Епілог темної володарки

Ніхто не зважав на стомленого чоловіка, що прямував від темного замку, зсутулений під вагою масивної труни. Городяни сновигали вуличками, де ще недавно палахкотіло бойовище, розгрібаючи руїни домівок та збираючи нечисленні пожитки. Грехем опустив капюшон. Його обгорілий плащ висів клаптями, на поясі теліпалася залізна скринька з потертим давно забутим гербом, а мотузки, що обвивали труну, до болю впивались в долоні. Їх подолано, військо розбите, прислужники втекли й лиш милосердя Героя врятувало від неминучої сутички за мертве тіло господині. Поховай її по-людськи, м’яко шепнув Грехему лицар в білосніжному панцирі. Він, радник п’яти забутих королів, посередній мечник й ще гірший чаклун, полишив у замку все: зламаний меч, моторошний незручний трон, навіть корону, перерубану навпіл. Грехем проминув кладовище, окинувши поглядом довгі ряди свіжих могил, важко зітхнув і поволік тяжку ношу далі, звертаючи на манівці. Щойно останні домівки сховались за обрієм, перший радник Володарки розгорнув шкірясті крила, обертаючись на брунатного дракона й направив політ далеко за гірські вершини.

Старезний маєток добряче змінився. Лісові хащі підступали до огорожі, вплітаючи гілля бузини та витких чагарників між каміння, високі трави сягали вище пояса, омита дощами веранда потріскалася, а наскрізь проіржавілі завіси ледь втримували вікна. Та все ж дім пахнув теплом. Навіть розколини деревини усміхалися Грехему, а підлога радісно рипіла, коли він затяг труну до вітальні й важко опустив її на дубовому столі. Він обнишпорив шухляди комодів у пошуках голки та міцних ниток, витяг з поясної скриньки єдину сферу, блакитну, завбільшки з велику перлину, й впевнено підняв віко.

Бліду шкіру Темної Володарки вкривали глибокі рани. Сплетена з міфрилових кілець сукня, зміцнена рядами дрібних лусочок на грудях та плечах , була розірвана в кількох місцях, ледь тримаючись на високій постаті. Коротке біляве волосся сплуталося, його вкривав бруд. Прикрашений срібними квітами вінець глибоко входив у кістки черепа, ховаючи гвинти за м’якими пасмами. Де-не-де виднілися давні рубці. Грехем акуратно зашив найбільші рани — навпроти серця й довге розсічення на правому стегні. Шар за шаром зібрав докупи шкіру та м’язи. Він знав – ґолеми плоті, як свідчив магістр Франкенштейн, не помирають остаточно, та кожна згаяна мить відбирає крихти особистості. Грехем стиснув око в долоні, іншу притиснув до грудної клітки. Чітко й гучно викрикнув закляття, схоже на три короткі гарчання. Електричний розряд пронизав тіло. Дівчина різко підхопилася, широко розплющивши великі сірі очі.

— Жива,– констатував радник й повернувши її лице до світла взявся зашивати ліву щоку.

—Облиш, Грехеме! Вони тут! До зброї, залатаєш потім,– володарка вдарила його по руці.

— Не смикайся будь ласка, дай зробити гарний шов,– м’яко попросив Грехем, притримуючи господиню за підборіддя, й виконав ще один стібок.

— Треба битися. Я ще жива! Де ми?!– дівчина крутнула головою.

— У старому домі. Ми програли, Даніело. Нас просто відпустили,— важко зітхнув радник.

— Це неможливо… — тихо й без запалу прошепотіла вона.

Грехему здавалось, що він лагодить поламану іграшку. Колишня володарка мовчала, дозволяючи як завгодно обертати її, латаючи непомітні рани. Вона майже не ворушилася, тільки порожній погляд мляво ковзав великою залою. Нарешті слуга закінчив, змив бруд та засохлу кров і перевдягнув господиню в сукню, знайдену у надрах старих шаф. Обоє попрямували до спальні на другому поверсі. Вечоріло. Грехем йшов попереду, наштовхуючись а меблі, про існування яких забув, і тягнув Даніелу за собою наче неслухняну дитину. Та похмуро розглядала шпалери, торкалася різьблених поручнів, зупинялася біля вкритих пилом картин. Цей маєток був її першим другом з миті народження. Нарешті колишня володарка лягла у ліжко з оксамитовим шатром, вкрившись ковдрою до самого підборіддя. Обійняла себе і повернула голову до вікна, за яким сяяли перші зорі. Грехем заслонив шори з протилежного боку й зробив крок до виходу. Даніела різко обернулася в його бік.

— Не йди. Я боюся лишатись сама.

Він вмостився поруч. Без капюшона Грехем здавався іншим: не молодим і не старим, ніби застиглим у часі. Ефект крові драконів, що ним були благословенні усі мисливці. На руках сліди давніх опіків. У темному волоссі сріблястий блиск сивини.

— Ми справді… — вона не могла вичавити цього огидного слова,– Що тепер в нас лишилося?

Мисливець зітхнув. Слова були зайвими. Стиснув долоню господині, ніби намагаючись зігріти вічно холодну шкіру.

— Не йди. Прочитай мені сумну казку,– різко наказала колишня володарка.

Даніела понишпорила за квітчастими подушками, дістаючи велику книгу в тканій палітурці. Розгорнула її і просягнула Грехему. Слуга глянув на сторінки: їх прикрашали яскраві малюнки, дракон у небі, гостроверхий сірий палац, оточений військом чорних лицарів, скрині повні різнобарвних очей, прикрашених золотими рунами. Витончені літери акуратною в’яззю оповідали легенду про Героїв та лиходія. Грехем роздивився зображення мудрого чародія у білій мантії.

— Чому ця казка сумна?,–спитав він, здогадуючись про відповідь.

— Бо він втратив усе… як я,— шморгнула носом Даніела.

Чоловік перегорнув кілька сторінок. Сів так, аби подруга могла бачити ілюстрації і почав читати. Рівний голос Грехема заколисував. Легенда Столітнього владики наповнила спальню. Ось він підкорив довколишні землі й правив твердою рукою. Нещадно придушував опір, застосовуючи десятки заклять з Колекції очей. Його лице карбували на монетах. Він диктував закони. А потім з’явилися Герої. Даніела скривилася, коли Грехем описав їх. Сторінка за сторінкою вони ішли до фортеці, перебравши на себе увагу. Нарешті темний володар здійнявся в небеса у подобі дракона. Почалась битва, яка тривала довгих три дні й три ночі. Слуга дістався картинки, яка займала одразу дві сторінки. Дракон падав у провалля, вкритий глибокими тріщинами. Його скриня валялася долі, віко розчахнуте, а численні сфери розбиті на друзки. Далі Грехем не читав. Сумна казка скінчилася. Він згорнув і відклав книгу. Даніела відвернулася, сховавши лице в подушках. Пролунало тихе схлипування. Обпалена долоня погладила її волосся.

— Це не кінець, – мовив Грехем.

— А що тоді?! У мене більше немає трону! Немає лицарів, скарбниці! Тільки ця бридка розруха,– промовляла вона крізь сльози,— Нас викинули як непотріб. Ми ніщо, Грехеме. Краще б я померла!

— Спи, в тебе був важкий день,– він заслонив штору,– До ранку полегшає.

Десниця володарки посунув донизу, оминаючи прогнилі дошки. Він скрипів зубами від безсилої люті на себе, нездатного допомоги тїй, що здавалася віддзеркаленням.

Будинок відчував біль Даніели. М’яка постіль обіймала, стіни дихали теплом, похмурі обличчя родинних портретів силкувались усміхнутися. Після ночі скорботи вона більше не могла лишатися в ліжку. Даніела проходила кімнату за кімнатою, відчиняючи вікна, переглядаючи вміст шаф і пальцем виводячи свій герб на запилюжених поверхнях. Кожен крок й кожен предмет відлунював спогадами. Тут її зібрали докупи на сталевому столі, що досі різко тхнув чимось незрозумілим. Даніела часто перевіряла гостроту розсипаних інструментів на важких шторах стеблах квітів на широких кленових лисках, милуючись тонкими рівними розрізами. Потім намагалася зшити докупи, повторюючи малюнки в розкиданих книгах. Вони були не такі як сумна казка, повні рядків незрозумілих їй літер та поодиноких гравюр, схожих на плями розлитої кави. Даніела замкнула двері, ніби всіяна битим склом лабораторія могла повернути болісне відчуття самотності.

Першим її другом був маєток. Просторий і затишний, покинутий останнім із родини, він радо прийняв Даніелу, пропонуючи їй численні скарби. Дім грався з нею, навчав, ділився таємницями. Тут вона дивилася на кару континенту, мріючи навідати кожен куточок. А тут знайомилась з істотами, зображеними на картинах. Даніела спустилася сходами, усміхаючись мовчазним обличчям в масивних рамах. Дім любив її, дозволяючи ховатися в дубовій шафі, поки селяни з жахом розбігалися або шукали ночами озброєні ліхтарями та ножами. Дім піклувався, коли творець дав драла, лиш глянувши у вічі творінню. Він провадив до відповідей тихим шепотом коридорів і м’яким скрипом завіс. Лише одне запитання будинок лишив без відповіді — хто вона така.

Даніела часто думала про це, дивлячись у високе дзеркало. Зібрана з безлічі тіл, оживлена грозовою іскрою – яке її місце на гобелені світу. Їй відповів новий друг, якого зустріла перебираючи книги. Читати володарка не вміла, та цей фоліант промовляв барвистими зображеннями. Казка оповідала про мисливця на драконів, самотнього й розчарованого у своєму ремеслі. Даніела жадібно вивчала кожен дюйм картинок, вишукуючи того, що могли б пояснити закарлючки літер. Він здійнявся до небес, а потім впав, здоланий суперниками в білосніжних шатах. Тоді вона вперше проплакала усю ніч, але так і не змогла видерти й спалити ненависні сторінки. Сумна казка відповіла на питання Даніели: вона Темна Володарка, одна з легендарних, які скорили собі королівства. Вона не знала цього титулу, однак вже розуміла значення. Дракон із Заходу показав їй шлях.

— Грехеме, наказую тобі прийти,– владно вигукнула Даніела.

Відповіді не було. Раніше перший радник з’являвся одразу, почувши голос навіть у найдальшому куточку замку. Сердита володарка вибігла назовні й звернула за ріг, звідки долинав стукіт молока. Грехем незворушно лагодив вікно. Поруч валялися садові інструменти.

— Треба дещо підрихтувати. Дати лад саду, відремонтувати сходи, поки не розвалились. Ти не проти троянд на квітнику?— спитав він, схилившись біля кущів.

— Ми маємо вернутися!– випалила Даніела.

— Ми вже вернулися,– з притиском відказав Грехем. Між пальцями пробігла іскра розряду.

— Ти знаєш про що я, Грехеме. Відновити мою владу. Це наказ, раднику!– вона гнівно насупила брови.

— А далі? Чекати нових Героїв? Руйнувати їх міста, сидіти на троні, придушувати нескінченні повстання, — Грехем схрестив руки на грудях,— Навіщо нам влада? Якщо заради розкішних суконь і переповнених скарбниць, то якось обійдуся.

— Я Темна Володарка, Безсмертна королева, Повелителька голосів, а ти мій Дракон,– очі Даніели блиснули,— Не поводься як ганчірка.

— Більше ні,– зітхнув Грехем,— Володарі правлять лише раз. Ходімо краще на ринок, треба дещо придбати.

Він перелічив монети в гаманці й попрямував у бік села. Даніелі кортіло продовжити суперечку, та радник лише прискорив крок. Скоро попереду замайоріли яскраві стрічки. Усе було прикрашено розсипами польових квітів. Голос лютні наближався. Селяни в святкових одежах радісно танцювали. Грехем дістав карнавальну маску. Червоно-золотої половинки було достатньо аби приховати свіжий шов на обличчі дівчини та відвернути увагу від неприродної блідості. Лише гордовитий погляд визирав крізь вузькі щілини. Вони проходили повз рундуки з солодощами та свіжою випічкою. Грехем шукав нових інструментів, розпитував про теслю та міцні дошки. Даніела загубилася в натовпі.

Радісні вигуки лунали звідусіль. Кухлі з хмільним медом злітали догори зі словами вітання. Бриніли струни, озивалися пісні. Вона почувалась чужою. Ніби скам’яніла височіла посеред ярмарку. Даніела силкувалась зрозуміти яке свято зібрало посеред селища стільки веселого люду. Зробила кілька кроків до помосту перед яким збиралися дітлахи й декілька кремезних чолов’яг. Розштовхала перехожих, пробираючись наперед. Нагорі височіло бридке опудало в драній манії з ганчірок. Голову замінював гарбуз, увінчаний короною з будяків. В нього летіли грудки землі, каміння, гнилі овочі. Кожне влучання супроводжували гучні оплески. Даніела придивилась до мішені. У ній чітко вгадувались обриси статуй, які вона свого часу звеліла помістити на кожному майдані.

Слова застрягли в горлі. Колишня володарка відступила, наштовхуючись спиною на випадкових перехожих. Лише вчора її здолали. А сьогодні королівство поводилося так, неначе Темна була лиш кумедним образом. Ніхто не згадував її. Лише нестримний сміх та вихор барв, скільки сягало око. Даніела тривожно роззирнулася, шукаючи Грехема. Її хапали за руки, простягали кухлі, тягнули до столів, що ломилися від наїдків. Вона виривалася, щось кричала, та ніхто не слухав. Веселуни навперебій горланили чужі їй імена. Даніела стрілою вилетіла з натовпу. Радник стояв край дороги з великим плетеним кошиком.

— Це свято…– їй забракло повітря.

— День шанування Героїв. Який збіг, полум’я його забирай,— беззлобно доказав Грехем.

Ніхто не помітив як двоє попрямували в бік покинутого маєтку. Даніела зірвала маску. Прикусила губу, стримуючи сльози. Її трусило від гніву. Друг немов тінь крокував поруч.

— Як вони могли? Нас просто забули!– озвалася вона,– Тільки й мови, що про цих клятих Героїв а всілякі дурниці. Я панувала п’ятнадцять років і жодного сліду не зосталося.

— Дракон Заходу протримався сотню. Кров, що він пролив, може заповнити океани. І хто зараз пам’ятає його ім’я,– прохрипів Грехем.

Дівчині перехопило подих. Вона глянула у вічі раднику, зіткнувшись не з гнівом, а з проблиском цинізму. На пошрамованому обличчі застигла крижана байдужість.

— Прийми це, Даніело, Темні не перемагають. Наша поразка була викувана ще в день, коли ми зробили перший крок до Трону. Та це лише роль, кілька красивих фраз на сцені королівств. Може час пошукати собі іншу.

Грехем кашлянув, обтрусив плаща від невидимої пилюки й посунув далі, ніби слова, сказані ним, виникли з повітря без жодного зв’язку з першим радником. Небо застилали сірі хмари. На щастя дах будинку не протікав. Даніела сховалась під ковдрою. Їй кортіло якнайшвидше закінчити цей день. Та за мить вона попрямувала до слуги, притискаючи улюблений том до грудей. Грехем нависав над столом з кількома сорочками та сувоєм полотна, збираючись пошити щось новеньке для господині. Сумна казка, безгучно спитав він. Короткий кивок і чоловік ніби старший брат, пішов за Даніелою.

— Розкажи як він починав дорогу, – попросила дівчина.

Грехем розгорнув книгу, намагаючись не дивитись на портрет мисливця. Сьогодні він читав про молодого вбивцю драконів, що успадкував ремесло від батька й діда. Вистежував ящерів, не знаючи іншої дороги. Як добув перше око й одержав довголіття від пролитої крові. Однак Грехем пропустив опис заклять Колекції. Невидимість, пророчі сили, лід, вогонь і грім не цікавили ні володарку ні покірного раба. Він читав про самотність, жагу визнання та мрію – тонку, невизначену ніби хмаринка на обрії. Говорив про пошуки шляху, невдачі й титул Володаря, як достойний спадкоємця могутності драконів. Читав про втрату усього людського та безкінечні битви, розуміючи що книжка не вмістить слів, які промовив, перегорнувши лише кілька аркушів. Але Грехему було байдуже. Він продовжував говорити про цікавість Дракона до одвічних питань. Звідки береться зло, як народжується Темний Володар. Якби він міг іти слідами іншого аби побачити його бажання зі сторони…

Грехем згорнув книгу, не в змозі більше її бачити. Даніела уже задрімала. Він м’яко підвівся і поправив ковдру. Бідолашне дитя, прошепотів Грехем. Вийшов у сад і сів обабіч густих кущів самшиту. Відкрив скриньку, обертаючи в долоні сферу з вузькою зміїною зіницею. Жодні закляття не повернуть час. Обпалені сліди на долонях здавалися плямами свіжої крові. Грехем застогнав, ховаючи лице під капюшоном. Сам в нічному саду, оточений нічними метеликами споминів, він безпомічно вдивлявся у залишки Колекції. Тишу переривав лише спів цвіркунів. Навряд чи хтось впізнав би в скорботному мисливці грізного Срібного Дракона Заходу. Він згадував як перестрів Даніелу, коли її промови збирали військо для майбутніх битв за престол і давно скинутий запропонував послуги першого радника. Знав, що не зможе спинити, та якби хоч спробував. Але цікавість виявилась сильнішою.

***

Рік промайнув непомітно, гублячи дні. Та сталеве перо Грехема невтомно записувало їх, творячи власний літопис, не спотворений вигадками бардів. Старий будинок усміхався, вдоволений повільним ремонтом. Володарка разом із радником щодня збирала його докупи, виправляючи поруйноване часом. Спершу без ентузіазму, ховаючись від нав’язливих спогадів. А далі з кожним днем усе частіше просила навчити чогось нового: доглядати сад, творити вбрання та зрідка вправлятися з мечем. На оповитій сутінками веранді пломеніла лампа. Поруч в кришталевій вазі височів букет червоних троянд. У цих стінах більше не звучала сумна казка. Її торкнулися лиш раз — коли Даніела навчилася читати сама й захотіла пройти шлях кумира востаннє. Щойно остання сторінка була перегорнута, вона замкнула фоліант у найдальшій шухляді. Більше не хочу ним бути, мовила того дня. Навіть не помітила як Грехем тихцем відправив слідом око грозового ящера, натомість склавши до скриньки різні дрібнички. Зараз вечори минали за іншими казками, теплішими, вільними від болю, ненависті й темряви. Поличка над ліжком невпинно поповнювалась. Грехем підвів голову до відчиненого вікна, за яким вистукували кроки.

— Підемо на свято?– весело спитав він.

— Звісно, – озвалася Даніела,– Хіба я дарма сколола усі пальці, вишиваючи ці візерунки.

Вона швидко спустилася. Чорна сукня, прикрашена багряними квітами вдало приховувала грубі шви, а слід на обличчі ховався за тонким в’язаним шарфом. Грехем усміхнувся, його тішило, як господиня знаходила себе у нових заняттях, не порпаючись в уламках світу Темних правителів.

— То як, володарко,– холодно поцікавився радник, викресавши невидиму іскру,– Не бажаєте повернутися?

Даніела озирнулася на маєток, оновлений і приязний. На ароматні троянди і Грехема, що вперше не нагадував суворого вартового.

— Я вже вдома.

Чоловік підвівся. Після бенкету, якщо лишаться сили, варто продовжити писати власну казку, не лише сумну, але й радісну. Про Темну володарку, що підкорила світ аби відчути тепло дружніх обіймів.