Хранителі. Королівський гамбіт

Частина 1: Наказ і непокора

Ми стояли у тихому коридорі, і світ, здавалося, розколовся на два. Один, за нашими спинами, був наповнений музикою, сміхом і світлом. Інший, що раптово відкрився перед нами, був сповнений крижаного жаху і багряних сигналів тривоги. І в ту ж мить, коли ми намагалися усвідомити масштаб катастрофи, цей новий світ заговорив з нами. Одночасно.

Браслет Семена, що до цього лише пульсував, видав різкий, пронизливий сигнал вхідного дзвінка. У ту саму секунду мій телефон у руці завібрував так сильно, що я ледь його не впустила. На екрані світилося «Мама».

Ми відповіли одночасно.

На голограмі, що виникла над браслетом Семена, з'явилося похмуре, напружене обличчя його діда. Він був у своїй майстерні, і за його спиною на великому екрані я побачила ту саму карту України з величезною червоною плямою. Він говорив швидко, владно, не залишаючи простору для запитань.

— Семене! У нас «Код: Багряний», епіцентр — Підгорецький замок. Ситуація критична. Твій наказ — залишатися на місці. Я бачу аномальний сплеск у вашому секторі, він збігається з головним сигналом. За тобою і Женею вже вислали машину. Ви маєте бути в безпеці. Це не обговорюється.

Паралельно в моєму телефоні лунав тривожний, але не менш владний голос мами.

— Женю, я відчула крик ковену! Це щось жахливе. Слухай мене уважно: не роби дурниць! Будь поруч із Семеном і чекайте на подальші інструкції. У жодному разі нікуди не втручайтеся! У вас випускний, це наша справа. Розумієш? Наша.

Зв'язок обірвався майже синхронно. Голограма діда зникла. Мама кинула слухавку. Ми залишилися в тиші, яку порушувало лише віддалене, недоречне «тум-тум-тум» з бенкетної зали.

Наказ був чітким. Прямим. І абсолютно принизливим. «Сидіть і не висовуйтесь». «Це наша справа». «Ви маєте бути в безпеці». Вони ставилися до нас, як до дітей, яких треба сховати в підвал, поки дорослі вирішують проблеми.

Семен почав міряти кроками вузький коридор. Туди-сюди. Як тигр у клітці. Його обличчя було похмурим, а кулаки стиснуті так, що побіліли кісточки. Він був розлючений. Розлючений своєю бездіяльністю, своєю роллю пішака, якого прибирають з дошки перед вирішальною битвою.

Я не могла цього витримати.

— І це все? — першою порушила я тишу. Мій голос тремтів від обурення. — Ми будемо просто чекати? Я відчуваю їх, Семене. Їм страшно. Вони там гинуть, просто зараз. А ми маємо сидіти тут і чекати на «машину»?

— Мій дід знає, що робить, — відрізав він, не зупиняючись. — Це наказ. Ми можемо тільки нашкодити, якщо поліземо туди без плану.

— Нашкодити? Або допомогти! — я зробила крок до нього, змушуючи його зупинитися. Я подивилася йому прямо в очі, і мої власні ревнощі та образи переплавилися на щось інше — на злість і виклик. — Твій батько втік від цього світу. Він обрав легке життя, сонце і красиві картинки. Ти теж збираєшся ховатися за наказами, коли потрібна реальна допомога? Коли наші люди гинуть? Я думала, ти інший.

Мої слова вдарили його, як ляпас. Я бачила це по тому, як він здригнувся. Як з його очей зникла розгубленість, поступившись місцем чомусь новому, чомусь холодному і дуже небезпечному. Він довго дивився на мене, і в цьому погляді я прочитала всю його внутрішню боротьбу. Боротьбу між сином і онуком. Між слухняним виконавцем і воїном.

Він повільно видихнув.

— Ти права, — сказав він тихо, але так твердо, що у мене по спині пробігли мурашки. — Я не мій батько.

Він опустив погляд на свій ідеальний парадний костюм, потім ковзнув поглядом по моїй вечірній сукні. Його очі знову зустрілися з моїми, і в них вже не було сумнівів. Лише холодна, ясна рішучість.

— Нічний потяг до Львова відправляється з центрального вокзалу через годину і двадцять три хвилини. Якщо ми викличемо таксі прямо зараз, ми встигнемо. Додому заїжджати немає часу. І немає сенсу — вони нас просто не випустять.

Між нами повисла тиша. Не незручна. А тиша змови. Небезпечної, відчайдушної, але єдино правильної. Це було порушення всього. Непокора. Ризик, що межував із самогубством. Але це був наш вибір.

Я рішуче кивнула. Сльози висохли, поступившись місцем азарту.

— Добре, Орлов. Ходімо рятувати світ. Сподіваюся, у потязі є вагон-ресторан. Після такої вечірки я страшенно голодна.

Ледь помітна тінь усмішки торкнулася його губ.

Ми розвернулися і, не озираючись, пішли геть від приглушених звуків нашого випускного. До виходу. На вулицю. Назустріч нічному місту, вокзалу і війні, на яку нас ніхто не кликав.

Частина 2: Втеча з балу

Ми стояли на тротуарі, і нічне київське повітря після задушливої атмосфери ресторану здавалося крижаним. Семен, не гаючи часу, вже викликав через анонімний профіль на своєму браслеті звичайне міське таксі-дрон. Він мав рацію, транспорт Орлових зараз для нас — це пастка з GPS-маячком. Поки ми чекали, дивлячись на потік машин, що проносилися повз, я почула за спиною тихий, нерішучий голос.

— Семене?

Ми обернулися. Перед нами стояла Міла. Вона, мабуть, теж щойно пішла з вечірки, бо в її очах блищали сльози, а макіяж трохи розплився. Вона кутала плечі в тонку шаль і виглядала неймовірно самотньою і нещасною.

— Я бачила, ви так швидко пішли... — почала вона, дивлячись кудись на краватку Семена. — У вас щось сталося? Може, потрібна допомога?

Семен напружився. Я бачила, як він бореться з бажанням бути ввічливим і необхідністю негайно її позбутися.

— Усе гаразд, Міло, — його голос прозвучав холодно і відчужено, зовсім не так, як він говорив зі мною хвилину тому. — Сімейні обставини. Нам треба їхати.

Я вирішила додати «вогню», щоб прискорити процес.

— Так, Міло, — сказала я, зобразивши на обличчі втомлену поблажливість. — У нас раптово виникла гостра алергічна реакція на блискітки і погану музику. Вибач, нам справді треба бігти.

Вона здригнулася від мого тону, її обличчя скривилося від образи. Вона пробурмотіла щось на кшталт «ну, я просто хотіла допомогти» і, розвернувшись, швидко пішла геть, у протилежний бік. Я відчула укол провини, але одразу його прогнала. У нас не було часу на ввічливість.

Міла встигла побачити, як до нас підлетів і завис у повітрі безпілотний таксі-дрон. Вона бачила, як ми швидко залізли всередину, і як машина, блимнувши вогнями, рвонула в напрямку центру, а не спальних районів, де ми жили. Я була впевнена, що в її голові цей пазл склався в якусь дуже дивну, підозрілу картину.

Щойно двері за нами зачинилися, і дрон піднявся над дорогою, ми видихнули. Ми летіли над нічним містом. Адреналін потроху спадав, і на його місце приходило холодне, тверезе усвідомлення того, що ми утнули.

— Отже, який наш план? — запитала я, намагаючись зручніше вмоститися на сидінні. Мої туфлі на високих підборах, які здавалися такими гарними в магазині, тепер відчувалися як середньовічні знаряддя тортур.

— План? — гірко посміхнувся Семен. — План чудовий. Приїхати до Львова. Знайти замок, що кишить привидами. І… — він замовк, підбираючи слова.

— І що? Ввічливо попросити прадавнє зло припинити терор?

— Приблизно так, — кивнув він. — Можливо, воно злякається твого сарказму.

Я скривилася, намагаючись трохи розім'яти затерплі ноги.

— Навіть якщо ми його знайдемо, я не зможу битися з ним на підборах. Я ледь до туалету в них дійшла. Це взуття було розроблене іспанською інквізицією, а не дизайнерами.

— О, повір, я тебе розумію, — поскаржився Семен, вказуючи на свої ідеально начищені, але вочевидь тверді, як камінь, елегантні туфлі. — Мій дід називає це «належним взуттям». Я думаю, їх зроблено з пресованого дерева і глибокого жалю. Я в них навіть швидко ходити не можу, не те що бігти від привидів.

Ми на мить замовкли, а потім я подивилася на нього, і в моїй голові народилася геніальна, абсолютно сучасна ідея.

— Орлов, який зараз рік?

— Дві тисячі тридцять третій, а що? — здивувався він.

— А те, що ми живемо в майбутньому! — я дістала свій телефон. Мої пальці забігали по екрану. — «Розетка». Експрес-доставка дронами в будь-яку точку міста. Час доставки — до двадцяти хвилин.

Очі Семена загорілися розумінням. Він теж дістав свій телефон.

Наступні десять хвилин ми виглядали як найбільш сюрреалістична пара у світі. Двоє підлітків у вечірніх нарядах, що летять у таксі-дроні назустріч невідомій небезпеці і при цьому шалено скролять інтернет-магазин взуття.

«Це просто фантастика, — прокоментував Скептик. — Світ на межі катастрофи, а ви обираєте кросівки. Пріоритети — рівень „Бог“. Цікаво, для полювання на привидів краще підійде підошва з піни чи з каучуку?»

— Є! — переможно вигукнула я, тицьнувши пальцем в екран. — Класичні чорні «Рібок». Шкіряні, міцні, нічого зайвого. Беру.

Семен подивився на мій вибір через моє плече і презирливо хмикнув.

— «Рібок»? Серйозно, Воронцова? Ми що, подорожуємо в часі у початок двохтисячних? Це ж антикваріат.

— Це називається «класика», Орлов, — відрізала я. — Вічна класика. На відміну від твого смаку.

— Мій смак бездоганний, — він самовдоволено посміхнувся і розвернув до мене свій екран. Там красувалися останні, наворочені, повністю чорні «Найки» з якоюсь футуристичною системою амортизації. — Ось так виглядає прогрес.

— Так виглядає переплата за бренд, — пробурмотіла я, але вже оформлювала замовлення.

Ми синхронно вказали точку доставки — центральний вхід до головного залізничного вокзалу. Оплатили. Додаток радісно повідомив, що наші замовлення вже комплектуються і будуть доставлені через п'ятнадцять хвилин.

Наш дрон плавно пішов на зниження, і крізь скло ми побачили яскраво освітлену привокзальну площу. Це була наша точка неповернення.

Щойно ми вийшли з таксі, ми почули над головою знайоме дзижчання. До нас, блимаючи синіми фірмовими вогниками, спускався дрон «Розетки». Він завис на висоті двох метрів, і його механічний маніпулятор обережно простягнув нам два картонні пакунки.

Ми, не змовляючись, сіли на найближчу лавку. Сюрреалізм ситуації досяг свого піку. Ніч, вокзал, ми в бальних нарядах. І ми перевзуваємося. Я зі стогоном полегшення зняла свої пекельні туфлі і взула нові, зручні, ідеальні кросівки. Семен зробив те саме. Ми сховали наші «парадні» туфлі в порожні коробки і залишили їх біля смітника.

Тепер ми були готові. Одягнені для балу, але взуті для війни. Ми підвелися і подивилися на величезну будівлю вокзалу.

— Ну що, Орлов? — сказала я, розминаючи ноги в нових кросівках. — Вперед, назустріч пригодам?

Він кивнув. На його обличчі більше не було страху. Лише важка, доросла рішучість. Ми рушили до входу. У невідомість.

Частина 3: Вечеря в експресі «Київ-Апокаліпсис»

Центральний вокзал зустрів нас гулкою, холодною тишею. О першій годині ночі це місце перетворювалося на велетенський собор, присвячений богу самотності. Наші кроки в нових кросівках луною відбивалися від мармурової підлоги і високих стель з ліпниною. Рідкісні подорожні, що куняли на металевих лавках в очікуванні своїх ранкових потягів, проводжали нас здивованими, сонними поглядами. І я їх розуміла. Двоє підлітків, одягнені так, ніби щойно втекли з весілля або знімального майданчика історичного фільму, виглядали тут абсолютними прибульцями. Ми були аномалією. Здається, це ставало нашим звичним станом.

Я очікувала, що зараз почнеться квест під назвою «знайди працюючу касу», але Семен, не вагаючись, підійшов до одного з блискучих терміналів самообслуговування. Його пальці швидко і впевнено забігали по сенсорному екрану. Я стояла трохи позаду і краєм ока бачила цифри, що з'являлися на екрані. Коли він обрав опцію «купе СВ-люкс, повний викуп», на екрані висвітилася сума, від якої у мене перехопило подих. За ці гроші можна було купити невеликий вживаний електромобіль. Або оплатити моє навчання в КПІ. За два роки.

Він, не моргнувши оком, приклав до термінала свій браслет. Пристрій писнув, і з щілини виповзли два квитки.

«Звісно, — прокоментував мій Скептик, поки ми йшли до нашої платформи. — Навіщо бігти від привидів у плацкарті, потерпаючи від запаху варених яєць і чужого хропіння? Тільки люкс, тільки хардкор. Треба ж зберігати гідність і класову перевагу перед лицем неминучої загибелі. Цікаво, а в цьому вашому люксі є індивідуальні капсули для порятунку? Бо щось мені підказує, що вони нам знадобляться».

Потяг, що прибув на нашу платформу, теж був з іншого світу. Це був не старий, зелений вагон Укрзалізниці. Це був сріблястий, аеродинамічний, абсолютно безшумний експрес, схожий на космічний корабель, що випадково приземлився на київських коліях. Двері відчинилися з тихим шипінням, і ми увійшли всередину. Наш вагон був майже порожнім. Провідниця, вбрана в елегантну темно-синю форму, лише мовчки кивнула, перевіривши наші квитки.

Наше купе було неймовірним. Я таких раніше не бачила навіть у кіно. Два широкі шкіряні дивани один навпроти одного, м'яке, регульоване освітлення, індивідуальні мультимедійні екрани і, що найголовніше, щільні оксамитові шторки, які дозволяли повністю ізолювати кожне спальне місце, перетворюючи його на окрему маленьку кімнату.

Я опустилася на м'який диван, відчуваючи себе самозванкою. Це був світ Семена. Світ, де така розкіш була буденністю. А мій світ — це кухня, де тато пояснює магію через термодинаміку, і стара книгарня в підвалі.

Потяг плавно, майже невідчутно рушив. Вогні Києва почали повільно пропливати за вікном. Ми втекли.

— Отже, — порушила я тишу, — наш план полягає в тому, що у нас немає плану.

— Це найкращий з усіх можливих планів, — відповів Семен, нарешті знімаючи піджак і вішаючи його на гачок. — Він залишає простір для імпровізації.

Я скинула свої нові кросівки і підібгала під себе ноги. Моя сукня, хоч і перестала іскрити, все одно була страшенно незручною для того, щоб сидіти в ній, як людина.

— Імпровізувати у вечірній сукні проти армії привидів — звучить як виклик, — пробурмотіла я. — Шкода, що ми не подумали про одяг.

І тут його очі спалахнули.

— Зачекай. Чому не подумали? Ми ж живемо у двадцять першому столітті! Тобто, у двадцять другому, якщо бути точним...

Ми переглянулися і, як по команді, знову дістали телефони. Наші пальці забігали по екранах з такою швидкістю, ніби ми зламували коди Пентагону. Розділ «Одяг». Фільтр: «унісекс», «чорний колір». Джинси — в кошик. Худі на блискавці — в кошик. Кілька простих футболок — в кошик. Ми зібрали два ідеальні комплекти для боротьби зі злом менш ніж за п'ять хвилин.

— Точка доставки — Львів, Центральний вокзал, — продиктувала я, вводячи дані. — На час прибуття потяга. Ідеально.

Ми з самовдоволеними посмішками переможців натиснули кнопку «оформити замовлення». І наш ідеальний план розбився об холодну логіку логістики. На екранах з'явилося повідомлення: «На жаль, послуга експрес-доставки одягу „День у день“ доступна лише в межах столичного регіону. Орієнтовний час доставки вашого замовлення до Львова — завтра, після 14:00».

Ми мовчки дивилися на свої телефони.

— Столиця, все-таки, — гірко промовив Семен.

— Ну що ж, — зітхнула я. — Принаймні, я помру красивою. Або смішною. Ще не вирішила. І страшенно голодною.

Я згадала свою власну фразу, сказану, здавалося, цілу вічність тому.

— Орлов, як щодо вагона-ресторану? Я готова з'їсти цілий замок, не лише боротися з його привидом.

Семен подивився на мене, і його обличчя раптом стало серйозним. Він нічого не відповів, лише взяв свій планшет і відкрив меню сервісів потяга.

— Що ти робиш? — здивувалася я.

— Реалізовую твої гастрономічні мрії, — він розвернув екран до мене. Це було не меню вагона-ресторану. Це було меню доставки з якогось ресторану з трьома мішленівськими зірками, який був партнером залізниці. Фуа-гра, різотто з трюфелями, філе-міньйон... Ціни були такими, що мені стало зле.

— Ти з глузду з'їхав? — прошепотіла я. — Ми не можемо...

— Можемо, — він підняв на мене погляд, і в його очах була дивна, спокійна ніжність. — Вважай, це невелика компенсація за наш повільний танець, якого не було на випускному.

Я завмерла. Це був настільки несподіваний і настільки влучний хід, що я на мить втратила дар мови. Мій Скептик у голові лише вражено видихнув.

— Прийнято, — нарешті змогла вимовити я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — Але танець ти мені все одно винен, Орлов.

— Домовились, — ледь помітно усміхнувся він і натиснув кнопку «замовити».

Через п'ятнадцять хвилин у двері нашого купе тихо постукали. Двері від'їхали вбік, і до нас безшумно заїхав маленький робот-офіціант з білосніжною скатертиною і сервірувальним столиком, на якому стояли дві тарілки під срібними кришками.

Наша вечеря була апогеєм абсурду. Ми сиділи один навпроти одного, у вечірніх нарядах і кросівках, і їли найсмачнішу страву в моєму житті. Їли мовчки, повільно, насолоджуючись кожним шматочком. І ця спільна трапеза, ця тиха, інтимна пауза посеред хаосу, була важливішою за будь-які слова. Ми говорили про все і ні про що. Про його батьків, які щиро вірять, що можуть «очистити карму» за допомогою смузі. Про мого тата, який намагався пояснити мені теорію відносності на прикладі кота Шредінгера, що застряг у заторі. Ми говорили про страх. Про те, як дивно відчувати себе відповідальним за світ, коли ти ще навіть не знаєш, ким хочеш стати, коли виростеш. Ми були двома дорослими дітьми, що опинилися на війні, і ця вечеря була нашим маленьким актом спротиву. Спробою знайти щось нормальне і прекрасне в епіцентрі божевілля.

Коли ми закінчили, втома навалилася з новою силою. Вона була солодкою, виснажливою.

— Гаразд, — я підвелася. — Мені здається, я зараз засну просто тут.

Я підійшла до своєї зони і рішучим рухом засмикнула важку оксамитову шторку, відгороджуючись від нього. Я впала на м'який диван, навіть не намагаючись розстібнути незручну сукню.

За шторкою було тихо. Я чула лише рівний гул потяга. Я лежала із заплющеними очима, вслухаючись у темряву. Він, мабуть, теж сидів у тиші, дивлячись у вікно. Нас розділяла лише тонка тканина, але ця відстань здавалася величезною. І водночас її майже не було.

Я була впевнена, що він думає, ніби я вже заснула.

— Надобраніч, Орлов, — прошепотіла я в темряву.

Я не знала, чи почує він. Але через мить з-за шторки долинула така ж тиха відповідь:

— Надобраніч, Воронцова.

Я усміхнулася. І вперше за цей довгий, божевільний день відчула, що все буде добре. Можливо.