Маленькі рятівники

Вони йшли темним занедбаний лісом, продираючись крізь чагарник. Тонкі пасма гілок чіплялися за одяг та шкіру.

— Марфо, а ти гадаєш ми правильно йдемо? – запитала руденька киця біленьку.

— Я не знаю, – розплакалася біленька киця. — Я чула, як вона казала.., – киця ще трішки похлюпала носиком і продовжила. — Я чула, що у лісі є дерево, на якому горять зірочки. І-і-і...

Білявочка знову заплакала.

— Марфушо, не плач. Я нічого не розумію. Скажи, хто це говорив? Що там трапилося?

— Це говорила Снігова Віхола. Вона сказала, що дерево до ранку не доживе, бо вона наслала страшний мороз і все навкруги замерзне. Зірочки не зможуть більше світити. А дерево помре і Новий рік до нас не прийде.

 Киця залилася сльозами. Вони текли мов річка, перетворюючись на кришталеві кульки прямісінько на стежині. Від тих сліз доріжка перетворилася на ковзанку. 

— Марфушо, не плач, – вкотре попросила подругу руденька киця й погладила подругу по голівці.

 Раптом за кучугурами почулося тихе виття.

— Мотю, хто це виє? – прошепотіла білявочка, яка враз перестала плакати.

— Мабуть, вовки. Я боюсь, що вони нас з'їдять, – заплакавши, відповіла руденька киця.

— Мотю! Я бачила, як Снігова Віхола перетворила всіх мешканців лісу на льодяні фігури. Я гадаю, що це не вовки виють. Ми повинні врятувати дерево і мешканців лісу! Біжімо швидше.

  Виття чулося по всьому лісі. То Снігова Віхола лякала маленьких кошенят. Вона засипала доріжку снігом, напускала на малечу холодний вітер. Проте кицюні не здавалися. Вони гріли лапки своїм диханням. Носики терли зігрітими лапками й просувалися вперед крізь замети та хащі. 

— Марфушо, я змерзла так, що не можу рухатися далі, – сказала руда киця, оглядаючи свій розідраний одяг.

— І я змерзла, – відповіла біленька. – І лапка чомусь у мене дуже болить. Вона піднесла передні лапки до ротика, щоб зігріти їх і побачила велику подряпину.

— Ми, мабуть, ніколи не знайдемо ту деревину, і ніколи її не врятуємо, – занепокоїлось руденьке кошеня.

 Мороз сильнішав, вітер завивав, мов страшний звір. Кошенята тулилися одне до одного, робили малесенькі кроки вперед, але не зупинялися.

— А знаєш, Мотю, стара Віхола ще сказала, що в День "Ф" все замерзне й вона буде єдиною правителькою Світу...

Марфуша тремтіла від холоду та страху, уявивши ту страшну картину – Льодовий Всесвіт. Раптом Мотя побачила крізь лапатий сніг маленьку іскорку поміж дерев.

—Марфушо, дивись! Здається, там світять зірочки. Деревинка ще жива! Поспішімо, її треба врятувати від холоду. Інакше вранці ми не побачимо Нового року!

 Кошенята, перемагаючи шалений вітер та люту хуртовину, дібралися до галявини. Посеред лісу стояло стареньке дерево, увішане зірочками. Майже всі вони світили тьмяним сяйвом. Раптом одна зірочка згасла, за нею невдовзі згасла друга, потім третя.

—Марфушо, знімаємо шалики! Швидше! Треба зігріти дерево.

Кошенята почали знімати шарфи, теплі куртки, комбінезони. Вони ретельно обмотували дерево своїми теплими речами, а самі все більше й більше замерзали. 

— Мотю, Мотю, прокидайся! – закричала біленька киця.

— Де ми? – розплющивши очі, запитала руденька.

— Я не знаю. Але мені здається, що це якась маленька хатинка. Моте, поглянь. Он якийсь отвір у стіні.

  Кошенята підвелися й побачили, що вони лежать на велетенській Зірці, яка зігріває їх своїм слабеньким теплом.

— Ти хто? – запитала Марфа у Зірки.

— Я остання з зірок, яка ще не втратила свого світла. Коли ви почали замерзати, велике дерево схилило свої віти й закрило вас від старої Снігової Віхоли. Дерево вже зігрілося під вашими теплими речами й тепер воно вас захищає від холоду. Але ж ви покваптеся. До сходу сонця залишилась всього година, а на дереві не горить жодна Зірка. Ви повинні їх зігріти своїми долоньками! – завершила свою розмову Велика Зірка.

Кошенята вилізли з барлогу на вулицю й почали гріти своїми теплими лапками кожну Зірочку. І ті почали вмикатися одна за одною. Вони були схожі на велику гірлянду, на якій сяяли зірочки-ліхтарики: біленькі, жовтенькі, помаранчеві та навіть червоні.

 І ось вже дерево було схоже на новорічну ялинку. Вранішнє небо було блакитного кольору, від нічного буревію не залишилося й сліду. Кошенята радісно стрибали. До них назустріч йшли лісові мешканці, в це означало, що чари Снігової Віхоли закінчилися.

— Дивись, Марфушо! Сонце сходить!

(казка для дітей 3-5 років)

14.05.24