Ключі від літа

«Ключі від літа. Чи юшка з карася»

Дарина вискочила з під’їзду з червоним обличчям, наче ошпарена! Сигналізація її електрички Зойки, як вона люб’язно називала свою маленьку електричну автівку Renault Zoe, лагідно йойкнула і блимнула фарами, коли тоненькі пальчики тендітної злючки натиснули на кнопку брелоку. Зойка, начебто, казала: я готова моя дівчинка, поїхали!

Дарина поклала важку торбу на пасажирське переднє сидіння, вмостилася за кермо і майстерно скерувала своєю манюнькою між двох великих позашляховиків, один з яких – Ромки, її чоловіка. Хоча і була спокуса влупити йому в зад, мається на увазі в зад його авто. Але все ж таки щось зупинило її від цього вчинка, який міг ще більше поглибить їх сварку. Чи це вже не просто сварка? Ось про це вона подумає не сьогодні.

Вона скерувала електричку на проспект і, наче навіжена, пролетіла на червоний світлофор. Пригальмувати її примусив лише гучний звук клаксону байкера у сріблястому шлемі, який виїхав їй назустріч. Після цього, авто-леді, наче, отямилася, оговталася і з’їхала в перший провулок. Руки ще тремтіли, обличчя палало, серце калатало і тут Дарина відчула в кишені віброзвук телефону. На екрані висвітилося «Коханий». «Тільки не ти, зраднику» - прошипіла і свайпнула вбік екрану «вигук», щоб не бачити того, кого ще вчора вона називала коханим. І була впевнена, що і для нього вона – кохана та єдина.

Дарина поклала на кермо схрещені руки і притулилася до них лобом. І що далі? Куди далі? До батьків - ні, бо треба було пояснювати все з самого початку. А де той початок? Вона і сама не знала. Тільки зараз, сьогодні вона почула розмову Ромки в ванній кімнаті, коли відкрила двері, щоб покласти чистий рушник. Він фліртував і домовлявся з кимось про зустріч.

Думки, питання, спогади, гіркота, дрімота…

«Шльоп» - дивний звук перервав сон і на великому автомобільному склі з’явилася велика сіро-біла густа пляма. Якийсь мерзенний птах спорожнився прямо на її Зойку! Дарина вийшла із авто, щоб роздивитися цього гівнюка, але в густих гілках височенного дерева нічого не побачила окрім… рясно усипаної шовковиці. І тут Дарина зрозуміла, хто її врятує, вірніше, що: дача подруги з шовковицею. Вона набрала номер телефону подруги і після почутого:

- Де тебе носить? Твій Ромка вже кілька разів дзвонив і мені і Сашку, він хвилюється. Думав, що ти у нас! Що там у вас відбулося?

- Соня, киця моя, - почала Дарина, - я обов’язково тобі все розповім, але потім.

- Ти зараз де? Не лякай мене! – лаялася подруга.

- Соня, почекай! Я з проханням: чи можна пожити трохи на вашій дачі? Ви, начебто, там рідко буваєте?

- Не те, щоб там хтось жив, але туди іноді приїжджає родич Сашка, порибалити.

- Тобто, там зайнято? – важко видохнула Дарина.

- Ні, для тебе там купа місця, - заспокоїла Соня, - і цей Ігор може і не приїде, коли дізнається, що там така чіка поселилася. А ти, взагалі, надовго в резервацію? – поцікавилася подруга.

- Поки не знаю, треба прийти до тями, багато над чим поміркувати. Ну, може на місяць чи два.

- А як твоя робота? Їздити все ж до офісу далекувато від нашого села.

- Завтра це і буде перше питання до керівника щодо віддаленої роботи. Мої деякі колеги-айті працюють на Балі с початку війни і нічо, - зауважила Дарина.

- Так, риба моя, вже майже ніч, а тобі не менше години їхати, тож рушай, - завершила бесіду подруга.

Дарина протягнула руку до гілки і зачепила пару стиглих шовковиць у долонь, а інші ягоди, які не утрималися на гілках, самі посипалися шовковичним дощем на білу футболку та блакитні джинси майбутньої дачниці.

- Цей день-пердень колись закінчиться? – вигукнула Дарина і запхнула до рота неймовірного смаку ягоди, щоб хоч чимось себе порадувати.

- Карр! – невідомо відкіля над головою з’явилася ворона, розміром з корову і ще один її ляп прилетів вже на дах Зойки.

- Ах ти гівно! – вигукнула птаху авто-леді, облизала чорні долоні, зробила глибокий вдих та різкий видих і сіла за кермо.

Їхати до дачі знайомою дорогою було нескладно. Чим далі від міста, тим менше заторів, але все рівно добралася до пункту призначення вже темною ніччю.

Дарина зупинила машину біля високого паркану, посмикала двері воріт і зрозуміла, що вона не спросила у Соні про ключі від воріт. Від дому – вона знала: на гачку, на стіні будинку, збоку. Дівчина залишила усі речі в машині і пішла оглядати найкраще місце для перетину паркану. Дякувати богу, вуличне освітлення існувало, але нічого зручнішого окрім товстої та розлогої гілки дерева Дарина не побачила. Саме те – Соніне шовковичне дерево! Вона підстрибнула, щоб дістати гілку й спертися об паркан і в саме в цей час почула чоловічий голос з того боку паркану:

- А постукати не пробували?

Від переляку Дарина сильно смикнула гілку, довге волосся, зібране в хвіст на маківці, піднялося разом із гілкою догори і на її голову, вдруге за сьогодні, посипався шовковичний дощ.

- Ви хто? – захрипло-переляконо запитала вона і побачила голову молодика.

- Я – Ігор, родич Сашка, - він зробив паузу, щоб дівчина повитрушувала зі свого волосся перестиглі розчавлені ягоди, - він мене попередив, що сюди їде «чіка-тріка», - він так гучно посміхнувся, а його посмішка у промінцях нічного ліхтаря була така харизматична, що Дарині нічого не залишалося, як підтримати веселий нічний вайб.

- То може Ви мене пустити переночувати? – запитала вона і потерла брудні від шовковиці долоні, відчуваючи противну липкість.

Хлопець за лічені секунди відкрив ворота і запустив до маєтку нічну гостю. Коли Дарина опинилася біля Ігоря, відчула себе поруч із цим атлантом – крихітною і беззахисною, бо там було метрів зо два м’язів. І саме в цю мить гучно забулькав її зрадник-шлунок.

Ігор посміхнувшись лише крайочком вуст і не запропонував, а якось тихо-командним голосом відчеканив:

- Поки помиєтесь, я розігрію юшку з карасів, - розвернувся до нею спиною і пішов по красиво вимощеній камінцями доріжки, яку освітлювали ліхтарики на сонячних батареях.

О цей неймовірний нічний сільській запах, яким можна лікувати неврози замість пігулок, пронеслося в голові столичної дівчини. Цій запах ніколи ні з чим не сплутаєш: солодко-легкий, трав’янисто-земельний, лагідно-заспокійливий.

Вдихай-заспокоюйся-одужуй!

Дарина стягла з себе брудні речі, скрутила та поклала на підлогу – завтра прокинуся і викину. Нічого сумувати за ганчірками, ось сталася така нагода гардеробчик поновити. Шопінг – теж терапія для нервових пані. А я зараз, здається, її типовий представник – і посміхнулася сама до себе.

Поки вона відмивалася, її телефон неодноразово «атакували» мама, Соня, коханий і їхня донечка, яка вчилася у польському університеті вже два роки. На якусь годину Дарина відчула себе шукачкою пригод, а не зрадженою та приниженою дружиною. І це нове для неї відчуття їй дуже подобалося, тому, подумала вона: не хочу псувати собі настрій, відповім усім зранку.

Вона вийшла із душу із закрученим рушником на голові і у махровому халаті, які Соня та Сашко завжди тримали у ванній кімнаті на полиці для гостів. У вітальні був увімкнений торшер і його жовті, не дуже яскраві промінчики, освітлювали лише велике крісло-гойдалку із картатим пледом на ньому. На великому круглому дерев’яному столі стояла порцелянова тарілка із білою пахучою хмаркою рибної юшки, поруч – ложка та два шматочки хліба, просто на серветці. Вітальня була незвично пустою, як для цього дома і цих господарів. На годиннику, який стояв на справжньому каміні, а не електронною його копією, показувало першу годину ночі і це не завадило Дарині з’їсти все, що для неї залишив на столі випадковий знайомий.

Втомлена, але нагодована, вона почовгала до гостьової кімнати на першому поверсі з надією заснути і все забути, але ж те там! ЇЇ почали мучать питання: що роблять в таких випадках зраджені дружини? Як розривають шлюб? Як ділять житло? Чи може, як каже її матуся, мудрі жінки завжди знайдуть спосіб збереження шлюбу…А як ці мудрі жінки живуть із розумінням зради, неповаги, брехні? Чи у них є такий особливий «ластік» для «стертя» із пам’яті спогадів, які їх зжирають…

***

Ого, вона спала! Дарина не могла повністю відкрити очі від яскравого полуденного промінчика сонця, який вперто пробивався у спальню. Потягнулася рукою до телефону і відкрила там купу неприйнятих дзвінків і серед них - Катруся. «Доця – це святе» - вона закрутила волосся на потилиці і ткнула іконку «Доця».

- Ну нарешті, мам! Ти де? – схвильовано вигукнула Катря, - папа місця собі не знаходить! Каже, що ти все не так зрозуміла, сама себе накрутила і зробила хибні висновки.

- Чш, моя люба! – зупинила мати вибух доньчиних емоцій, по-перше, зі мною все гаразд, по-друге, я в безпечному місці, по-третє, я сама у всьому розберуся, я – доросла дівчинка, але мені для цього треба час і побути на-са-мо-ті.

- Тільки відповідай, будь ласка, на мої повідомлення, - сказала Катруся і додала, - я тебе люблю, але і папу – теж. Цілую, - і вимкнула слухавку.

Дарина піднялася з дивану, побачила свою сумку із ноутбуком, розкиданими поруч речами і взуттям, яке вона взяла на свій «вікенд». Екран телефону знову засвітився – повідомлення від шефа й згадала, що її чекали зранку в офісі і… не дочекалися. Знаючи пріоритети шефа: професійність та геніальність, яка в неї є, вона сподівалася на його розуміння щодо тимчасово віддаленої роботи і після недовгого пояснення, отримала від шефа «так».

Пізніше, заглянула до кімнати, де стояла пральна машина і її брудні речі, «підготовлені» на утилізацію і побачила…свої джинси та футболку, цілком чистими мокрими і розвішаними на саму пральну машинку.

Оце так дива! Оце так випадковий знайомий! І пішла готувати каву.

Кухня на цій дачі була невелика, але мала все необхідне для цивілізованого життя і кавова машина була тому знаком.

Так, а де дівся той самий нічний Ігор? Згадала вона, коли побачила на кухонному рушнику вимиту і перевернути чашку для кави. Уїхав? Коли? На чому? Ніяких звуків вона не чула. Її, наче током, обдало припущенням. Вона у коротенькій футболці, яка ледве прикривала її гарні стегна і зовсім не прикривала неймовірні довгі ноги, вискочила на двір, щоб переконатися, що її Зойка на місці. Хух! Моя рідненька стоїть на місці – видохнула Дарина. Тоді що? Він приїхав і уїхав на маршрутці? Для сучасної заможної пані було дивом, коли дорослі люди не мають свого транспорту. Але яке мені до цього діло? В мене є купа своїх невирішених питань.

Дарина зазирнула до дерев’яної альтанки, яку оточували, наче захисники, тонкі темно-зелені кипариси і побачила на столі…мисочку із шовковицею, а під мискою паперовий лист із текстом. Невже Ігор залишив повідомлення? А то у нас тут якось не прийнято уходити по-англійські. Та і паперові повідомлення тягнуть на минуло сторіччя.

«Не хочу Вам заважати відпочивати. Їду. Та і жити в одному домі з одруженою пані, та ще і з такою вродливою, наражати себе на небезпеку. Ігор»

Що хотів цим сказати? Краще б вже по англійські.

Дарина згадала, що так і не випила каву та і час вже починати працювати.

Вона повернулася до альтанки з кавою та ноутбуком, щоб знайти варіанти рішення проблем. Зі своїми колегами вона працювала над програмою блокування центру керування ворожих дронів, під грифом «секретно». Команда розробників робила можливе і неможливе, але все було дуже повільно.

Мозок айтишніці закипав від перенавантаження і денної літньої спеки. Треба переходити у будинок і вмикати кондиціонер. Вона так і зробила. Пішла працювати із ноутбуком до вітальні за столом і в голову прийшла божевільна ідея, яку вона завжди вважала не гідною для подружжя – перевірка контактів свого чоловіка у соціальних мережах. З її то фахом – це дрібна фігня і Дарина почала пошук через його фото… Від побаченого на екрані вона перестала дихати і приклала свої наманікюрені тоненькі пальчики до рота. Що це? На різних сайтах знайомств були анкети із фото її Ромки, але з різними ніками. Десь він – чорний янгол – фу, яка гидота, подумала Дарина, десь – він просто Генріх. Далі вона вже не дивилася, бо в голові, наче кадри з презентації, горталося все її життя. Чому? З ким? Боже, який бруд! Вона захлопнула ноутбук і пішла мити руки під краном, наче можна було таким чином змити бруд з голови після побаченого.

За воротами вона почула звук двигуна великої машини і зраділа! Може це нічний знайомий? Та було б ще суперово, якби ще і з рибкою, бо вона зовсім не продумала про їжу, коли вчора тікала з Києва до села. А їсточки хочеться.

- Кохана, ти де? – почула вона голос Ромки і серце закалатало, - я бачу твою електричку. Виходь. Треба поспілкуватися.

На ватних ногах Дарина рухалася дуже повільно до того, хто ще до вчора був єдиним, надійним, турботливим, коханим…

Вона відчинила ворота і побачила Ромку: такого красеня із сучасною від «барберів», трохи з сивиною, борідкою, такого доглянутого, стильно вдягнутого і гарно пахущого із великим букетом червоних троянд. Стовідсотковий нарцис – як вона цього не помічала цілих двадцять років шлюбу?

- Це тобі, - він протягнув троянди і запитав, - ти після вчорашнього охолола? Ми можемо спокійно обговорити ситуацію, яка для мене є великим непорозумінням.

Дарина не взяла троянди, а войовничо підперлася руками в боки.

- І яке учора було непорозуміння? – з штучною усмішкою запитала дружина.

- Все, Даруся! Все! Я розмовляв із колегою, - він замовк, бо побачив людей, які рухалися вулицею біля них і тихо запитав, - може можна це в домі обсудити?

- Ні, не зупиняйся! Давай на свіжому повітрі!

- А, так! Ми обговорювали робочі моменти, - сказав Ромка і почухав кінчик носа, що демонструвало його незручність і брехню.

- А які були робочі моменти в полулюксі?

Він тільки розкрив рота для чергової брехні, як Дарині захотілося закінчити цю, руйнівну для неї розмову і вона доповнила запитання:

- А ти реєструєшся в готелях, як Генріх чи як Чорний янгол?

Ромка, як риба, яку винесло на беріг, почав плямкати беззвучно ротом. Він з усієї дурі шпурнув в Дарину трояндами, заскочив в свій позашляховик і вже після того, як розвернувся, щоб їхати до Києва, висунув свою мерзенну янгольську пику і промимрив:

- А як ще треба було поводитися, якщо твоя дружина в ліжку як заморожена риба? - натиснув на акселератор і полетів, залишивши після себе сірий стовп пилюки.

***

За два місяці проживання і роботи на дачі, до неї хто тільки не приїжджав – і друзі, і батьки, і адвокат, який за її позовом оформлював розірвання шлюбу і розподіл майна, а ось тільки рибалка, який в ту ніч нагодував її юшкою з карасями, так і не з’явився.

Дарина сама розуміла, що вона зловживає гостинністю друзів і треба шукати собі житло в Києві, поки судова справа триває. А це дуже затягнулося. Завтра вже і перший осінній день.

Вона зробила собі каву і пішла в альтанку з ноутбуком. Треба вибрати квартиру поруч із офісом, та по троху збиратися до столиці.

За парканом щось гучно задирчало, звуком схоже на якийсь трактор чи стареньку автівку без вихлопної труби. На цьому дівчина зналася, бо колись тренувалася керувати автівкою на стареньких татових жигулях. Дарина відкрила ворота і побачила там…величезний пікап із маскованою сіткою на даху і… військового з великим поліетиленовим пакетом у руці.

- Риба свіжа, чищена та потрошена, треба тільки посмажити.

Дарина впізнала голос і підійшла ближче.

- Оце так сюрприз! Заходь, зараз приготую вечерю, - вона раділа, наче дівчина і від цього зашарілася.

Ігор йшов із рибою попереду Дарини і вона не соромилася його розглядати: велетень у військовій формі, рухи впевнені, кроки чіткі. І ще, від нього відчувався досі їй незнайомий, але дуже чоловічий аромат.

Він поклав біля мангалу рибу і розвернувся до Дарини:

- Я б із задоволенням, але мене чекають, - потім дуже серйозно подивися своїми темними очима і протягнув руку, - дай мені свій телефон, будь ласка.

Дарина без зайвих питань витягла із своїх штанів телефон і віддала.

Тримаючи водночас в руках два їхні телефони, він зробив кілька натискань і сказав:

- Це мій номер телефону.

Дарина кивнула.

- Це геопозиція моєї адреси.

Знову кивнула.

- А це, - він дістав із кишені ключі, - твій комплект.

Дівчина здивовано здвинула бровами.

- Соня і Сашко мені сказали, що тобі немає де жити. А я уїжджаю на невизначений термін на спец. завдання. Квартира пуста. Живи.

Дарина взяла ключі, міцно стиснула в долоні, відчувши від них не сталеву прохолоду, а лагідне тепло її майбутнього житла і підійшла так близько до Ігоря, що було чутно, як колотиться його серце.

- Напиши, коли будеш повертатися додому, я приготую тобі обід…