Частина 2

День для Вілори був більш привітнішим, ніж вчорашній. І погода була теплішою, ніякої згадки про зливи, і ніяких переслідувань. Хоча вона й тепер допомагає вампірам, але нічого особливого не відбувається. Залишилося лише зачекати декілька днів і знову повернутися в школу. Вона навіть думала над тим, як вмовити Роя забирати її з математики гіпнотизуючи місіс Торнс.

— Вілоро!.. — протягує Меліса, крутячи в руках ручку.

— Що? — нарешті здригнувшись запитує та, дивлячись на подругу, що сидить напроти.

— Ти сама не своя... — коментує Хезер, яка сидить поруч з Вілорою записуючи щось в зошит.

— Мене взагалі-то бабуся вигнала. — ображено відповідає Вілора.

— Я давно хотіла спитати, коли ти стала фанаткою таких прикрас? — запитує Меліса, тягнучись до вампірського подарунку, що висить на шиї дівчини. Вона роздивляється його, але не бачить в цьому аксесуарі нічого красивого.

— Подарувала далека родичка, — швиденько вигадує дівчина і знову помічає на собі погляд Хезер.

— Ваше замовлення, — дружелюбно каже офіціант, якого дівчата навіть не помітили.

Меліса одразу ж відпускає амулет і відсуває свої книжки і з апетитом дивиться на страви, які хлопець розклав на столі.

— Дякуємо! — радісно викрикує дівчина і кілька людей, що сиділи в кафе кинули на неї погляди.

— Смачного. — швидко проговорює офіціант з награною усмішкою і швидко йде геть, наче тікає від уваги інших відвідувачів.

— Ой!.. — скривившись протягує білявка.

Хезер лише посміхається стримуючи сміх, а третя виглядає того молодого офіціанта — учень їхньої школи, пригадала вона. Вілора мала надзвичайно хорошу пам'ять на обличчя абсолютно не пов'язаних з нею людей. Цього хлопця вона до цього бачила разів, мабуть, три і то просто проходячи повз по коридорах школи.

— Це був брат Емми. — розповідає вона. — Ну, тої... Що перевелася, бо переїхала в середній школі. А він, її брат, тут квартиру має, від бабусі отримав.

— Схоже дійсно слід замислитися над молодшими хлопчиками. — коментує Меліса та притягує до себе салат, після цих слів дівчата разом починають сміятися знову приковуючи до себе увагу.

— Що плануєте робити решту вихідних? — нарешті запитує Хезер.

— Не знаю... — ліниво протягує Вілора, думаючи над цим, в думках промайнуло й вампірське порученя, яке явно не виправдовувало її надій на великі пригоди. — Мабуть, повернуся до серіальчиків. А ви?

Меліса відривається від страви та швидко відповідає, щоб повернутися до трапези:

— В мене схожі плани, тільки ще додайте сімейну подорож.

— Хезер? — чекає дівчина, обернувшись до неї.

Схоже згадка про сім'ю знову дає знати про своє, але вона лише усміхається та відкидує неслухняне руде волосся назад.

— Вгадайте куди вони цього разу вирішили мене взяти? — незадоволена дівчина чекає на відподь.

— Куди? — з цікавістю запитує Вілора.

— Там в будь-якій ситуації завжди є молоді красунчики з грошима. — стверджує Меліса, але теж чекає відповіді подруги.

Рудоволоса зітхає, опершись на спинку крісла та незадоволено відповідає:

— Хтось з одних з численних найкращих друзів батька влаштовує вечірку на Хеллоуїн!

— Хезер спокійно! Та не так страшно. — коментує Вілора. — Ну, в сенсі страшно через чуваків, які зараз будуть в оцих костюмах, але не найгірша ситуація.

— Ні! Це найжахливіше! — заперечує Хезер. — Знаєте, що вони вигадали? Наче в мультиках вирішили показати всім родову прикрасу. Хіба мені цікаво дивитися на прикраси, що не дістанеться мені? Туди їхати близько години! Це аж в кінці вулиці Уволф-Стріт. Я не знаю, як можна жити там!

— Родову? — раптом перепитує Вілора, проявляючи неабиякий інтерес до цієї розмови. — Мабуть, старовинна?

— Ха! За їхніми розмовами здається, що вона ще з часів Олександра Македонського! — відповідає рудоволоса.

— Ого! Сфокаєш, хоч подивлюсь. — жуючи додає Меліса.

— Ну, я не хочу йти туди!  — жалібно скулить Хезер. — Чому ми не можемо просто сходити в парк, наприклад? Навіщо мені до біса ця костюмована вечірка?!

— Хезер я вірю ти витримаєш! — заспокоює її Вілора.

— І прихопи нам якусь їжу аристократів... — шепотом додає інша подруга.

Дівчина лише дивиться на годинник на екрані телефона і знову зітхає. Яку б підтримку вона не діставала, це всеодно не те, чого їй хочеться.

— Я вже піду, — каже вона, скидуючи свої  зошити та ручки в сумку.

— Ти куди? Ти ж навіть нічого не їла? — запитує Вілора.

— Здогадайся чиї родичі їдуть у відпустку і вирішили заїхати на ніч? — саркастично посміхаючись, риторично запитує рудоволоса. — Ще й міряти свій костюм.

— Я б звихнулася! — коментує Меліса, але подруга цього вже не чує, оскільки вибігає з кафе.

Вілора дивитися у велике вікно, де видно Хезер, що на прощання махає їм рукою.

— Чому так темно?! — дивується Меліса, яка ніколи нікуди не квапиться. — Я геть не помітила, що надворі вже вечір!

— Мені теж скоро йти. — відповідає на це дівчина.

— А ти куди? — запитує подруга.

— Пекти кекси з гарбуза. Випічка – це єдине моє хобі. Так, доки всі вирізають страшні лиця на гарбузах, я – печу кекси. — розповідає Вілора.

— Я зайду найближчими днями, — весело натякає Меліса.

* * *

Місіс Джейн Бранс закрила духовку та ще раз поглянула на дочку, що клопочеться над приготуванням свого чергового шедевру. Жінка лише зітхає та хитає головою, наче всі її зусилля безуспішні, а потім легко усміхається. Вілора пробігає повз неї до холодильника та відкриває його. Дівчина уважно перевіряє все в холодильнику поглядом, потім ще раз і ще раз.

— Мам! Де мій чорний шоколад з дев'яносто відсотками шоколаду?! — здивовано запитує вона.

— Мабуть, Олівер з'їв. — спокійно відповідає матір.

— Що?! І як він може бути моїм братом?! — обурюється Вілора. — Це кінець всьому! Пішли в магазин, будь ласка!..

— Ні, хочеш йди сама! — одразу відмовила місіс Бранс.

— Ну мам... — з надією протягує дівчина.

— Ще раз ні. — твердо відмовляє Джейн.

— Добре, я піду сама! — здається Вілора і свій кидає фартух на крісло за обіднім столом.

Переглянувши свої скромні кошти, які знайшлися в сумочці, вона запихає їх в кишеню джинсів та переглянувшись з мамою, яка вийшла в коридор, пішла  в магазин.

Вечер був теплим, але все ж ходити самій темними перевулками було страшно, навіть якщо ти знайома з вампірами. Дівчина роззиралася навкруги: старі будинку, страшні прикрас та пусті вулиці – все нагадувало про Геловін.

Вілора відчула приємний аромат хвої та повільно почала сповільнювати кроки. Підсвідомо вона не розуміла, що коється. Тіло її не слухало! Це нагадало їй гіпноз Роя, але вона не бачила нікого. Вілора мутно бачила над собою розмите лице і відчуває, що її підхоплють чиїсь руки.

* * *

Вже не вперше за останній час, прокинувшись, Вілора відчуває головний біль. Здавалося ще кілька разів і її голова точно вибухне.

— І що зі мною цього разу?.. — тихо запитує в себе дівчина, припіднімаючись.

Спокійно оглянувши навколо вона розуміє, що знаходиться у величезній клітці, що стоїть посеред великої кімнати, неначе звір в зоопарку. Хоча лапмочка на стелі не достатньо освітлювала приміщення, Вілора змогла розгледіти , що кімната обставлена дерев'яними ящиками з золотими монетами. Тепер її переповнювало відчуття, що вона потрапила в іншу епоху.

— Чому я? — почала тихо скиглити вона, поправляючи подаровану вампірами прикрасу, яка зараз чомусь була теплою. — Я, що якась крайня? То нападають, то викрадають. І це тільки початок! Я ще не знайшла жодної прикраси тієї прикраси, а зі мною таке стається!.. Жах!

Дівчина різко піднялася на ноги, клітка трохи нижча, ніж її ріст, тому їй довелося зігнути голову та в такому положенні підійти до стори, що була найближча до виходу, де світло було яскравішим.

— Гей! Є хтось?! — голосно кричить Вілора, а потім на секунду замовкає та знову починає тихо бубніти: — Може це лише погіршить ситуацію? Що мені робити?! Якби тільки тут була Хезер, вона ж така розумна!.. Ну, або Меліса, тоді було б веселіше. Ех!.. Я ж тут як папуга. Птах у клітці!

— Ти ще хто?! — роздається дикий чоловічий вереск зі сторони входу, але це адресується явно не їй.

— Рой? Ніколас? — звичним голосом запитує вона, та на це з коридору донеслися лише дикі крики, а вже через секунду її серце завмирає бачачи, як на підлогу та стіну коридору різко бризкає кров, а після падає вже мертве тіло кремезного чоловіка з роздертою шиєю. Дівчина замовкає та з якимось хвилюванням повільно відходить до протилежної стінки клітки.

Тепер кожен крок був чутний у мертвій тиші. Один... Два... Три! Чотири! Здавалося, що навіть час  почав тікати від невідомого "створіння", що йшло до кімнати.

— Сподіваюсь, що це ти Рой. — з острахом проговорила Вілора. — Чи ви Ніколас. Ви ж першонародженний вампір.

Дівчина набирає в легені повітря та притихає. В голові повний каламбур, всі емоції змішуються в одну незрозумілу. В кімнату нарешті заходить хлопець і всі надії побачити знайоме обличчя розбилися. Парубок оглянув кімнату з коштовностями, а лише тоді кинув на Вілору гострий погляд. Для неї кожна секунда розтягувалася, а незнайомець повільно підходив до місця її заточення. Коли він підійшов до клітки, то дівчині захотілося й кричати, й повністю замовкнути одночасно.

— Може домовимося? — тихо прошепотіла вона розгубленим голосом. — Я впливова людина. Ми точно домовимося. Знаєте, хто мій батько? А мати?

— Що? — трохи роздратовано запитав хлопець та позіхнув. Тепер дівчина не бачила голови незнайомця, лише його тіло до грудей. Він різко вхопився рукою в двері зачиненої клітки та зжав руку і різко потягнув металеві двері на себе. Тим самим вирвавши двері. Парубок, наче в цьому нічого не звичного не бачить, відкинув їх в сторону і вони вдарилися в скриню наповнену монетами.

— Отже ж повезло... — надзвичайно тихо буркнула Вілора.

— Вилазь звідти. — пробурмотів хлопець.

Вілора застигла на місці. Нарешті її знайшли природи. Тільки лише тепер вона зрозуміла, що в додачу з ними йде ще й смерть. Дівчина набрала повні груди повітря і подумки готуючись до найгіршого стала повільно виходити з клітки.

Хлопець уважно оглянув її темними очима з ніг до голови і зупинив погляд на тонкій дівочій шиї. Він повільно протягнув руку і Вілора одразу ж відійшла назад.

— Просто зупини дію цього бісового амулету! — кричить він, забираючи руку.

— А я й не вмикала його! — кричить вона у відповідь, відчуваючи як в її тіло надходить адреналін. Зараз стоячи перед незнайомцем вона не відчувала ніякого хвилювання, страх зник.

Хлопець на мить скривився від болю та міцно закрив вуха руками.

— Тоді якого біса я чую твої нюні?! — крізь зуби проціджує хлопець. — Який бовдур довірив людині таку річ?!

Вілора рукою знаходить свій амулет і тихо хмикає, подумки погоджуючись, що Рой саме такий. Дівчина відчуває в долонях тепло ікла і міцніше зжимає його в руці.

— Перестань це робити! — крикнув хлопець.

— Що робити?! — міцніше зжавши руку запитує Вілора.

— Зніми з себе амулет! Я не зроблю тобі нічого, обіцяю! Але зніми цей амулет! — незнайомець тихо шипить від болю і дівчина застигає на місці роздумуючи. Коли її руки тягнуться до шиї і повільно розв'язують амулет і повільно кладуть його в кишені джинсів, вона відчуває себе надзвичайно дурною. Повестися на таке?.. Юнак різко випрямляється, миттєво оправишись від болю і Вілора відчуває, що її перша справжня пригода стає останньою.

— Тільки зроби це швидко і безболісно! — наостанок просить дівчина зажмурившись та відвернувши голову.

— Я обіцяв, що нічого не зроблю. — каже незнайомець.

— І ти їх дотримуєшся? — з підрозділи запитує вона.

— Уяви собі. — він іде до виходу і Вілора враз іде за ним.

— Чекай. Якщо ти нічого не зробиш зі мною, то може покажеж, де тут вихід.

— Йди за мною. — зітхає хлопець.

Дівчина хапає з крайньої біля виходу скрині жменю того, що попалося і ховає собі в кишеню та виходить в коридор йдучи за хлопцем. Коридор погано освітлений і тут зовсім немає слідів крові, лише на підлозі попіл.

— Слухай, а де ці?.. Ну, тих яких ти вбив. — тихо запитує вона, стараючись не відставати.

— Вони - вид дрібної нечисті, після смерті стають попелом. — пояснює він. — Краще скажи звідки в тебе цей амулет? Ти ж явно звичайна людина.

— Та це так... — протягує вона, роздумуючи, що краще відповісти.

— Та кажи вже, я й так дізнаюся. Думаю ти розумієш, що краще не жартувати?

— Це дав мені Рой. — відповідає вона, сподіваючись, що є не один вампір з таким іменем.

Хлопець обертається і перепитує:

— Рой? Ха! Міг здогадатися. І як цю чистокровку занесло до людей?

— Ну, в нас спільна мета... Ми взагалі добрі знайомі!.. — відмовляє Вілора, не очікувавши, що у цілому світі є лише один вампір на ім'я Рой.

— Тобі казали, що брехня це не твоє? — запитує хлопець.

— Більше сотні разів. — хмикає дівчина.

Хлопець виходить на вулицю через старі дерев'яні двері, а Вілора оглядається назад. Їй здавалася надто дивна ця картина: у місті є таке велике приміщення з багатьма ходами і скарбами, а замасковано воно старими дверима.

— То як тебе там звати? — нарешті запитує він, уже ведучи дівчину темними вуличками міста, до цього невідомими їй.

— Вілора. А тебе?

— Дан'ярлен. — відповідає він. Дівчина кривиться від такого імені і хлопець зітхає: — Просто Дан.

— Ну, це вже краще. — виголошує вона.

— Тобі лікарі ніяких діагнозів не ставили? — зненацька запитує хлопець.

— Та ні. — хмикає вона.

— Надто вже ти спокійна зараз і буйна при перших хвилинах нашого знайомства.

— Це стрес. Школа. Навчання. Молодші брати. — відповідає вона. — Але, на щастя, мої проблеми не найгірші.

— Добре, добре. Ходімо! — раптом він відмахується від розповідей Вілори, хоча сам почав цю тему.

Дівчина зло глянула йому у спину, оскільки він вирвався вперед, але вирівши, що краще добратися додому, ніж лишатися тут змовчала.

Ще близько п'яти хвилин Дан водив дівчину перевулками, які з кожним разом ставали все більш і більш знайомими їй.

— О, це ж сюди я й збиралася! — скрикнула дівчина, коли побачила цілодобовий супермаркет.

— На цьому все. — каже Дан і протягує руку до дівчини. — Віддай амулет. Він надто мені заважає.

— Я не можу його віддати. — відмовляє вона, відступаючи крок назад.

— Вілоро, віддай амулет. — наказним тоном говорить хлопець.

Рука дівчина проти її волі тягнеться в кишеню, акуратно хапає шнурок так, щоб не зачепити ікло, та вже готується передати амулет хлопцеві. Вілора дивиться йому прямо в очі, не в силі відвести погляд. Його очі пильно вдивляються в неї. Дівчина витягує прикрасу з кишені і вже готується передати її Дану. Але натомість її руку пронизує різкий біль у зап'ясті й прикраса машинально вилітає з її руки.

— Схоже, що довіряти тобі найгірша ідея. — Вілора чує голос Роя, який вже тримає амулет у себе.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.