Пролог

Старий годинник наче на зло розтягує кожну секунду. Вілора закочує очі і відкинувши на спинку вінтажного крісла уважно оглядає кімнату, в передчутті довгих нотацій та криків.

— Ти переб'єш мені увесь посуд, алкоголь та ще й свою голову десь розіб'єш! — крикнула стара місіс Бранс.

— Бабусю, ну, вибач! — жалібно каже дівчина, дивлячись на жінку, та швидко ходила від вікна до робочого столу навпроти.

Бабуся зупинила свій погляд на неї кілька хвилин, а потім вдихнула повні легені повітря, щоб заспокоїти себе.

— Лейло, спокійно... — приговорює вона собі, всівшись за стіл та звівши очі до стелі додає:

— Це ходяче не щастя не вибирало яким народитися.

— Ем... Я ще тут... — шепче Вілора, випрямившись в кріслі.

— Ось і проблема! — крикнула Лейла. — А вже повинна була заселяти гостя. І навіщо я послухала твою маму? Краще б ти просто попросила гроші на день народження! Іди краще в ліс та назбирай якигось ягід чи грибів. Або хоча б шишок, вони хоч не виявляться отруйними. Хоча ні! Можеж просто посидіти десь на обочені і повернутися.

— А якщо я загублюся? — здивовано питає онука, сподіваючись, що ця фраза просто для того, щоб, як в дитинстві налякати її.

— Колись та й знайдешся! — зітхаючи відповідає жінка. — Вілоро, будь ласка, йди, бо я настільки зла, що можу наговорити ще багато чого.

Вілора стає з крісла і виходить з кімнати, щоб уникнути гіршої участі. Підзаробіток у готелі бабусі обернувся не так, як вона планувала. Перший день роботи, а її вже б давно вигнали, якби це вона не була однією з онучок місіс Бранс. Їй самій важко повірити, що вони з її бабусею дуже схожі зовні, але зовсім різні у всьому іншому. Вілора часто лінувалась доводити справу до кінця, з роду не відвідувала ніяких гуртків та й з навчанням було не дуже, якби не подруга, яка встигала непомітно давати їй списувати.  Не те що її бабуся, яка в юності була відмінницею з початку навчання і до кінця, відвідувала спортивні гуртки та ще й виховувала молодшого брата.

Не довго думаючи, Вілора заходить в невеличку кімнату напроти кабінету з якого вийшла, робітники готелю тримають у таких коморах робочий одяг, який потрібен для того, щоб поратися на дворі чи так, як дівчина йти в ліс, щоб люди змогли скуштувати справжніх лісових ягід чи грибів — фішка цього готелю.

— Ну, загалом... — протягує дівчина, дивлячись на резинові чоботи. — В цих бофортах всі лісові комахи мої.

***

Вілора повільно йде по лісі несучи за собою пусте відро в руці та розмахує ним. Вона повільно йшла високо піднімаючи ноги і дивлячись прямо з високо піднятою головою, наче солдат, який марширує.

— Пані Елеоноро я знаю, що ви кохаєте лейтенанта Леона. — проговорює дівчина, граючи бровами і усміхаючись, наче перед нею хтось стоїть. — До закінчення серіалу ще кілька серій, тому обіцяю, що скоро ви будете разом.

Вілора піднімає голову ще вище, закриває очі та вдихає свіже повітря, маршируючи по лісі. Та через мить дівчина перечіпаєть і летить до низу, голосно кричучи. Здавалося б це всього лиш не великий пагорб і котилася вона всього лиш кілька секунд, але її тіло вже знатно болить.

— Ай-й! — протягує вона.

— Ей, ти! — кричить хтось, але дівчина взявшись за голову продовжує валятися на осінньому листі.

Провалявшись так невідомо скільки часу, Вілора все ж повільно піднімається і зажмурюється на хвилину, потім вона полегшено зітхає та починає очима шукати відро, яке відлитіло трохи дальше, ніж воно сама приземлилася, та схоже постраждало набагато більше.

— Гей! Від падіння вуха заклало?! - злішим тоном продовжив кричати чоловічий голос.

Дівчина нарешті почула його і почала шукати джерело звуку, сподіваючись, що це не побічні ефекти від падіння. Оглянувши все навколо себе і не помітивши нічого, вона підняла голову, але стояла непорушно, щоб наслідки від таких дій не стали ще гіршими. Та й там не було нікого, хоча хто б міг кричати їй з неба?

— Господи, якщо ти хочеш дати підказку, то роби це без натяків. — проскиглила вона.

Аж раптом в її ногу прилитіла соснова шишка. Вілора уважно подивилася на неї і лише після повного аналізу поглядом, вирішила глянути звідки прилетів цей дар лісу, схоже знаки давав їй точно не Бог.

— Люди за п'ять років настільки отупіли чи це мені підкинули такий екземпляр? — саркастично запитує в неї юний парубок, власник голосу.

— Ти ще хто такий?! — нарешті запитує дівчисько, відійшов кілька кроків назад.

Хлопець сидів на сирій землі у невеликій глиняній печері повністю вкриту мохом, що нагадувала берлогу, опираючись спиною на глиняну стіну. Він зігнув одну ногу в коліні та поставив на неї руку, продовжуючи чекати подальших дій дівчини. Ні на Господа, ні на святого чи пророка він явно не схожий. Вілора навіть не могла зрозуміти кого він взагалі міг їй нагалувати.

— О!.. Ви, мабуть, турист! — уважно придивившись, сказала Вілора.

Місцеві люди б не пішли в ліс в вечірньому костюмі, як він. Та й, мабуть, цей хлопець просто загубився і вирішив на ніч заховатися там, а може й поранився. В її голові навіть промайнуло кілька сумних сценаріїв.

— Підійди, потрібна твоя допомога. — вже спокійно, але досі наче наказуючи сказав парубок.

Вілора ще насторожено ставилася до нього, але склавши в голові гіпотезу, що незнайомець дійсно просто поранився підійшла і присіла біля нього.

— Візьми! — хлопець протягує їй перстень, який витягнув з кишені піджака. — Передай Ніколасу.

Вона заворожено протягує руку і лише тоді, коли той ставить перстень дівчина оговтується. А він додає:

— Можеж переказати, що від Роя, але думаю Ніколас і сам зрозуміє, що я передав йому артефакт.

— Ні, ні, стоп! Зачекайте! — кричить Вілора, протягуючи перстень назад. — Я не знаю нікого з таким іменем! Давай підемо до моєї бабусі, там тобі допоможуть. Може знайдеш Ніколаса, я впевнена він один з наших відвідувачів або місцевих жителів...

— Просто візьми. — серйозно говорить Рой. — Він тебе сам знайде.

— А якщо я десь загублю цей перстень, а він схоже цінний для тебе? — продовжувала відмовляти вона, але той ніяк не забирав перстня назад. — А якщо цей Ніколас мене не знайде?

Хлопець різко схопив її обличчя обома руками і притяг до себе, Вілора лише й встигла скрикнути і вчепилася в його руки, перстень вилитів з її рук, а темні карі очі серйозно дивилися на неї, проте вона не відчувала страху, але все ж вони наче чарували її. Дівчина повільно закрила свої повіки і лише чула шепіт лісного незнайомця та слів уже було не розібрати, вони наче звучали не зрозумілою мовою.

***

Голова Вілори різко затріщала від болю і вона немов би під наркозом знову вислуховувала крики бабусі. Дівчина доторкається до своєї голови рукою і зажмурює очі. Вона закидує мокре волосся, але одне пасмо зачипається палець і боляче тягнеться за рукою. Лише зараз, розплутавши волосся, вона помічає на правій руці, на середньому пальці, той самий перстень, хоча тримався він на пальці вільно - завеликий.

На вигляд він наче закручений три рази навколо пальця звичайний дріт, з плоским, круглим, темно-синім каменем по центру. На самому камені був вирізана літера «Х», яка розділялася по центрі на дві частини.

Вивів з трансу дівчину сильний удар дверей. Бабуся Лейла схоже сильно злилася, якщо сама так ставилася до свого майна. Кімната опустіла і Вілора залишилася одна, лише тепер все якось починало складатися до купи.

— Передай Ніколасу. — роздається в її голові і дівчина схоплюється за голову від нової хвилі болю, але вже через секунду біль повністю зник.

— Ніколас... Сподіваюсь ти красень! — наче п'яна промовляє Вілора і її губи розпливаються в дурній усмішці.

Вона перевернулася на ліжку і поглянула у вікно, де вже давно стемніло, хоча дехто з відвідувачів ще сиділи за столами під відкритим небом, адже через підхилене вікно було чути дитячі крики і сміх дорослих. Дівчина відкинула ковдру і швидко підійшла до великого вікна та навстіж відчинила його.

— Що за дурня? Коли я йшла в ліс була лише приблизно дев'ята ранку... — прошепотіла Вілора.

Дівчина кинулися до ванної кімнати, що була у кожній кімнаті готелю її бабусі для зручності кожного гостя. Дивлячись на себе в дзеркало, вона не помітила нічого нового, тільки каштанове волосся було мокрим, тому виглядало чорним і одягнута вона вже не у свій спортивний костюм, а в бабусину нічну сорочку. Лише ретельно оглянувши обличчя, Вілора помітила невелику пляму на плечі ідеально білої сорочки. Приспустивши тканину в дзеркалі відобразилося дівоче плече з порізом на якому кров вже присохла.

— Мабуть, коли падала... — проговорила собі вона і поправлила сорочку.

Досі не розуміючи, що сталося вона виходить з ванної кімнати. В голові змішується вся інформація: незнайомець на ім'я Рой з печери, ще один невідомий – Ніколас та перстень, що нагадує дешеву біжутерію.

Раптом щось швидко повалює її на землю та закриває рот. Людина в чорному в плащі сидить на Вілорі, придавлюючи її до землі своєю вагою. Через те, що рот дівчини закритий рукою нападника крик стає тихим мичанням. Як би вона не борсалася вирватися в неї не виходило.

— Де перстень?! — крізь зуби шепче чоловік.

Вілора продовжує бити його руками та старається хоч якось поворушити ногами, одночасно крутячи головою, в надії вирватися. Перед очима різко з'являється блиск металу і холодний ніж опиняється біля ніжної шиї.

Дівчина заспокоюється, невже її життя закінчиться ось так просто? Без всяких юнацьких пригод та досягнень? Вона вже навіть встигла пожалкувати, що про неї не залишить ні хорошої, ні поганої згадки. Та раптом чоловік розвіюється прямо на її очах, одночасно з тим, коли двері кімнати відчиняються.

— Ти чого на підлозі?! — знову кричить Лейла і кидається до онуки. — Дитино, ти зовсім збожеволіла чи ти це мені на зло?!

— Сюди хтось вліз! Щойно тут був якийсь чоловік! — кричучи пояснює Вілора.

— Що за дурниці? — недовірливо запитує жінка.

— Через вікно, мабуть, вліз! — продовжує дівчина та обертається до вікна, яке було зачиненим, хоча вона точно пам'ятала, що кілька хвилин тому відчиняла його.

— Вілоро, заспокійся! — трясучи її за плечі просить бабуся. — Це був просто сон. На вулиці багато людей, вони б точно помітили та й охорона би вже була тут, якби сюди хтось зайшов. Ти ж знаєш через камери контролюється весь готель.

— Це не сон! — заперечує дівчина. — Я точно бачила! А ще цей дивак у лісі. Попросив мене передати цей перстень якомусь Ніколасу!

Вілора показує бабці руку з перстем, але та лиш зітхає і допомагає дівчині піднятися з підлоги і веде до ліжка.

— Завтра тебе посадять на автобус та відвезуть до міста, краще відпочинь, я зберу твої речі. — зітхаючи проговорює Лейла.

— Але тут дійсно тут хтось був! — стоїть на своєму онука.

— Вілоро! Досить вже! — зривається та жінка. — Зранку на кухні розбила найдорожчий коньяк, потім пішла в ліс, де загубила відро і повернулася вся брудна аж ввечері, не відповідаючи ні на одне з питань. Я ж теж хвилююся, коли ти не зрозуміло де ходиш цілий день!

— Я ж... — Вілора важко зітхає, розуміючи, що не зможе нічого довести. — Вибач... Завтра поїду додому.

— От і добре. — полегшенно зітхає Лейла, залишаючи кімнату.

Дівчина знову лягає на ліжко, чекаючи ранку. Може все дійсно їй просто примарилося. Останній її спогад цього ранку закінчується на тому, як Рой притягує її до себе, а далі всі дійства, що відбулися після того як вона прокинулася і до цього моменту. Відчуття, що скоро вона помре під час нападу було таким реальним... Тепер вона не знає вірити собі чи бабусі і камерам. Можливо, це через перстень? Так! Це як в одному з випусків якогось наукового шоу. Вчений казав, що певні види матеріалів мають зможу вбирати в себе небезпечні речовини і якщо людина контактує з ними певний час вони можуть марення, головні болі і ще декілька наслідків, які Вілора вже не згадувала.

— Одже, немає перстня - немає проблем. — вона обережно підіймається з ліжка і йде у ванну кімнату, зачиняючи за собою двері. Перстень від не знайомця швидко опиняється в унітазі, а вона натискає змив. Тепер всі її кошмари, пережиті сьогодні, опиняться в каналізаціях.

— Ніколас, схоже перстня ти не уже не отримаєш. — проговорює вона собі.

Цього разу з ванної вона виходила обережніше, можливо, дія небезпечних речовин з прикраси досі діяли в кімнаті, а переживати ще один напад, навіть, якщо це всього лиш марення, їй не хотілося. Оглядаючи по всій кімнаті, Вілора знову вляглася в ліжко.

— Сон візьми мене у свій полон... — безпорадливо прошепотіла вона і, зітхнувши, поправила своє вологе волосся та різко піднялася, коли волосся знову зачепилося за руку. Перстень знову був на руці.

Тепер Вілора була справді налякана.

— Це просто біжутерія. — повторювала вона собі. — Просто шкідливі речовини.

— Передай Ніколасу! — різка хвиля головного болю знову охопила її і так само різко зникла, як і з'явилася

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.