Ладомирія 2 Ключ трьох світів

«Ой, як же було ізпрежди віка. Ой, дай Бог.

Ой, як не було неба і землі. Ой, дай Бог…»

(старовинна колядка про створення Світу)

Кожна історія має свій початок і кінець. Якщо вам здається, що якась історія початку не має, це лише тому, що ви людина… Що? Хто сказав «неосвічена»?! Ану, вийдіть зараз же з класу, помийте язика з милом і зайдіть знову нормально! Як так неосвічена? Всі українці з народження освічені й порядні люди!

Отже! Якщо вам здається, що якась історія не має початку, то це лише тому, що ви ще не читали першу частину роману про Ладомирію!

Початок історичних опусів про етнопарк «Ладомирія» докладно описано в першій книзі під назвою «Ладомирія: Початок». Уявіть, так і називається!

Має бути початок. Обов'язково має бути. Можливо, початок від вашого зору приховав серпанок часу, можливо втаїла покрова таємниці, але початок все-таки десь і колись існує…

«А кінець?», – скажете ви. – «Чи може в історії не бути кінця?»

Якщо вам здається, що в якоїсь історії немає кінця, то ви людина… Ні! До чого тут «неосвічена»? Не перебивайте! Якщо вам здається, що в якоїсь історії немає кінця, то ви людина «ще мо-ло-да»! Й живете порівняно недовго, бо, на жаль, кожна історія має свій кінець… Це точно… Перевірено на власному гіркому досвіді...

Тож, перед тим, як продовжити розповідати вам про пригоди, що сталися нещодавно в Ладомирії, щоб ви, наші читачі, не вважали себе людьми неосвіченими, треба розказати вам за початок цих пригод. Бо історія без початку, мов та пустоцвітна кукурудза без калачиків – лише на силос.

Щоб докладно розповісти вам усенькі факти, ми скористалися послугами одного із всесвітніх глядачів, для яких час і простір є поняттями незначущими і які мають ні з чим неспівмірний запас історій із різних світів і всесвітів.

Всесвітній глядач, якого ми спинили для короткої розмови десь у космосі, мав те, що нам було потрібно, й, після довгих перемовин, таки погодився надати нам жадану інформацію.

А ви думали, чому так довго не було продовження до першої книги Ладомирії?

Саме через нього! Через всесвітнього глядача! Але ми таки вмовили ту вперту істоту й ось тепер можемо розпочати, чи то пак, продовжити…

I. Ой, як же було ізпрежди віка

(Підтверджена незаперечними фактами, хронологія подій,

що відбулися на просторах Дулібії, року 7211-го до нашої ери.)

Глибоко вичовгана колесами возів дорога вивела мандрівників із гущавини лісу, немов із темної печери.

Попереду розмірено простував високий і худий мов кроква парубок в добрих постолах, старій, вичовганій часом, домотканій сорочці з ледь помітною ниткою вишивки, такого ж віку засмальцьованих штанях, підперезаних мотузкою, й із невеличкою торбинкою через плече.

Молоде безусе обличчя зі щирою посмішкою й наївною цікавістю дивилося на світ. Русе волосся, стрижене під горшок, вже лізло у вічі й просилося ножиць.

Парубок, немов вудкою, вимахував довжелезною лозиною з верби й зачудовано слідкував поглядом карих очей за кінцем лозини, на якому ще збереглися листочки, що волочилися по траві й виблискували гладенькими боками, мов сріблясті рибки у струмку.

Слідом за ним впевнено тупцяв старий, невисокий, кремезний сліпий лірник, що ніс свою годувальницю разом з іншим скарбом у величезній торбі. В руках мав стару, як сам, гнуту ковіньку. Іноді шурував нею землю поперед себе, але робив це не так часто, як зазвичай роблять сліпі люди. Та й за плече свого юного поводиря не тримав, йшов за ним лише завдяки слуху.

Лірник, видно, був гарним майстром, бо свою довгу, до землі, простору вибілену сорочку, всю як є, поцяцьковану яскравими вишитими візерунками, підперезав широким, богато прикрашеним шкіряним поясом. З під сорочки, під час ходи, подекуди визирали жовті дорогі чоботи. Й торба була важкою, аж плече відтягувала, тож мав добрий заробок.

Викотившись із лісу, дорога вивела мандрівників на край узвишшя. Попереду відкрився вид на ліси й степи ген-ген аж до самого небокраю. Дорога далі йшла до низу й за пів копи ліктів губилася у високих кущах глоду.

Лірник, вийшовши на сонце, зняв з лисої, мов коліно, голови просторого солом’яного бриля, огладив довжелезні й сиві, як молоко вуса та, ледь вклонившись у бік Ярила, що сьогодні аж занадто припікав, хоча час був ще ранній, промовив:

– Слава Стрибогу, дісталися.

Старий, немов зрячий, оминув парубка, який, спинившись, здивовано вирячився на велич простору, зійшов з дороги й цілеспрямовано підійшов до високого придорожнього каменю, якому інструмент вмілого каменяра надав образ Берегині.

Кам'яна жінка, склавши натруджені руки попід грудьми, незворушно дивилася в бік дороги й пропонувала подорожнім приховати їх від палючих променів сонця у своїй тіні й дати час на перепочинок.

Лірник, ледь помітно, немов давній знайомій, кивнув Берегині, одягнув бриля й умостився на траву біля кам'яної баби. Витяг з торби дбайливо загорнуті в сукно пляцки, що стара Свиридиха дбайливо поклала йому в дорогу, й узявши один, заходився його смакувати. Запропонував хлопцю:

– Віро, – так той себе назвав під час знайомства. – А йди но їсти. Відпочиньмо трохи та й до Ладомирії спустимося. Там, мабуть, вже людей багато на торжище посходилося, тож коли дістанемося, поїсти не дадуть. Треба буде грати.

– Не хочу, дядьку Панасе. Я ще не зголоднів, – відповів хлопець, продовжуючи гратися з лозиною.

Познайомився Віро з лірником Панасом вчора увечері на майдані. Довго стояв хлопець осторонь й слухав гру старого та його балади. А коли люди порозходилися, підійшов і напрямки запитав, чи можна назавтра з паном лірником ходити? Звідки він знав, що Панас вирішив на святкове торжище до Ладомирії навідатися, невідомо.

На ніч хлопець кудись завіявся, а з самого раночку зустрів старого біля перелазу хати старого Свирида, ніби всю ніч там чекав. Вів куди треба, але дороги не питався. Постійно у своїх думках. Розмовляв рідко й відсторонено. Якщо щось питав, то немов з ввічливості, бо відповіді міг і не слухати. Дивний хлопець.

Отримавши хвильку на перепочинок, Панас сходів розпитати свого нового поводиря:

– Дивлюся я оце на тебе, хлопче, й дивуюся, – почав здаля. – Непростий ти парубок, ой не простий…

– А чим це ви на мене дивитеся, дядьку Панасе? – спокійним голосом запитав Віро, продовжуючи свої заняття.

Старий аж гикнув від здивування:

– Підловив! Підловив старого, – заусміхався у сиві вуса. – Немає чим мені дивитися, – поводив рукою з затиснутим у ній пляцком перед бронзовим від засмаги обличчям, з якого замість очей дивилися на світ моторошні ямки порожніх очниць, вистелені зашитими повіками. – Але ж я не з народження сліпий. Ото звичка казати й лишилася! Це коли я ще в дружині конунга Перевіста служив, ми невеличким загоном, втрьох, мали довідатися про стоянку ворога. Але у ворога був шаман сильний. Втрапили ми у його закляття охоронне. Стецько тоді на якусь порхавку наступив і у нього з під ноги дим червоний пішов. Відразу потемніло довкола і ми троє наче поскаженіли від страху й болю, що охопив усеньке тіло, а особливо очі. Це ж ми тоді самі собі очі й повидряпували, біснуючись. Други мої там і полягли. Лише я до своїх вибрався. З того часу уже з десяток літ я сліпий. Добре що ліру маю та боги даром мистецтва не обділили, а то б уже десь загнувся при дорозі.

– То чого ж ви, дядьку, кажете, що я непростий? Ви ж он, ще непростіші за мене будете. Хоч очей не маєте, але й дорогу й поза дорогою бачите. Дякую, звісно, що поводирем узяли, але ви й без поводиря добре почуваєтеся.

Панас спохмурнів:

– Ти, цеє… Не кажи людям про свої здогадки. Нині істинно зрячих не дуже шанують.

– Та чого б ото я казав комусь? Я ж, бо, такий само непростий як і ви.

– Такий, та не такий… Я лише бачу потойбіччя. Хоч не очима, а серцем. А тебе потойбіччя слухається. Ти нащо з лісу потерчат тягнеш? Вони діти лісу, як заведеш далеко від хащі, то вони повсихають.

– А чого потерчата? Хто цій лісовій дрібноті таку назву дав? – Віро продовжував водити кругом себе вербиною, спостерігаючи потойбічним зором, як за кінчиком лозини наввипередки летять дрібні вогники духів.

– Хто дав не знаю. Люди, що хочеш вигадають. А от чого – знаю. Бачив мо, у лісі, як колода струхне, з-під кори у неї потерть сиплеться? Вночі або в сутінках та потерть світиться, мов груші-гнилички. Того й потерчата, бо дрібні як та потерть. Прості люди також можуть бачити потойбіччя. Заблукає людина в лісі, втомиться, зголодніє, ослабне, от тоді й бачити починає. А що бачить, те іншим людям розповідає. Так потерчата назву й отримали.

– А я їх і не тягну зовсім. Ми з ними граємося. Весело. Прусь! – Віро хвицьнув лозиною й потойбічна дрібнота розлетілася в усі боки. – А дорогу додому вони, звідки хочеш знайдуть. І образити їх важко. Самі кого хочеш образять. А то й на болото в трясовину завести можуть якогось роззяву.

– Дивне ти кажеш... Ти часом не відьмак?

– Не знаю…

– Отакої! А хто ж знає як не ти?!

Віро помітив щось під кущем. Наблизив руку до землі. На палець зліз вгодований цвіркун. Парубок підніс гостя до обличчя й почав пильно його розглядати. Одночасно повіда́в лірнику:

– Мене добрі люди в лісі знайшли. Казали я дивний. Віддали лісовій відьмі, бабі Стесі. Вона мене навчила слухати. Я добре вмію слухати. Так і ріс примаком у баби Стехи. А як виріс, харцизи зі сходу схотіли мене в орду забрати, то мене баба направила на острів, що посеред Борисфену стояв. До бога. Бог мені не сподобався. Там я дізнався про все. Потім, як перебрався на цей берег Борисфену, розрахувався з духами-перевізниками й все. Ніц не знаю, що мені робити. Ото і йду, куди йдеться. Світ цікавий… Майже як оцей цвіркун. На місці сидіти нудно. Ще стільки у світі побачити можна. З вами пішов, бо граєте ви гарно. Слухав би й слухав. Поки не наслухаюся. А потім далі пішов би. А чи відьмак я? Це як скажете. Може й відьмак. Я знаю, що я Віро. Це точно. Коли малим був, баба Вивіркою називала. А як виріс – Віро.

Старий лірник огладив вуса й похитав головою:

– Добрі люди, кажеш..? Ні… Люди нині злими стали. Де та доброта й поділася. Пам'ять коротку мають, богів забули, пращурів не шанують. Складно нині відьмакам та відьмам. Важко з людьми ужитися. Бо як пуп розв'язався, зуб заболів чи спина кілком стала, то відразу до відьом біжать по допомогу. А як корова не доїться, засуха чи сарана, то відразу всю вину на відьом покладають. Проклинають, ги́дять, а як зберуться гуртом то у своїй дурній злостивості ладні й кийками забити. З відьом ті прокльони та погрози, звісно, що з гусака вода, але неприємно. Людей зі знаннями, таких, як ти ото, нині поважають лише на відстані. Чим далі ти від людей, тим більше вони тебе поважають… Тож серед людей не розповідай кому попало про себе. Або скажи яку побрехеньку: родився, росою умився й сюди приблудився, та й по тому.

– Ви ж не "хто попало". Ви – дядько Панас. Вам можна. Я знаю.

– Мені можна, – задоволено усміхнувся старий, почувши від хлопця приємні слова. – А кому попало не треба.

– А люди мені також не подобаються. Я не люблю, коли людей багато. Мені краще в лісі. Ліс і годує і боронить. Але в лісі ніхто на лірі не грає, а я як не намагався – не можу навчитися. Сопілку змайстрував. Гарно змайстрував. Я знаю як. Але скільки в неї не дмухав – комарі й ті краще дзижчать, коли ступу товчуть. А мені наче хтось думки в голові плутає.

– А дай но мені твою сопілку? – старий простягнув перед собою долоню.

Віро відпустив цвіркуна, витяг зі своєї торбинки сопілку й підійшовши, поклав її на долоню лірнику.

Той пробігся по інструменту чутливими пальцями, поцокав задоволено язиком:

– Гарна. Хто навчив робити таке?

– Сам навчився. Я ж відьмак, як ви казали. Я знаю як.

Повернувши сопілку, Панас задумався:

– Якщо навіть знання відьмака не можуть тобі допомогти навчитися гри, то і я безсилий. Виходить не дали тобі боги талану до музики. Не пощастило тобі так, як мені.

Віро знову дивився в небокрай, жував якусь травинку й так само спокійно зауважив, ніби з повітрям розмовляв:

– Як на мене, то мені вашого щастя не треба. Краще без талану, але з очима, бо як не зможу бачити цю красу, то й жити нема на́що.

– То так… То так… – скрушно побідкався старий. – Але вчитися тобі все ж треба.

– Чому мені вчитися? Знання вже маю.

– Знання то одне, а мудрість, то зовсім інше. Мало знання мати. Треба ще навчитися ним користуватися. Якби ти до своєї баби міг повернутися, то в неї міг би навчитися, а як вже тут опинився, то знайшов би собі десь відьмака кровного, або хоча б і навченого і просився б до нього в учні. Тоді, можливо й розуміння б до тебе прийшло, куди себе в цьому світі діти, а то, бачу, носить тебе по світу, мов билину без кореня. Не гоже так.

Віро помовчав деякий час, щось собі думаючи, потім запитав:

– Та де ж того відьмака знайти, коли, як ви кажете, всі відьми й відьмаки від людей хороняться? Може знаєте хоч одненького?

– То знаю, звісно. Далі, в долині, є хутір в лісі. Там живе нащадок відьмака Святогора. Можу тебе до нього направити. Ось зараз на торжищі в Ладомиріїї людям заспіваю, а потім подальшу дорогу тобі покажу.

Старий Панас сховав рештки свого бенкетування, вхопивши правицею свою ковіньку підвівся, простягнув вільну руку перед собою і полапав повітря:

– Ходімо дорогою вниз до Ладомирії.

– А ви б розповіли мені про Святогора. Що за відьмак?

Але старий Панас вже увійшов в образ сліпого лірника:

– І чого ото стару людину примушувати дурну роботу робити – двічі одне й те ж розповідати? Зараз спустимося до торжища – все розповім. Розповім та ще й заспіваю, тобі на втіху та й людям на радість. Чого стовпом стоїш? Веди мене! Нащо я ото такого безталанного поводиря собі найняв? Годуй його, одягай, а він навіть довести сліпого до торжища не годен! Підставляй плече, кому кажу?!

Віро напевно вперше по справжньому здивувався:

– Дядьку Панасе, ви ж і так дорогу знаєте? Нащо прикидатися? Тут нікого окрім нас немає.

– Не можна прикидатися. То не гідно вільного чоловіка! Не варто добрих людей в оману вводити!

– Ні, я розумію! – ніяк не міг допетрати Віро. – Якщо не вдавати з себе дурного, то в тобі випадково можуть розумного побачити. А тоді начувайся! Як ви казали, все може скінчитися тим, що кийками заб'ють. Але ж довкола жодної живої душі?

– От, неслух! Кажу ж бо, не можна вдавати із себе когось, бо вдаючи, обов'язково станеться оказія, коли забудеш, втратиш личину й люди здогадаються про твою брехню! А щоб не вдавати з себе когось, треба тим кимось завжди бути. Навіть коли ніхто не бачить! Зрозумів?!

Віро на хвильку забарившись, зумів таки зрозуміти натяки старого й перейняв правила гри. Підставив лірнику плече й запитав наївним голосом:

– То скажіть, дядьку, куди далі йти? Де та Ладомирія знаходиться?

– Тут десь повинна бути дорога, що в долину веде. Ото тримайся неї. Так, дадуть боги, до Ладомирії й доберемося.

Рушили.

Глибоко вичовгана колесами возів дорога вела двох мандрівників просторами Дулібії. Молодий худорлявий парубок неспішно вів сліпого лірника від села до селища, від людей до людей…