Не кобиляча голова

Полотном швидкісної траси, протягнутої крізь вечірній ліс, їхало авто. Водій знав, ще кілька миль, і буде ледь помітний поворот, де ніхто їх не знайде. Раптом перед автівкою на дорогу викотилось щось кругле і волохате. Водій миттєво загальмував, та так, що аж курява з під колес закоптила.

— Та що за жарти? — промовив крізь зуби власник авто, і вийшов з машини.

Світло від фар охоплювало не тільки дорогу, а ще й трохи лісу по обидва боки. Водій підійшов до кудлатого м’яча, і гупнув його ногою. М’яч вайлувато покотився по дорозі, поки не спинився кудлатим боком до асфальту.

— Дідько! — вигукнув від несподіванки водій, відсахнувшись. Під світлом фар на нього мертвими очима дивилась жіноча голова,— Що за чортівня? — прошепотів чоловік, і з усієї сили втулив з ноги мертву голову. Голова полетіла в гущавину темного лісу, і звук її падіння в густе листя спів пав зі звуком закриття задніх дверцят авто.

Не помітивши власної помилки, водій повернувся в машину і поїхав далі, дарма не перевіривши заднього сидіння.

У високій траві, обабіч дороги, затамувавши подих, лежала дівчинка. Вона затисла собі рот власними ручками, намагаючись не видати себе жодним звуком. Машина поїхала, а дівчинці досі не вірилось, що таки вдалось втекти. Вийти на дорогу, і попросити когось про допомогу було дуже страшно. Раптом Він повернеться, і знову схопить. Лишатись на місці також було не можна, раптом він повернеться і знайде.

«Якщо я змогла втекти, то і вберегтися зможу.» – Подумала Іванка і підійнялася з трави. В темному лісі звісно було страшно, але в машині з чудовиськом було страшніше.

Без ліхтарика, без телефону і дорослих, вона попрямувала в гущавину темного лісу. Ручки трусились від страху, оченята часто самі зажмурювались, коли вона на мить зупинялась. Сухі гілки тріщали під ніжками, висока кропива жалила долоньки, а вітер колихав чорне листя дерев. З одного боку, десь в темряві гукала сова, а з іншого стрекотіли коники, проте Іванка йшла вперед, доки не дісталась похилої хатинки з маленьким віконцем, і перекошеними дверима. Не стукала, не гукала, крадькома відчинила тяжкі двері, зайшла в середину і підперла двері старою дошкою, що лежала на підлозі.

Серед темної кімнати на трухлявих мотузках висіла стара, дерев’яна колиска. Іванка підійшла до неї та посмикала. Трухляві мотузки виявились міцними, і не довго думаючи, дівчинка залізла в колисочку й заснула.

А тим часом водій автівки нарешті знайшов потрібний йому поворот, і звернув з траси. Він заглибився в гущавину лісу, й діставшись свого улюбленого місця, заглушив машину.

— Нарешті,— задоволено прошепотів водій, і повернувся до заднього сидіння. Побачене не дуже втішило. В салоні окрім нього більше нікого не було.

— Дідько! Дідько! От же паскуда! — вилаявся чоловік. Він не очікував, що мале дівча наважиться втекти з машини. Та він навіть гадки не мав, що вона отямилась!

Розсердившись, чоловік знову завів машину, і в цю мить в салоні щось тихенько загуділо, тому довелося шукати причину цього огидного звуку, котрим виявився телефон малої паскудниці. Розсердившись, водій дістав телефон з під сидіння, і вимкнув його. Розбивати було шкода, адже можна продати у ломбард, і заробити трохи грошенят.

Автівка розвернулася на вузькому бездоріжжі, і поїхала у зворотному напрямку. Міцні руки все сильніше стискали нещасне кермо. Чоло пітніло, а очі немов ледве бачили, та розум був ясним. Раптом водій загальмував, і припаркувався обабіч дороги саме там, де на трасу вилетіла голова. Це було єдиним місцем, де мала нишпорка могла втекти.

Озброївшись ліхтариком, і тонкою мотузкою з багажника, господар машини вирушив на пошуки свого трофея. Він швидко знайшов прим’яту траву, на схилі дороги, і повільно попрямував у ліс. Він відчував п’янкий присмак полювання. На губах новоспеченого мисливця поволі з’являлась мрійлива посмішка. Він усім тілом відчував власну перевагу над своєю здобиччю. Щастя в середині негідника поволі наростало, зігріваючи його з середини своїм отруйним задоволенням. Гидке єство в середині передчасно співало, сподіваючись знову насититись тими огидними відчуттями вседозволеності.

Ліхтарик поволі прорізав своїм світлом темні глибини лісу, і крок за кроком вів за собою чудовисько, котре навіть не намагалось зупинитись. Безпощадне і жорстоке, воно йшло за своєю здобиччю, ніби чуло носом тонкий аромат русявого волоссячка, поки сама здобич, нарешті, відчула себе у безпеці.

Снились Іванці яскраві сни. Як вона з мамою гуляла містом, навколо тепле літо і веселі люди. Іванка попросила маму купити морозива, а сама лишилась на лавці. Щойно мама відійшла, поряд з дівчинкою зупинилась машина. З неї вийшло чудовисько, схопило Іванку, заштовхало в автівку, і повезло невідомо куди. В машині Іванка намагалась битись. Загубила свій телефон, і від удару по голові втратила свідомість.

Спочатку сон був добрим та теплим, а потім став настільки тяжким, що дівчинка з переляку прокинулась і випадково загойдала своїм тілом колиску.

Раптом за маленьким віконцем похилої хатинки щось заторохкотіло, загриміло, забахкало, заревіло. Дівчинка ще дужче злякалась, і затихла в колисці. Слізки стрімко потекли по рожевих щічках, як два струмочки, та закрити вушка долоньками вже не було сил.

— Хто гойдається в моїй колисці? — промовив страшний голос за старенькими дверима,— Ану відчиняй двері! Геть з моєї хати!

Іванка з переляку аж голову в плечі втягнула. Голос був страшний, проте він не був страшнішим за те чудовисько, від котрого втекла дівчинка.

— Ти чуєш? — продовжив страшний голос,— Це мій дім. Піди знайди свій!

— Я не знаю де мій дім! — вигукнула з переляку дівчинка. Їй було страшно, і дуже хотілось додому, проте вилазити з колиски було ще страшніше.

— Як не знаєш де твій дім? — здивувався страшний голос.

— Не знаю. Мене чудовисько вкрало, я втекла і тут сховалась. Можна, я тут трохи посиджу?

Страшний голос замовк. Чи він зважував щось, чи озирався, Іванка не знала. Та мовчав той голос не довго.

— Сховалася, кажеш? — перепитало страшко.

— Угу,— тихенько відповіла Іванка.

— Тоді я тебе не прожену.

— Добре.

— А двері відкриєш?

— А ти мене не скривдиш?

— Хіба що налякаю, своїм виглядом,— відповіло страшко.

Іванка вагалась. Їй було дуже страшно, але голос за дверима вже не був таким сердитим. Та й обіцянки треба виконувати, а отже страшному за дверима можна вірити. Тихесенько, намагаючись не розгойдувати сильно колиску, дівчинка ступила на підлогу і дошки під ніжками скрипнули.

— Чекай! — вимовив раптом вже не такий страшний голос,— я страшне, але можу стати не страшним. Що тобі подобається?

— Мені? — перепитала Іванка.

— Тобі.

— Я люблю морозиво, ну ще пиріжки з вишнями, ще…

— Ні, чекай,— перебив голос,— з тваринок. Кого любиш з тваринок?

— А, то мені конячки подобаються. Вони такі гарні, та цікаві.

— Конячки, так конячки,— зітхнув голос,— відкривай. Але не бійся, не ображу.

Іванка підійшла до дверей, набралась трошки сміливості, і відсунула дошку, котра підпирала двері.

— Заходь,— промовила тихенько дівчинка.

— Я не можу,— буркнув голос,— відчини двері повністю.

Іванка потягнула за ручку, і визирнула надвір. В темряві нічного лісу дуже важко було щось розгледіти, аж поки дівчинка не глянула долу. На землі, біля порогу чи то стояла, чи то лежала кобиляча голова. Вона дивилася на дівчинку, і мовчала.

— Це ти? — пошепки запитала Іванка.

— Посунься, я зайду,— роздратовано гримнула голова, і не дочекавшись поки дівчинка посунеться, пострибала повз, до хати,— зачини двері.

Іванка миттю зачинила двері, і підперла їх з середини дошкою.

— Чуєш? Ану, підсади мене у колиску, спати хочу,— промовила кобиляча голова.

— Та ти, мабуть, важка,— відповіла здивована Іванка,— навряд чи я тебе підійму.

— Ну то хоч колиску потримай, аби я не промахнулась, поки стрибати буду.

Досі здивована дівчинка, немов зачарована, підійшла до колиски, і вхопила її обома руками. Кобиляча голова намітилась, погойдалась на місці, пострибала трохи, підстрибнула, і одразу в колиску втрапила.

— Погойдай мене трохи,— промовила кобиляча голова, вмощуючись.

Іванка почала гойдати колиску. Не довго гойдала, як за дверима хруснула гілка.

— Ти чого зупинилась? — роздратовано запитала голова.

— Там хтось ходить,— прошепотіла у відповідь дівчинка.

— Та немає там нікого. То, мабуть, заєць.

— Івааанко,— пролунав за дверима голос чудовиська,— ти телефон в машині загубила.

— Це він, це чудовисько,— злякано прошепотіла дівчинка. Вона дивилась на хиткі двері, чіпко вхопившись ручками в колиску кобилячої голови.

— Івааанко, виходь гратися,— продовжив чудовисько.

— Я не хочу з ним гратися,— продовжила шепотіти дівчинка,— мені страшно.

Кобиляча голова подивилася на дівчинку, потім на двері, і каже:

— Лізь мені у ліве вухо, тільки швидко, і без питань.

— Я не хочу лізти у вухо! Я хочу додому!

— Щоб потрапити додому, ти маєш влізти у вухо! — гаркнула кобиляча голова,— Швидко!

Іванка подивилася на голову, а потім на двері, і саме в цю мить чудовисько бахнуло у двері.

— Ану відкрий! Я знаю що ти там!

Злякавшись, Іванка витерла сльози, що самі покотились по щоках, вилізла на колиску, і залізла у ліве вухо кобилячої голови. Спочатку було трошки тісно, але потім дівчинка з ногами гулькнула у глибоку яму вуха. Саме в цю мить справжнє чудовисько ногою вибило старі двері.

Озирнувшись навколо, страшний звір побачив серед хатки стару колиску, прикріплену мотузками до стелі, котра ледь помітно хиталась.

— Я знаю що ти тут, маленька паскуда,— процідив крізь зуби чоловік. Він підійшов до колиски, схопився за неї, і зазирнув в середину. Але з колиски на нього великими очима глянула не дівчинка, а велика кобиляча голова.

— Паскудою мене ще ніхто не називав,— промовила кобиляча голова, і посміхнулась.

Чоловік на мить розгубився від такого, а от господарка колиски ні. Вона вмить вистрибнула зі свого сховку, і вчепилася чоловікові в горлянку. Він кричав, верещав, намагався врятуватись. Та кобиляча голова шматувала його так, неначе мала власне тіло. Спочатку вона надгризла шию, потім відкусила одну руку. Потім ще одну, а потім, коли чоловік впав на підлогу, прийнялася за його ноги.

Він кричав. Від неосяжного болю чудовисько не знав куди подітись. Він намагався відбиватись, та все було марно. Він чув як ламаються його кістки від щелеп безпощадної голови. Він відчував кожен раз, коли кобиляча голова відривала від нього шматки м’яса, проте нічого не міг зробити. Як ти будеш битись, коли немає рук? Як тобі бігти, якщо немає ніг? Як благати про допомогу, якщо горло тобі перегризли?

Кобиляча голова зупинилась лиш тоді, коли остання обгризена кістка впала додолу, гучно стукнувши об стару підлогу.

— Ну от і повечеряла,— задоволено промовила голова,— Чи рано поснідала?

Не звертаючи увагу на безлад у власній хаті, кобиляча голова застрибнула до колиски, вмостилася і міцно заснула.

На ранок кобиляча голова вирішила, що негоже дитині бачити купу людських кісток на підлозі. Тож вона дістала старого мішка з правого вуха, зібрала в нього кістки, зав’язала мотузкою, і почепила мішок на північній стіні власної хатки, поряд з рештою таких самих. Мішок глухо стукнув по старій, дерев’яній стіні й лишився висіти на іржавому гвіздку. На тій стіні було ще багато старих гвіздків, але і мішків там було вдосталь. Кобиляча голова повернулася до своєї хати, повилизувала кров з підлоги, і тільки потім погукала дівчинку, що тихенько сиділа в неї у вусі:

— Гей, дівчинко, вилазь через праве вухо, вже ранок. Свербиш мені там, заважаєш.

Іванка послухалась, і обережно вилізла з кобилячої голови назовні.

— Ну-бо, йди додому. Вже ранок.

— А як я додому дійду? Я ж не знаю куди йти.

— То вертайся тою стежкою, що прийшла. В день її добре буде видно.

Іванка пішла тим шляхом, що голова вказала, і вже через деякий час опинилась на тій самій дорозі, звідки втекла. Неподалік стояла та сама автівка чудовиська, з якої втекла дівчинка, а навколо було багато людей, і правоохоронців. Не вагаючись, Іванка підійшла до правоохоронниці, і посмикала її за рукав, аби та обернулась.

А кобиляча голова знову перекинулась на жіночу, і продовжила тинятись лісом, вишукуючи смачненьких, але огидних нутром чудовиськ. Адже немає нічого смачнішого ніж свіжина, приправлена глибинним жахом.