклонилася.

Мстислав ніколи раніше не чув про таку жінку, про таку сутність. Але він одразу зрозумів – вона пов’язана з тим світом, з якого прийшли мертвяки, з якого прийшов демон. Вона – та, хто забирає душі.

– Баба Мотря, — почала вона знову, її голос був спокійний, констатуючи факт, – отримала розплату за свої гріхи. Її душа навіки залишиться в пеклі. Там, де їй місце.

З цими словами жінка, мов зіткана з туману, розвіялася в повітрі, зникла так само раптово і безшумно, як і з’явилася, залишивши Мстислава на самоті, серед тиші передсвітанку. Він стояв на місці, не розуміючи до кінця, що щойно сталося, що це була за сутність. Він ніколи не забуде цю ніч. Ніколи не забуде жахів, які йому довелося пережити – втрати близьких, битву з демоном. Але він також ніколи не забуде і своєї перемоги. Перемоги над злом.

Мстислав, змучений, зранених фізично та душевно, сповнений горя, поволі рушив додому. Сонце вже піднімалося над обрієм, золотими променями розсіюючи темряву ночі, висвітлюючи село, що поволі прокидалося. Він знав – його життя ніколи не буде таким, як раніше. Все, що йому колись було дороге – родина, кохання, друзі – все це було втрачено. Забрано злою волею відьми.

Зібравши останні сили, пересилюючи біль та втому, Мстислав, керований бажанням повідомити про страшну звістку, відправився до хати матері Марини, пані Оксани. Він прийшов до неї, коли вона, змарніла та невиспана, сиділа біля вікна, чекаючи на звістку про дочку. Мстислав розповів їй все, що сталося минулої ночі – про битву з бабою Мотрею, про її перетворення на демона, про свою перемогу над злом. І, пересилюючи біль, розповів про Марину, про її візит до відьми, про її загибель. Жінка, почувши про смерть доньки, про яку вона так довго тривожилася, впала на коліна і розридалася, її крик горя рознісся по хаті. Її горе було таким сильним, таким щирим, що Мстиславу стало ще гірше, бачачи, як страждає мати, втративши дитину.

Тим часом, коли сонце вже повністю зійшло, козаки, дізнавшись про події минулої ночі – про зруйновану хату відьми та її смерть, про зникнення Марини – вирушили до хати баби Мотрі, аби з’ясувати, що сталося. Разом із ними був і місцевий священик, отець Іван, який знав про темні справи відьми. Оглянувши руїни хижі, побачивши сліди страшної битви, вони знайшли місце, де земля біля хати була свіжорозрита. Після кількох годин копання, що виснажило чоловіків, вони натрапили на тіло Марини. Дівчина лежала в землі, похована поспіхом, закутана в простирадло. Священик прочитав молитву над тілом, благословив його на вічний спокій.

Наступного дня село знову занурилося в жалобу. Відбулися похорони – похорони Марини і Марусі Чурай, чиї тіла знайшли пізніше. Все село зібралося, аби вшанувати пам'ять загиблих дівчат, чиї долі обірвалися так трагічно. Мстислав стояв біля могил, дивлячись на хрести, які щойно встановили над свіжою землею. Він відчував себе абсолютно самотнім, покинутим, оточеним лише болем та втратами. Всі, хто був йому дорогий, тепер лежали в холодній землі.

Не витримавши болю втрати, усвідомлення того, що в цьому селі його більше нічого не тримає, лише могили близьких та гіркі спогади, Мстислав вирішив покинути його. Він віддав усе своє майно сусідам, попрощався з отцем Іваном, з тими небагатьма, хто ще дивився на нього без осуду, і пішов. Пішов до козаків, до Війська Запорозького. Він сподівався, що життя в козацькому війську, сповнене небезпек, битв, походів, допоможе йому забути про все те зло, яке сталося в його рідному селі, про всі втрати, про весь біль.

Він мріяв про те, щоб кожен день проводити в боях, щоб відволіктися від думок про свою сім’ю і друзів, про тих, хто спочив навіки. Він хотів стати сильним і безстрашним воїном, гідним пам’яті своїх близьких, захищати рідну землю від ворогів. Але чи зможе війна, зі всією її жорстокістю, зі всіма її втратами, загоїти глибокі рани його душі? Чи зможе він коли-небудь забути про той жахливий день, коли світ, яким він його знав, перевернувся для нього догори дном, забравши всіх, кого він кохав? Чи знайде він спокій? Це було невідомо. Але він йшов вперед, у майбутнє, несучи в собі відлуння минулого та тягар своїх втрат.