Зустріч. Коли світло згасло

Життя Егора було схоже на карусель — злети, падіння, різкі повороти. У дитинстві він був хворобливим хлопчиком, а більшість спогадів з тих часів — це білі стелі лікарняних палат. Та дивом — чи то завдяки долі, чи силі волі й жагі до життя — йому вдалося все змінити.

Спорт, який лікарі категорично забороняли, і книги, що були «не за віком», сформували з нього впевненого в собі, освіченого й привабливого для жінок чоловіка. Єгор давно перестав згадувати біль дитинства й сповна насолоджувався життям.

Усе змінилося, коли в його житті з’явилася Яна — аспірантка з його кафедри. Сором’язлива, гарна, з тих, кого хочеться оберігати, вона відразу полонила його серце. Їхній бурхливий роман, який обговорювали всі, кому не лінь, швидко завершився весіллям. Яна переїхала до чоловіка, а дітей вирішили відкласти — обоє будували кар’єру. І все було чудово, аж поки не прийшла війна.

Єгор терміново відправив дружину у безпечне місце, а сам добровольцем пішов на фронт. Невдовзі Яна виїхала за кордон, а ще через пів року повідомила, що покохала іншого й чекає від нього дитину. Вона просила вибачити й зрозуміти. Єгор вибачив… але зрозуміти не зміг. Хіба не вона нещодавно, ридаючи, благала залишитися поруч? Хіба не вона клялася в любові та вірності? То де тепер усе це, Яночко?..

Він переживав важко. Рятували лише побратими та постійна небезпека — смерть ходила за ним по п’ятах, не даючи зануритися в розпач. Вона ніби знущалася: стояла поруч, обіцяла позбавити його болю, а потім знову залишала наодинці зі своїми думками. Одного разу вона таки підійшла впритул… але Єгор прокинувся в госпіталі. Живий.

Він не знав, чи обманув смерть, чи то вона його. Може, стара з косою просто вирішила познущатися, залишивши живим, але понівеченим: він втратив ногу. Та ще гірше — він утратив надію, мрії і бажання жити.

Дні ставали однаково чорними, безпросвітними. Він перестав спілкуватися з ким-небудь, навіть із рідними. Пив безупинно, впадав у рятівне безпам’ятство, ховаючись від людей — і від себе самого. Леліячи свою біль, він звинувачував усіх і кожного.

У рідкісні хвилини просвітлення обіцяв собі зупинитися, але знову й знову падав у ту ж трясовину. Безнадійність затягувала все глибше. Нарешті він не витримав. Рішення зріло давно, а цього разу… «Бац» — і Єгор Андрійович Лобода, позивний Доцент, вирішив покінчити з муками життя.

Передостаннім кроком стало набрати матір — щоб вибачитися, почути рідний голос і попрощатися.

— Синку, Єгорчику, що сталося? — голос матері тремтів. — Я не могла до тебе додзвонитися і купила квитки. Місця собі не знаходила.

— Телефон зламався, — збрехав Єгор. Насправді він просто вимкнув його. Хотів сказати, щоб не їхала, але подумав: ховати його все одно доведеться. І раптом защеміло в грудях. Хіба мати заслужила таке? Чи зможе вона пережити? Єдиний син… скільки ночей вона не доспала, скільки черг і лікарняних кабінетів разом із ним пройшла.

— Вибач мене за все, мамо. Ти в мене найкраща. Люблю тебе, — тихо промовив він.

— Єгоре,… — насторожилася жінка, відчувши щось недобре. — Що сталося? Я буду у тебе вже в середу. Привезу смаколиків. Хочеш твій улюблений пиріг?

— Хочу, мамо, — відповів він після паузи, яка ставала дедалі незручнішою. У телефоні раптом задзвенів паралельний виклик. Єгор зрадів цьому. — Хтось дзвонить… Бережи себе, мамо.

Він не планував відповідати на новий дзвінок, але випадково натиснув кнопку.

— Доцент! — почувся голос побратима. — Де пропадаєш, брате?

— П’ю, — просто відповів Єгор.

— Скласти компанію?

— Давай, — погодився після короткої паузи. Хто, як не Петро, міг його зрозуміти? Петро був прикутий до інвалідного візка і не відводив очей, не співчував із фальшивою жаллю, як це робили інші. Навіть мати.

Чи він просто відтягував час? Спершу думав передзвонити й відмовитися, але телефон продовжував настирливо пищати від пропущених дзвінків та повідомлень. Єгор вимкнув його і вирушив топити своє горе — цього разу не на самоті.

Петро вже сидів у барі й, помітивши побратима, весело махнув рукою.

Єгор із легкою заздрістю відзначив, що той виглядає доволі непогано — на відміну від нього самого.

— Паршиво виглядаєш, брате, — відразу кинув Петро.

— А ти, наче щиголь, — буркнув Єгор, — цвітеш і пахнеш.

— Чого без протеза? На милицях зручніше?

— Та дідько там! Я тому й п’ю вдома, бо ці чортові милиці… А, та ну тебе.

— Не злись, дивишся на мене, наче на москаля.

— Уже шкодую, що прийшов, — відвів очі Єгор.

— Тебе, до речі, якась дівчина шукає, — несподівано кинув Петро.

— Що? Яка ще дівчина? Та хай усі йдуть під три чорти, — Єгор налив собі й одним ковтком осушив чарку.

— Горик, слухай. Я знаю, що ти відчуваєш — сам через це пройшов. Тобі зараз, як ніколи, потрібна підтримка. Мені психолог казав: найгірші випадки — ті, що мовчать. Не мовчи, друже. Ти сильний. Хіба хочеш, щоб вони тішилися, що ще один зламався? Щоб упав один із найсильніших і відчайдушних? Вони тебе зломили? Ні! Ти через пекло пройшов і вижив. Нога? Та бодай вона! Головне, що тут, — він торкнувся скроні, — і тут, — поклав руку на груди, — дух не зламати. Ми це довели.

— Кому, Петре?! Кому?! Ми нікому не потрібні! Про нас забудуть! Про все забудуть! Кому і що ми довели?!

— Собі, брате! Ми вижили, щоб нагадувати іншим, щоб бути прикладом того, до чого призводить війна. Щоб бачили й пам’ятали. І я перший буду нагадувати! І ти можеш. Ти маєш таку силу духу, що гори звернеш — хоч з ногою, хоч без. Я сильнішого й сміливішого за тебе не бачив. Я пам’ятаю, що ти робив, як відчайдушно віддавав себе. Як мене тягнув — теж пам’ятаю. І я не хочу думати, що тебе зупинять якісь дрібниці. А твоя… ну, сам знаєш хто, — Петро махнув рукою, — та плюнь на неї. Ще знайдеш, з ким ужитися. Краще подзвони тій, що тебе шукає.

Петро підсунув клаптик паперу з номером.

— І не забувай: у тебе є відповідальність перед іншими.

— Якими? — пробурмотів Єгор, не бажаючи продовжувати розмову.

— Хоч би перед матір’ю, яка тебе дочекалася. Переді мною. І перед хлопцями, що не повернулися. Лише ми знаємо їхні історії. Ми, крім рідних, ходимо на могили й піднімаємо чарку за них.

Петро говорив ще довго. Єгор уже шкодував, що прийшов: хотів випити тихо, а в результаті — й не напився, а ще більше протверезів.

«Треба закінчити задумане, — думав він, виходячи з бару, — швидше, поки ще щось не стало на заваді».

Слова Петра — «Щоб вони пораділи» — різонули в голові. Він зупинився перед своїм під’їздом, стиснув у руці клаптик паперу, який так і тримав усю зустріч. Забув про нього, навіть здивувався, коли відчув шурхіт. Потім, ніби за інтуїцією, увімкнув телефон і набрав номер.

Він уже шкодував, що піддався пориву, та все ж ухопився за надію — за ту крихітну соломинку, якої так потребує утопаючий. І відразу впізнав її. Точніше — впізнав тоді, коли вона глянула йому в очі. Ці очі він ніколи не забуде. Чомусь Доцент завжди думав, що вона молодша. У пам’яті закарбувалася дитина, підліток. Та це й не дивно — невисокий зріст, зляканий погляд, у якому тоді змішалися надія, горе й відчай.

Ім’я її колись видалося йому незвичним, він навіть забув його. Але коли подзвонив і почув, як вона назвалася, — відразу зрозумів, хто це. Тепер вона дивилася на нього так само, з тією ж тугою й надією. Лише додався страх і трохи розгубленості.

Він відразу вирішив не підходити. Навіщо? Що він їй скаже? І вже зовсім не очікував, що вона сама підійде та простягне букет, який тримала в руках. Хіба міг він подумати, що вона принесе квіти на зустріч з ним, ще й саме для нього? Спершу він розгубився: може, вона його впізнала? А потім вирішив, що, мабуть, просто втомилася чекати й вирішила віддячити першому зустрічному ветерану.

Дурень. Треба було не вимикати телефон і заховати протез під штанами. Повівся, як хлопчисько, чесне слово. А ще й не підійшов до дівчини… Вона ж так засмутилася, аж очі заблищали від сліз.

Той день, мабуть, був звичним, але назавжди залишиться у пам’яті. Це тут він не на своєму місці. Все не може звикнути до звичайного цивільного життя, до метушні. Там, на фронті, все просто: або ти живий, або ні. Тоді, виконуючи завдання, він почув ледь чутні крики… І ні в нього, ні в його побратимів навіть думки не було кинути людей під завалами. Хлопці прикривали з повітря, а вони розгрібали руїни, аби дістатися до тих, хто вижив. Там були діти. Коли витягли переляканих, змучених і виснажених, але живих, найважче було вивести їх з-під обстрілу.

І з цим впоралися. Тоді Доцент отримав поранення в плече. Добре, що несерйозне — швидко повернувся в стрій.

А тепер — навіщо їй з ним зустрічатися? Хай живе і будує своє життя. Подивившись їй услід, він притис до грудей букет і пішов додому.

Що робити далі? Чи варто здійснювати задумане? Учорашня розмова з побратимом розворушила щось у серці ветерана, вселила праведний гнів і злість на власну слабкість. Правий Петро: треба жити й боротися. Завжди можна знайти, заради кого.

Він навіть посміхнувся — божевільна думка, але правдива. Увімкнув телефон, щоб зателефонувати матері, та замість цього отримав виклик від дівчини. Хоч і сумнівався, однак прийняв його — хоча б, щоб вибачитися.