Втративший

ДИСКЛЕЙМЕР / ПРО АВТОРСЬКІ ПРАВА

Усі права на дану книгу, включаючи текст, сюжет, персонажів та будь-які інші елементи твору, належать виключно її автору Герцогу Фламбергу .

Цей твір захищено Законом України "Про авторське право і суміжні права" та міжнародними угодами про захист інтелектуальної власності.

Жодна частина цієї книги не може бути копійована, відтворена, розповсюджена, передана, адаптована або використана в будь-якій формі та будь-якими засобами (електронними, механічними, шляхом фотокопіювання, запису чи іншими) без отримання попереднього письмового дозволу від правовласника.

Будь-яке розміщення даного твору (повністю або частково) на будь-яких інших інтернет-ресурсах, файлообмінниках, торент-трекерах чи інших платформах без прямої письмової згоди автора суворо забороняється і є порушенням авторських прав.

У разі виявлення фактів порушення авторських прав, включаючи несанкціоноване копіювання, розповсюдження або будь-яке інше неправомірне використання цього твору, винні особи будуть притягнуті до цивільної, адміністративної та кримінальної відповідальності згідно з чинним законодавством України.

Автор залишає за собою право вживати всіх законних заходів для захисту своїх прав.

‐----------------

Старовинна, пропахла віками кімната, оповита густою, майже відчутною на дотик напівтемрявою, здавалася капсулою часу, загубленою у невблаганному вирі століть. Масивні книжкові полиці з потемнілого, майже чорного дуба гнулися під вагою фоліантів у важких шкіряних палітурках, де сліпе тиснення химерно перепліталося з тьмяним блиском рідкісних, напівкоштовних каменів – холодних сапфірів, зловісно-червоних гранатів та молочно-білих опалів, що ніби вбирали в себе залишки світла. Щільний, незайманий шар пилу, сірим саваном вкривав їх, свідчачи про те, що людська рука не торкалася цих таємниць довгі, можливо, незліченні роки. Тонкі, мов леза, промені місячного світла, просочуючись крізь вузькі щілини у високих вітражах, розписували кам'яні стіни моторошними, рухливими візерунками, що скидалися на руни невідомого походження чи сакральні символи давно забутих культів. Здавалося, сама кімната була древнім, напівсонним організмом, що дихала пилом та прихованими знаннями, і кожен її куточок приховував власну моторошну таємницю. У самому серці цього святилища забуття, на столі з відполірованого до дзеркального блиску червоного дерева, лежала розгорнута книга. Вона випромінювала власне, примарне сяйво – холодне й тривожне, немов трупний вогник над болотом або далекий місяць у безхмарну, морозну ніч. Її сторінки, зроблені з невідомого, тонкого матеріалу, що нагадував вичинену людську шкіру, були суцільно вкриті незбагненними символами. Вони не просто мерехтіли, а повільно звивалися, перетікали одна в одну, немов живі істоти, то спалахуючи яскравіше, то майже згасаючи, ніби запрошуючи до божевільної подорожі у світи, де закони логіки та здорового глузду не мали жодної сили.

Молодий чоловік, на вигляд не більше двадцяти років, але з очима, що бачили занадто багато для його віку, стояв біля столу. Його постать, затягнута в щільний, ідеально підігнаний чорний шкіряний костюм асасина, що тихо поскрипував при кожному русі, здавалася тінню серед тіней. Два мечі у простих, але функціональних піхвах на шкіряному поясі недбало звисали вздовж стегон, їхні відполіровані навершя ловили слабке світло книги. Його обличчя, надзвичайно бліде, майже алебастрове, та різко окреслене, було напружено зосереджене, а розширені зіниці жадібно вбирали кожен рух магічних символів. Примарне сяйво від книги падало на його риси, вихоплюючи гострі вилиці та щільно стиснуті губи, ніби він сам був невіддільною фігурою в цій небезпечній, незрозумілій магічній грі, правила якої йому тільки належало з'ясувати – або загинути, намагаючись. Він відчував, як його серце шалено калатає в грудях, гулко віддаючись у скронях, а в жилах пульсує гаряча, нетерпляча кров, розганяючи по тілу хвилі тривожного збудження. Це було передчуття чогось грандіозного, неминучого і, можливо, фатального. Чогось, що мало зламати його звичне життя, розтрощити його на друзки й зібрати наново, або ж знищити остаточно.

Раптом кімната здригнулася, ніби від підземного поштовху неймовірної сили. Глухий гуркіт прокотився від підлоги до стелі, змушуючи віковий пил сипатися дощем. Стіни, що здавалися непорушними, мов скелі, почали тріщати й повільно, невблаганно розходитися, утворюючи посеред кімнати розверсту, зіяючу безодню. Її глибини були наповнені калейдоскопом мерехтливих, неземних кольорів, що переливалися від криваво-червоного до отруйно-зеленого і далі, в спектри, для яких у людській мові не існувало назв. Звідти долинав моторошний хор дивних звуків – тихий, але всепроникний шепіт тисяч голосів, що зливався в єдину, гіпнотичну мелодію спокуси, болю та обіцянок незвіданого. Повітря миттєво наелектризувалося, стало густим, важким для дихання, шкіра відчула поколювання. У ньому проявилися, сплітаючись у складні, рухливі візерунки, тонкі, ледь видимі нитки чистої магічної енергії. Вони пульсували в унісон із шепотом безодні, мерехтіли, звивалися, ніби примарні змії чи духи стихій, що зібралися на свій дикий, несамовитий танець на межі світів.

Юнак, підкоряючись вишколеним роками рефлексам, інстинктивно метнувся рукою до ефесів своїх мечів. Пальці звично лягли на холодну, шорстку шкіру руків'я, і в цю мить він відчув, як метал під його долонями оживає. Леза, приховані в піхвах, почали випромінювати слабке, блакитнувате світло, що тремтіло й пульсувало, відгукуючись на вібрації магії, що розливалася в повітрі. Це було знайоме відчуття – його мечі, вірні супутники, завжди реагували на сильну магію. Він зробив швидкий крок назад, потім ще один, не відриваючи палаючого погляду від безодні, що розверзлася перед ним. Її незбагненна глибина, її магічний вир, здавалося, володіли власною, зловісною волею – вона гіпнотизувала, вабила і невблаганно затягувала його в свої обійми, як велетенська паща космічного чудовиська, що поглинає все на своєму шляху.

І ось, тверда підлога зникла з-під його ніг. Останній зв'язок з реальністю обірвався. Він не падав – він летів, стрімко захоплений нестримним потоком у самий центр виру. Його тіло опинилося під тиском неймовірної, нелюдської сили, що розтягувала, скручувала, стискала його з усіх боків одночасно. Здавалося, самі атоми, з яких він складався, прагнуть розлетітися врізнобіч, розчинитися у цьому хаосі. Калейдоскоп кольорів навколо нього шалено змінювався, спалахував і згасав, створюючи запаморочливе враження, ніби він мчить крізь нескінченний, викривлений тунель. Стіни цього тунелю, якщо їх можна було так назвати, були викладені з гігантських, мінливих дорогоцінних каменів, що переливалися усіма можливими й неможливими відтінками, засліплюючи очі та зводячи з розуму. Повітря, якщо це було повітря, стало сумішшю несумісних запахів: тут була і нудотно-солодка, п'янка амброзія, що обіцяла райські насолоди, і різкий, металевий запах крові та озону, і задушливий сморід сірки, що виривався ніби з самих надр пекла, і тонкий, тривожний аромат невідомих екзотичних квітів, що викликав одночасно бажання і страх.

Раптово, без жодного попередження, його тіло пронизав нестерпний, гострий біль – такий всеосяжний і глибокий, ніби його буквально розривали на частини тисячі невидимих гаків. Він закричав – дико, відчайдушно, захлинаючись власним криком, але цей звук, повний агонії, миттєво потонув, розчинився без сліду у всепоглинаючому реві магічних вихорів, що продовжували свою руйнівну симфонію.