Муркіт і помста

Жив собі кіт. Не просто кіт, а найввічливіший і найкультурніший кіт у місті — Муркіт. Він ніколи не мурчав гучно в бібліотеці, завжди казав «мяу» замість «мяяяу!», і навіть на лоток ходив зі склянкою води для гігієни. Усі думали, що він святий. І справді, років десять Муркіт був прикладом котячої витримки та благородства.

Та кожне "мяу" має межу.

Одного ранку Муркіт прокинувся від того, що знову той самий перехожий — у кепці з написом «Ненавиджу котів» — кинув у нього каменюкою за те, що той перебіг йому дорогу.

Муркіт, лежачи в кущах, дивився в небо. Його ліве вухо тремтіло від несправедливості.

— Годі, — прошепотів він. — Досить цього цирку.

Того вечора він сів біля старого дзеркала в підвалі багатоповерхівки й згадав.

Пес Бровко — той, через кого Муркіт роками лазив по деревах, бо щоразу, побачивши його, Бровко впадав у релігійний екстаз гавкання.

Водій мотоцикла — який свистів йому вслід і кричав: "Шуруй, сарделько на лапках!"

Ветеринар Степан Степанович, який при кожному уколі сміявся: "Ой, потерпи, як справжній пацієнт!"

І Муркіт... змінився.

---

Перша жертва — Бровко.

Уночі Муркіт підкрався до його будки, взяв пляшечку валер’янки, змішав її з собачим кормом, а потім тихенько вивісив табличку з написом: «Обійми мене».

На ранок Бровко, облизуючи повітря, обіймав бетонний стовп. А потім — білборд. А потім — сусідську бабусю.

На третю добу його забрали в монастир на «вилікувати дух любові».

Муркіт вдоволено закрутив вусом.

---

Друга жертва — водій мотоцикла.

Кіт проклав на трасі тоненьку смужку... котячої шерсті. Як відомо, це — найсмертельніший дорожній реагент: мотоцикл починає сумніватись у своєму існуванні й ковзає у філософську яму.

Водій прослизнувся, перелетів через кермо, впав — прямісінько на купу подушок, які Муркіт перед тим викрав із ІКЕА. Але — принизливо.

Тепер той ходив і співав «Хто я без руля?».

---

Третя жертва — ветеринар.

Це була особлива операція. Муркіт довго вчився відкривати шприц. Навіть пройшов курс у YouTube "Ін'єкції для початківців: котяче реванше".

Уночі він вдерся до клініки і... прищепив Степана Степановича від сказу, грипу, котячого лишаю, і — наостанок — від емоцій.

На ранок лікар прокинувся абсолютно спокійним і стерильним. Він більше не сміявся.

Він говорив лише:

— Я — функція.

---

Останнім на черзі був той самий перехожий у кепці.

Муркіт ходив за ним тиждень. Вивчив його маршрут, звички, кількість зубів.

І ось — вирішальний момент.

Коли перехожий ступив на перехід — Муркіт перебіг йому дорогу.

Чоловік — автоматично — замахнувся каменем. Але раптом...

...Муркіт зупинився. Повернув голову. Подивився просто в душу.

Очі його палали тихим інтелектуальним гнівом.

— Чи ти ніколи не думав, — заговорив кіт, — що життя — це не дорога, по якій бігають коти. А лабіринт, у якому ми самі собі каменюки?

Чоловік кинув камінь собі під ноги й... заплакав.

Уперше.

За все життя.

---

Наступного ранку Муркіта знайшли сплячим у кріслі.

Його лапка лежала на книжці "Фрідріх Ніцше для котів: чому мурчання — це воля до влади".

А поруч стояла чашка кави з написом: "Я — не мстивий. Я — справедливий."

Чи все це було насправді?

Чи, може, Муркіт просто заснув після чергового уколу ветеринара, а все інше — лише сновидіння, яке прокралось у його мозок через запах валер’янки?

Хтозна.

Але десь на горищі все ще чути тихий філософський муркіт...

І кожен собака, мотоцикліст і ветеринар раптом зупиняється й нервово озирається.

Бо він десь поруч.

І він пам’ятає.🐾