Більше світла

15 жовтня

День минув як звичайно. Було похмуро, небо сіре. Покупців на ринку небагато. Переважно питали сувеніри до Геловіну. Продала кілька гарбузів і масок. Надвечір з’явилася дивна дівчинка: років шістнадцяти, одягнена бідно, у завеликі штани і старомодну куртку, волосся світле, затягнуте у хвостик, на обличчі веснянки. Вона ходила поміж рядами і роздивлялася товар, бурмочучи собі під ніс. Коли підійшла ближче до мого ларька, я почула: «Мало світла, треба більше світла…». Біля мене вона затрималася, дивилася на сувеніри, хоча зрозуміло, що грошей не має. Мабуть, їй сподобалися золотисті пірамідки з фігурками всередині: не зводила з них очей, шепочучи: «Треба більше світла…». Мені стало її шкода, тому подарувала їй пірамідку з трояндою. Дівчинка навіть не подякувала – просто взяла подарунок і пішла.

Удома все як завжди: чоловік повернувся пізно, дітей ледь примусила зробити уроки, о дванадцятій нарешті лягли спати.

20 жовтня

Останнім часом дуже втомлююся. Може, тому, що осінь, похмуро, ллє дощ. Немає сил нічого робити. Часто дратуюся через покупців: хочуть невідомо чого, по десять разів перепитують, а потім ідуть, нічого не купивши. Сьогодні один такий шукав подарунок для своєї дівчини. Передивився і м’які іграшки, і біжутерію – все йому не те. Врешті не витримала – нагримала на нього. Образився, сказав, що буде скаржитися, ну і біс із ним. З дітьми теж клопіт. Через Сашка викликають до школи: подряпав парту, побився з однокласником. Олена отримує самі шістки, вчитися не хоче, їй аби з подружками гуляти: дискотеки, клуби, повертається вночі, нафарбована, тхне цигарками. Петро нічого не хоче їм казати, говорить, що втомлюється на роботі, мовляв, я мушу їх виховувати. Ніби я не втомлююся. Сьогодні знову посварилися, не розмовляємо.

1 листопада

Дні все коротші, темніє рано, хочеться скоріше лягти спати. Нема сил нічого робити, навіть розмовляти. У чоловіка і дітей так само. Приходимо додому та мовчимо. Покупців зовсім немає. Кажуть, будемо закриватися. А мені байдуже. Зате в центрі відкрилася нова сувенірна крамниця. Там усе надзвичайно гарне, особливо вироби з янтарю. Вони просто випромінюють світло. От там покупців багато. Я сама, мабуть, годину блукала біля вітрин, роздивлялася, та нічого не купила – дуже дорого. Маленька фігурка коштує пів зарплати. А є цілі панно – з янтарю різних відтінків, з орнаментами, натюрмортами, сюжетами. Але ж купують! Ще бачила хазяйку крамниці. Вона сама схожа на свої твори – волосся золоте, очі світло-карі, вбрання у теплих тонах. А головне – від неї йде світло. З усіма привітна, ласкава. Люди, коли говорять з нею, посміхаються так радісно, як я давно не бачила.

13 листопада

Ларьок закрився. Я тепер без роботи. Можна було б переробити купу хатніх справ, але нема ні сил, ні бажання. Сонце ніби зовсім не встає. Удень темно майже як уночі. Днями тиняюся квартирою, не знаю, куди себе подіти. Петра теж звільнили. Він п’є, по кілька днів не з’являється вдома, та я його навіть не сварю. Так і мовчимо. Діти прогулюють школу. Телефонувала вчителька. Збиралася до неї зайти, але у центрі чомусь звернула до нової сувенірної крамниці. Години півтори простояла перед вітриною, потім повернулася додому. Люди ходять немов сомнамбули. Дивишся – а очі порожні, аж лячно. Бачила однокласницю, а вона мене не впізнала. Кажу їй: «Це я, Тетяна!» – а вона не розуміє, так і пішла, майже втекла від мене.

6 грудня

Петро прийшов п’яний. Сварився, кричав, потім ударив мене в обличчя. Я схопила ніж, була готова його штрикнути, та він пішов. Діти поводяться жахливо. Я на них гримаю, вони огризаються. Олена обізвала мене лайливим словом. Сашко взагалі поліз на мене з кулаками, мабуть, бере приклад з татка. Плюнула на все, пішла на вулицю, вешталася невідомо де. Зрештою ноги самі привели до янтарної крамниці. Стояла перед вітриною години дві – всередину не зайшла, там людей забагато.

Січень

Дома порожньо. Діти не приходять. Чоловік теж. Весь день темно. Ходила вулицями. Люди нечесані, вдягнені у що попало. Подумала, що і я така. Не знаю, як прийшла до Янтарного палацу. Тільки там є світло. Перед вікнами натовп. Усі штовхаються, лізуть уперед, щоб побачити. Крики, лайка. Часто б’ються. Довго там стояла. Коли зачинилися, пішла блукати. Не пам’ятаю, як заснула. Прокинулася на вулиці. Прийшла додому, побачила, що все перевернуто і поламано.

чому нас не пускають ми хочемо до світла це наше світло вона чаклунка господиня палацу вона гарна у неї злі очі я теж хочу світла треба більше світла

3 березня

Треба розповісти все, що зможу пригадати. Пам’ятаю, ми цілим натовпом стояли біля палацу. Так, мабуть, тривало багато днів. Люди відходили, лише щоб поїсти, а може, і про це забували. Таких, як ми, туди вже давно перестали пускати. Однаково грошей на покупку ні в кого не було. Цього разу всередині була лише хазяйка. Ті, хто раніше міг щось придбати, чи витратили всі гроші на світляні фігурки, чи вже не розуміли, що світло можна купити. Зненацька натовп почав непокоїтися. Хтось закричав: «Пустіть!», решта підхопили, люди просто кричали без слів, вили, улюлюкали. Потім посунули вперед, задні тиснули, хтось упав, інші йшли просто по них. Двері не витримали, вітрини розбили, і всі опинилися всередині. Люди почали хапати фігурки, розламувати панно на частини, дехто просто трощив усе підряд. Але з кожним розбитим панно, з кожною розтрощеною фігуркою ставало все світліше, погляди були все осмисленішими. Тоді ми побачили хазяйку. У ній наче щось надломилося: лице бліде, руки трусяться, спина зігнута. Голос її дрижав, коли вона заговорила: «Я ж лише хотіла, щоб було світліше, щоб кожен міг отримати світло… Щоб кожному було досить…». Мені здалося знайомим її обличчя, дивно, чому я раніше її не впізнавала. Я ж бачила її на ринку. Можливо, навіть щось їй продавала. Хазяйка здригнулася, впала, натовп кинувся до неї. Що там сталося, я не знаю. Відомо тільки, що більше її ніхто не бачив, тіла теж не знайшли. Страшно думати, що її розірвали на шматки, як і її твори. Сподіваюся, їй вдалося втекти. Після того як розламали і розібрали все у палаці, люди стали розходитися по домівках. Уперше за багато місяців світило сонце. Коли я прийшла додому, там були чоловік і діти. Вони, як і я, тримали у руках шматки янтарю. Непотрібні уламки, які нічого не означали, були навіть негарними. Ми їх викинули разом з розтрощеними меблями та розірваним одягом. Потроху життя налагоджується. Люди навіть посміхаються одне одному. А головне – сонце світить.