Моє любе Сонечко

Я прокидаюся ще до світанку. У кімнаті темно, але я відчуваю світло. Воно ще слабке, як вогник, що тремтить від подиху вітра, але живе. Це моє Сонечко — моє внутрішнє світло, яке не раз зникало, згасало, та щоразу поверталося.

Я інколи думаю: чому ми так боїмося темряви? Може, не через саму темряву, а через те, що в ній чуємо себе по-справжньому? Там немає шуму. Немає з ким сперечатися. Немає за кого сховатися. Лишаєшся на самоті зі своїми думками, страхами, поразками і вірою.

Так, у мене є страхи. Я боюся не впоратись. Боюся не встигнути. Боюся, що те, що я відчуваю як поклик, насправді лише шепіт ілюзії.

Я боюся себе тієї, яка мовчить, коли потрібно говорити, і говорить, коли краще було б змовчати. Я боюся стати чужою самій собі.

Але попри це я вірю.

Я вірю в силу тиші. У м’яку, але вперту силу ранку. У своє Сонечко, яке народжується в мені щоразу, коли я знаходжу сили не втекти, а залишитись і подивитися в очі болю. Я навчилася не ховати сльози не тому, що мені байдуже, а тому, що в них мої глибини. Я навчилася шукати відповіді не в інших, а в собі. Це страшно, бо відповідальність теж там, усередині. Але це і дає свободу.

В моєму житті є шрами, є незагоєні рани та втрати. Є дні, коли я не впізнаю себе в дзеркалі — ні зовні, ні всередині. Але це все моє, і я вірю в щасливий фінал будь чого.

Я більше не хочу віддавати свої дні тривогам та страхам, які не ведуть нікуди.

Я хочу жити по-справжньому.

Навіть коли боляче.

Навіть коли страшно.

Бо я знаю - як би не було темно, ранок все одно прийде.

І моє любе Сонечко знову торкнеться мене теплом.

Я вже не тікаю, я йду до себе.

Авторка – Марина Чайка

19.08.2025