Доля поета

«А коли війна скінчиться

Того діла й того слова,

То скінчиться давня казка,

А настане правда нова.»

Леся Українка

Був день ясний, хоч і судний.

Його привели. «Він чудний!»-

Присяжних гурт зашепотів

Й перед суддею враз знімів.

Уривки урочистих фраз…

А суть така: той віршомаз

Не може здержать язика,

За що й вина його така.

Співав спочатку про природу,

Про почуття й жіночу вроду.

До правди й кривди перейшов

І до крамоли все ж дійшов.

Не просто так це сталось враз –

То, певно, парочка образ

Чи нещасливая любов…

Не верне до природи знов.

Не вперш балака з ним суддя

Тут всі для нього як рідня.

Піднявся першим прокурор:

- Вже вкотре в місті «форс-мажор»

І вкотре завдяки йому.

Його словам віри не йму!

Чиновнику таке сказать –

Це треба розуму не мать!

Тюрму поету я би дав! –

У гніві прокурор сказав.

Поет узяв його на кпини:

- Які ж у Вас красиві рими,

Про діло власне як ректи!

Я знаю: вмію допекти,

Але лиш так допетрать можна,

Що той чиновник, як і кожний,

Сюди за хабарем прийшов.

Сам люд до цього не дійшов,

Що на хабар їх будуть драть,

А варто лиш мені сказать,

То поламаються хатки

І він не зможе утекти.

Ви – влада суду незалежна,

І не мені сидіть належить

У темній вогкій цій тюрмі,

А тому можновладцеві

З градоначальником тим нашим

Після березової каші.

Як сильно хочете – садіть

Мене із ними, та заждіть:

Я власну думку всім сказав

Й ні крапельки вини не мав.

- Ти винен за свою образу! –

Нагримав прокурор відразу.

Суддя промимрив: «Кляті рими –

Вони тюрмою нескоримі.»

Сказав уголос:

- Що ж, поете,

Вину свою не визнаєте?

Підсудний твердо мовив:

- Ні,

Хоч би й горіть мені в огні!

Суддя всміхнувся:

- Ваше слово,

Ваша гіперболічна мова

Тут може стати проти Вас –

Її побійтеся хоч раз.

Він до присяжних повернувся:

- Послухайте ж бо, любі друзі!

Юнак цей розуму сповна?

Гадаю, ні. Його вина…

Вини нема. І не карать

Потрібно тут, а доглядать

Як хворого. Та й захищать –

Його від нього ж пильнувать.

А то ж бо у віршах він пише,

Що жить не хоче, вже й не дише.

О, бідна юна голова!

Ми попіклуємось сповна.

Його в лікарню треба брать

Із забороною писать.

- Шевченку цар забороняв,

І що ж? – поет собі привстав.

Суддя сказав, як до дитини:

- Синдром Наполеона, видно.

Поета готувались брать,

Аж раптом вирішила встать

Гарненька пані-адвокат:

- Ті рими – його мука й кат,

Але лікарня не поможе:

Втекти душею звідти можна.

Лікарня за тюрму не ліпш

Не виб’є рим, не знищить вірш.

Я пропоную інший вихід:

Служить народу – його примха,

То хай і служить – прибира

Все місто. Зранку одтира

Долівку за його народом

До ночі разом з сьомим потом,

Бо й люду треба не лиш словом,

А й ділом поміч. Як готово –

То хай напише вірш про місто

На віхті, про нічне і чисте.

І хай подивиться, чи взнає

Його із віхтем люд той файний,

Що їх на площі він учив.

Свобода, вірші, користь всім.

Народ похвалить, бо й сам тяжко

Працює кожен день, ще й важче.

А тут й поет цього спізнав,

Естет наш до роботи став.

Присяжні в сміх. Суддя задумавсь,

А прокурор ще більш нахмуривсь,

Та не зважа на це вона,

Бо й на співця не глянула.

***

Поет погано прибирав:

Не вмів; бува, перемивав.

Стиха народ з нього сміявсь,

Віршів про владу не питавсь.

Та й не було до тих віршів:

Сонце зайшло – поет зомлів.

Він згодом все ж пристосувавсь,

Та якось не хотів писать.

Й про що писать? Нікого в місті

Із можновладців. Народ тиснуть

Податки, що на діло йдуть:

На віхті, на бруківку… Й тут

Його на суд знов привели,

Як свідка з віхтем притягли

Градоначальника судить.

Чиновник втік, а він не встиг.

Поет поклявсь, що має клепку,

Що каже правду, й вилив легко

У римах на службовця бруд –

Того в тюрму закинув суд.

Поету з вдячності суддя

На свято цілий день життя

Без прибирання вулиць дав,

Папір й перо пропонував.

Поет допетрав: це для того,

Щоб на підсудного крамоли

В цей день побільше написать.

Та нащо? Це йому не взнать.

Той день свободи він провів

Над тим листком, та не зумів

Ані рядка там написать,

Лиш думав: «Пані адвокат

За прокурора там була.

А де ж він сам? В суді нема».

Поет тут щось передчував.

Неспокій відпочить не дав.

Як темний вечір опустивсь,

До неї наш поет пустивсь.

Вона читала щось одна,

Була серйозна – не журна.

- Тобі чого? – вона спитала.-

Вломитися не маєш права.

Поет не знав, чого йому,

Лише дививсь на пані ту.

- Раніш ти не така була.

- Законів в рими не плела? –

Спитала, усміхнувшись, пані.

- З тобою разом було файно

У парку, вдома, на мостах.

Ти була добра та проста…

- Я й зараз, вір мені, така,

Та не в суді: там простака,

Тим більш простачку, в мить, одразу

Погонять, висловлять відразу.

-…А я будив тебе зі сну,

І ми співали про весну.

Зі мною ти писала вірші…

- Це не моє, мені тут ліпше.

Тоді мені було цікаво,

Та твої рими краще грали,

І я пішла, де моє місце –

Сюди: мені закони близькі.

- Які закони? Беззаконня!

- Так бачиш ти – поет безсонний

В предивних мареннях своїх.

На цих законах стоїть світ.

Так, є вони недосконалі,

Проте такі, як я, гуманним

Законодавство зроблять враз,

Як вірші точить віршомаз.

- А як не вийде, що тоді?

Вона змовчала хвильку, дві.

- Такою станеш, як суддя?

- Подивимось. Складне життя.

Я буду до кінця боротись.

Уже звільнили прокурора,

Суддею завтра стану я,

Створю команду. Цей суддя

В градоначальники іде.

Нечесний він, і коли де

За ним провину хоч зачую,

То справедливо засуджу я.

Із рим я виросла, послухай.

Ти ж ні: вони тобі по духу.

Дороги наші розійшлись.

- Я не такий, як був колись.

Як ти пішла, я не пишу

Про небо, сонце і красу –

Лише про кривду, яку бачу.

- Це теж потрібно, я зазначу.

- Чого ж тоді ти засудила?

- Бо відпустить не мала сили.

А завтра, правда, відпущу.

- Та щось талант мій враз ущух:

Все ж буде гарно й справедливо!

Де ж я знайду для себе кривди?

Я вже не повернусь в пейзажі.

- То звідси йди – я не заваджу.

На неї глянув, мов на Юду.

- Любов пройшла, я більш не буду

Писать. Я щиро говорю.

Я виросла, вже не люблю.

Вона устала, взяла книгу –

Це Конституція була.

Він так хотів, щоб з ним пішла

Вона за обрій. Але ж ні –

Його любов горить в огні.

Поет пішов, а на порозі

Враз оглянувся, проте сльози,

Так ним самим тоді жадані,

Не вгледів на обличчі пані.

Він зупинивсь: не хотів йти.

Не пізно ще і їй піти.

Він ворухнув губами в тьму –

Та, твердо кинула йому:

- Чого чекаєш? Йди мерщій!

- А я любив твої вірші.