Шлях контрабандистів

Шлях контрабандистів лежав через гори. Їхній третій супутник відлучився ще вчора: пішов іншою дорогою — так було надійніше. Навколо все розтерзане війною, патрулі особливо пильні, й якщо когось із них зловлять, краще бути порізно: так більше шансів, що бодай комусь пощастить дійти. Домовилися зустрітися наприкінці тижня. За умовою вони мали чекати його в гірській хатині до ранку понеділка; якщо не з’явиться — значить, плани змінилися. Або йому не пощастило, і він попався.

Усе навкруги вкрив молочно-білий, густий туман. Дерева, гори і скелі то потопали в ньому, то раптом виринали — мов далекі спогади з давно минулого дитинства. Все здавалося нереальним, ніби у сні. Відчуття простору і відстані майже стерлося: через те, що нічого не було видно, важко було визначити, скільки вони вже пройшли і скільки ще лишилося.

Вони йшли вже п’ятий день. Під ногами чавкала багнюка, сирість пробирала до кісток. Повільно тяглися то вгору, то вниз, несучи на плечах великі клунки — з усім потрібним у дорозі та контрабандним крамом. Через втому та голод обидва стали мовчазними; хоч їх було двоє, кожен ішов цим шляхом сам.

Той, що йшов попереду, думав: як це так?.. Коли війна тільки почалася, він і гадки не мав, що зможе й далі заробляти контрабандою, коли довкола — запеклі бої, смерть, розруха й горе. Здавалося, нікому не буде діла до дорогих золотих годинників, перснів, шовкових шалей та мундштуків зі слонової кістки. Та виявилося інакше: тепер його заняття стало особливо прибутковим — просто крам змінився. Майже кожна хата лишилася без чоловіка, люди ледве знаходили що їсти, і справді вже ніхто не мріяв про дороге барахло. Але кожен хотів жити. Те, що до війни можна було дістати будь-де, стало дефіцитом, і робота контрабандистів навіть певною мірою спростилася. За ті самі гроші, за які колись збували підроблену «ювелірку», тепер можна було продавати речі, без яких не виживеш.

Сьогодні вони несли ліки. У місті, куди прямували, окрім війни, вирувала епідемія. Найуразливішими, як завжди, були діти, а кожна мати — та, що або ще чекає свого чоловіка, або вже втратила його, — не хотіла втрачати ще й дитину, кровинку свого серця.

Так само, як би смішно це не звучало, великим попитом користувалася зброя. На війні зброї наче вдосталь, але не в беззахисних жінок, які щодня й щоночі прислухаються, як солдати різних армій-окупантів марширують їхнім містом, і сподіваються, що якийсь п’яний салдафон не увірветься до хати та не почне ґвалтувати.

Той, хто йшов попереду, був уже старим. Моралістом він ніколи не був, та й у його селі контрабанда не вважалася чимось ганебним — хіба що ризикованим: могли пристрелити патрульні або посадити до в’язниці. Тому цим зазвичай займалися молоді відчайдухи. А він… він був самітник, сім’ї не мав, важкої праці не любив, за плечима — два терміни й величезний досвід у перевезенні контрабанди. Тож не кинув цього ремесла й тепер. Усе життя він робив свою справу без докорів сумління, але нині, коли збагачувався на чужій біді, вперше відчув до себе огиду.

Той, що йшов позаду, був значно молодшим. Кирзові армійські чоботи видавали в ньому колишнього військового. Він був дезертиром і пристав до контрабандистів, аби якось вижити в цей лихий час. Його думки займали не нарікання на долю і не запальні суперечки із совістю, а прості мрії: дійти нарешті до гірської хатини, відігрітися біля металевої пічки, виспатися, зранку поснідати смаженою картоплею й випити якоїсь гіркої, міцної кави.

Та хатина була прихистком для лісників. Якби там хтось і був, з ними можна було домовитися, аби не видали патрулю: їхнє мовчання коштувало недорого. Але в такий час там не мало бути нікого — лісничих також призвали на фронт.

Цьому дезертирові, що пристав до контрабандистів, вже доводилося ночувати в подібній хатині, і він добре уявляв, як усе влаштовано: там мало бути все необхідне, щоб комфортно перебути ніч. Між гірськими подорожніми існує неписане правило: той, хто ночує, залишає потрібне наступним. Хоча, зважаючи на війну, тепер усе могло бути інакше.

Туман густішав. У якийсь момент подорожні перестали бачити навіть власне взуття — біла імла підступила до колін. Раптом різкий порив вітру розвіяв завісу, і виявилося, що вони йдуть просто над прірвою.

Молодого контрабандиста, що йшов позаду, звали Романом. Він знав, що стежка проходить десь над долиною річки — чув шум води неподалік. Та думав, що схил значно пологіший і річка десь далі. Вітер же розкрив правду: зовсім поруч чорніло страшне провалля.

«Цікаво… — подумав Роман. — Ще кілька кроків ліворуч — і цей густий, прекрасний туман стане останнім, що я побачу».

Така близькість малоймовірної, але цілком можливої смерті підняла в ньому спогади про минуле — про те, що колись здавалося звичайним. Він ніколи не вважав себе щасливим: йому завжди ніби чогось бракувало. Та зараз, після важких років у війську, все колишнє життя видавалося раєм.

Роман втомлено плентався за супутником, втупившись у землю. Казковий туман дедалі щільніше огортав усе навколо, а Роман дедалі глибше тонув у спогадах.

Перше, що згадалося, — кохана. Її вологі, ніжні губи, закоханий погляд, уривчастий, трохи зверхній сміх, який зводив його з розуму — не завжди в доброму сенсі. Іноді той сміх дратував, а іноді приносив у серце радість. Вони були ніби з різних світів: вона — мрійлива, бунтівна, вперта, часом навіть зухвала; він — поміркований, приземлений, завжди шукав усьому розумне пояснення. Вони дивилися на світ із двох протилежних боків, і це часто призводило до сварок. Та саме за цю впертість і відрив від буденних клопотів він її й любив. Йому здавалося, що їй судилося осягнути щось більше, ніж йому: ніби вона бачить приховане — невидиму частину світу.

У нього завжди була тяга до романтики — в житті бракувало поезії. А от батько цього зовсім не поділяв. Колишній офіцер імперської армії, він виховував сина в консервативному дусі, спираючись на традиції, за будь-які прояви слабкості чи сентиментальності кидав на нього зневажливий погляд. Та й у самому батькові, глибоко всередині, жила та сама ніжність: він занадто сильно любив сина, тож усієї суворості вистачило хіба на те, щоб заглушити романтизм у Романовій натурі. «Справжнього чоловіка» з нього так і не вийшло — як батько не намагався.

Імперія, за яку батько героїчно воював, давно зникла. Лишився тільки він сам — зі своїми медалями й почуттям доблесті та військової честі, які вперто намагався прищепити синові. Коли почалася ця війна, він казав, що німці — союзники, адже колись вони вже билися пліч-о-пліч у попередній.

Батько рідко хвалив Романа. Та коли той ішов до війська, старий заплакав. Крізь сльози тихо сказав, що пишається ним і безмежно любить. Міцно обійняв — і довго не міг відпустити. Хоча стосунки між ними ніколи не були простими, в той момент Роман уперше по-справжньому відчув, наскільки вони близькі. Коли батько все ж розтиснув руки, дав кілька настанов і попросив слова, що син повернеться живим.

На жаль, мати цього не побачила: вона померла два роки тому від сухот. Тиха, нетовариська і мовчазна жінка — як Роман не старався, так і не зумів розтопити той лід, і зрештою перестав намагатися. Він знав: мама його любила — просто вміла показувати це по-своєму, відлюдькувато. Вона дуже про нього дбала та якимось дивом завжди знала, що відбувається в його житті, навіть майже не розмовляючи з ним.

Він ніколи цього не цінував — сприймав як належне. А після пережитих злигоднів нарешті збагнув, що втратив. Із фронту почав писати листи друзям — і здивувався, наскільки теплі, сповнені любові й щирості відповіді отримував. А тепер, крокуючи крізь туман, відчував, як щемить серце, як його роздирає зсередини бажання якнайшвидше повернутися до колишнього життя.

Раптом на великий камінь край дороги сів чорний крук. «Крук — провісник біди», — майнуло в Романа. Птах каркнув — голосно і злісно — й знявся в повітря. Подув сильний вітер, почав потроху розвіювати туман. Подорожні рушили далі.

Холодні пориви повертали Романа з марень до реальності.

«Що я собі вигадав… Про батька. Коли він дізнається, що я дезертир, то, мабуть, узагалі відречеться від мене. Я не його улюблений син — я його найбільше розчарування. Друзі, швидше за все, вже загинули на фронті… або воюють у Червоній армії… або побачене так їх зламало, що їм не до мене. Недарма ж на останні чотири листи я не отримав жодної відповіді».

Він знову згадав кохану — її запах, шовкове м’яке волосся, і їхню останню сварку. Він прогавив своє щастя — вона вже ніколи не буде з ним. Здається, в якомусь листі йому натякнули, що вона чекає з фронту когось іншого. Його для неї давно немає. Немає й того життя, до якого він хоче повернутися. Ніхто ніде не чекає. І повертатися, по правді кажучи, вже нікуди.

Роман зупинився.

Його супутник ішов далі. Коли старий збагнув, що позаду більше не чути кроків, він обернувся — нікого. А внизу, під ватою туману, долинув глухий удар тіла об скелі.

— От паскуда… Хоч би клунок залишив, — буркнув старий, важко зітхнув і рушив далі.