Мері-Джейн

У морі вода по-справжньому синя. Синя до чорноти. Чиста. Глибока. Це тобі не Темза з її брунатно-жовтими потоками. В тій річці навіть топитися не хочеться – якось бридко від її виду. Та й немає певності чи потонеш – здається, як стрибнеш, так одразу й зав’язнеш у намулі. Море – то інша справа. Ця чорна вода сама ніби манить, кличе, затягує у вічність…

Джейн розчинилася у чорній холодній вічності.

За життя Джейн славилася залізною беззастережною логічністю, й пишалася такою славою. Вона ніколи не допускала невмотивованих дій, безпідставних питань та бездумно-емоційних рішень. Будь-якому самогубцеві вона б із презирством кинула: “І навіщо ти це зробив? Який сенс знищувати себе?”

- Твоя поява на світ не могла бути безпричинною, - продовжив низький чоловічий голос. - Коли вже ти з’явився – значить твоє життя мало значення. А смерть не може бути кінцевою метою життя – це нераціонально й нелогічно.

Дивно було чути власні слова збоку – ніби цей сивий чоловік вголос читав її думки. І звідки він взагалі тут узявся? І де це тут?...

- Ти що, Бог? - запитала Джейн. І одразу ж подумала: “Яке тупе питання. Я ж ніколи не вірила в Бога.”

- Але полюбляла побалакати з ним, правда ж? - з єхидною посмішкою нагадав Бог.

- Так. Іноді. Але це не зовсім прояв віри…

- Та невже? Тоді дай відповідь на власне запитання: який сенс у твоєму самогубстві?

- Сенс? Не знаю…

“А чого це ми з Богом сидимо в пабі?” не в тему подумалося Джейн.

- Поговорити за життя, за людські дивацтва й страхи, за самообман і навіювання, за ставлення до смерті за кухликом елю – це ж твоє улюблене заняття.

- Так, колись було. Але рідко траплялися гідні співрозмовники. Власне, тому я й балакала з тобою, мабуть. А ще була Мері – з нею завжди добре говорилося про такі асбтрактно-безсенсовні речі. Особливо після того випадку, коли вона передумала топитися у Темзі, побачивши, яка там жовта вода.

- Хіба це Мері так вирішила? - уточнив Бог. - Згадай-но краще.

І Джейн згадала:

Мері сиділа на поручнях моста, мотиляючи ногами над Темзою.

- Ти ж не збираєшся туди стрибати? - запитала Джейн жартома.

- А чому ні? - грайливо-замріяно відповіла Мері.

- У цій мутній бридкій воді? Фіііі… Некрасива смерть.

Мері кинула в річку спорожнілу пляшку віскі. Пляшка хлюпнула, погойдалася на жовтуватих хвилях… і пішла на дно з бридким “чвак”. Хоча який ще “чвак” посеред гамірного нічного Лондона? Це пам’ять дурить Джейн, додаючи зайві деталі.

- Ти права. Смерть повинна бути красивою, - погодилася Мері. Тоді зробила сальто назад і приземлилася на всі чотири посеред Тауерського мосту. Лягла на спину й розтягнулася впоперек проїжджої частини.

- Гей! Вставай, п’яничко, - Джейн розсміялася, та про себе подумала, що Мері явно переграє.

- Гадаєш, це також некрасиво? - спитала Мері, не підводячи голови.

- Перетворитися на калюжу крові й гімна́ посеред дороги?

На міст заїхала машина. Джейн миттєво вискочила на дорогу, закриваючи Мері, й замахала руками – бездумна автоматична реакція. Зарипіли гальма, авто різко повернуло й об’їхало дівчат. Водій зупинився, визирнув вікно, гучно вилаявся і поїхав далі.

- Слухай, це вже не смішно! - обурилася Джейн, ривком підводячи Мері з землі.

- Смерть не повинна бути смішною.

- Ти що серйозно хочеш суїциднутися?

- А ти як думала?

- А ти взагалі ніколи такого безглуздя в думках не мала. Смерть прийде тоді, коли вважатиме за потрібне – який сенс її квапити? Бог зробить те, що вважає за потрібне – який сенс його про щось просити? Люди повинні думати лише про те, що знаходиться у їхній владі, що доступне їхньому розумінню, на що вони здатні впливати, а питання життя й смерті поза їхньою компетенцією. Який сенс витрачати час на роздуми про сенс людського життя, якщо все одно ніколи його не пізнаєш? Хіба що заради забави у вигляді інтелектуальної вправи, але ж це не може бути серйозним...

- Годі переказувати мені мої власні думки – я їх пам’ятаю, - роздратовано перебила Бога Джейн. - Це все я сама доводила Мері. Постійно.

- Таким чином витрачаючи час та енергію на обговорення сенсу людського життя та інших недосяжних істин. А потім ще й на роздуми на самоті та консультації зі мною.

Важко сперечатися з Богом. Особливо коли він має залізно-логічні доводи. Тож Джейн мовчки жувала мисливську ковбаску.

- Ти боролася за життя Мері завзятіше, ніж вона сама. Хіба це логічно?

- Я не боролася за її життя. Я сперечалася з нею для того, щоб почути її аргументи. Я просто намагалася зрозуміти її мотивацію.

Бог посміхнувся.

- Чекай, ми що в “Сатурні”? - раптом усвідомила Джейн.

До “Сатурна” дуже рідко заходили чужаки – цей маленький паб переважно жив за рахунок кількох десятків завсідників, які полюбляли його насамперед за непопулярність серед туристів та за відсутність музики.

Рудий товстун явно потрапив сюди випадково. Він самотньо потягував пиво і приглядався до дивакуватої пари дівчат: обидві були дуже типові та при цьому геть не поєднувалися одна з одною. Ніби вийшли з різних кінофільмів. Одній не вистачало хіба що бутафорських іклів, щоб стати героїнею горрора про вампірів, а друга нагадувала чи то власницю таверни на Дикому Заході, чи капітаншу піратської шхуни. Їхні голоси повноцінно замінювали музику – обидві говорили гучно й жваво, в одному ритмі та з різницею в тоні майже на октаву.

Після третьої пінти рудий чужак вирішив поспілкуватися.

- Здоровенькі були, дівчата!

“Піратка” кинула на нього такий погляд, що він розгубився. І поставив найдурніше з можливих питань:

- А ви сестри?

- Ага. Близнючки, - відповіла “вампірка”, навіть не повертаючи голови.

- Аааа… здається, я помилився. Здається… ееееммм… хтось мені казав, що у вас однакові імена… Точно! Ви обидві Мері-Джейн, правильно?

- Ага, - відгукнулася “піратка”. - Майже. Тільки одна Мері, а друга Джейн.

За сусіднім столиком Бог посміхнувся у сиві вуса. Джейн сиділа поряд із ним.

І вони разом спостерігали за Джейн, яка реготала з рудого телепня. Це було ще дивніше, ніж чути прочитування власних думок.

- Виходить, ти отак ходив до пабу й слухав наші дискусії про смерть? - запитала Джейн у Бога. - Це якось… абсурдно.

- Абсурдно. Та я гадки не маю, чому ти уявляла мене саме в такому о́бразі. Це тобі краще знати.

- Та я теж не знаю, якщо чесно. Мабуть, це стандартне уособлення Бога, яким його уявляють християни.

- Отже, перед тобою стандартний християнський Бог.

- І він пригощає мене елем та мисливськими ковбасками у пабі, який я найбільше люблю. Чи любила...?

- Чи любитимеш. Час відносний.

- А покійну Мері ти пригощатимеш її улюбленим односолодовим віскі? Чи пригощав? Котра з нас раніше перейшла в цей простір відносного часу?

- А котра з вас Мері, а котра Джейн?

- Тобто?!

Мері завжди славилася містичною загадковістю й потойбічною чуттєвістю, і пишалася цією славою. Її життям управляли інтуїція та емоційне пізнання, логіку вона вважала обмеженим інструментом, придатним лише для приземлених побутових задач, а людям, які в усьому покладалися виключно на силу свого розуму, закидала брак фантазії. Будь-якому самогубцеві вона б закричала: “Зупинися, божевільний! Життя прекрасне!”. Цей крик ринув би з найглибших глибин її серця з найсильнішою силою її душі – тож неодмінно вмить повернув би людині віру в життя, поборовши всі гіркі почуття, що закликали до смерті.

Мері сиділа на поручнях моста, мотиляючи ногами над Темзою.

Її думки гуляли десь над рікою. В роті неприємно гірчило від надлишку віскі. Щойно перед очима так весело стрибали різнокольорові вогники світлофорів і рекламних лайтбоксів – а тепер вони всі потонули у холодній темряві над жовтуватою водою. На Мері сунула одноманітно-сіра стіна нудьги.

- Ти ж не збираєшся туди стрибати? - запитала Джейн.

- А чому ні? - відповіла питанням на питання Мері.

“Зараз Джейн злякається й увімкне співчуття. Зрештою, навіть у таких впертих адептів чистого розуму має бути ця світла життєдайна емоція. Зараз вона зарядить мене вірою в життя! Світлячки повернуться!”

Але очікуваної реакції Мері не дочекалася – не було жодного явного співчуття, жодного голосіння про прекрасне, яке могло б пробудити життєву радість.

- Слухай, Джейн, невже ти дійсно не розумієш, що аргументи не діють в таких випадках? Самогубство – це емоційне рішення, а не свідоме.

- Емоційне рішення? Це нонсенс. Для такої важливої невідворотної дії повинні бути причини. Інакше мозок просто заблокує подібні пориви.

- Заблокує? Як?

- Автоматично. Включиться інстинкт самозбереження – це ж природно. Нормальна людина не може позбавити себе життя за миттєвим спалахом нудьги чи від дурного настрою. Можна змусити себе померти, але для цього потрібні вагомі причини, чи бодай якісь розумні аргументи.

- І які ж твої розумні аргументи? - відволік Джейн цілком реалістичний голос Бога.

- Чекай. Я вже вдруге переглядаю цю саму сцену, але… тепер я Мері? Я дивлюся з її точки зору, чи як?

- Які твої аргументи? - повторив Бог.

Джейн замислилася.

- Згадай, чого ти весь час просила у мене, - підказав Бог.

- Дати мені здатність зрозуміти Мері. Або не Мері – вона просто була першою самогубцею, яку я зустріла. Саме вона спонукала мене замислитися про Смерть. Точніше, про відносини людей зі Смертю – ось що я хотіла зрозуміти.

- Саме з великої букви?

- Смерть? Звісно. Це ж особисте ім’я, хіба ні?

- Мабуть. Тобі краще знати.

- Смієшся?

Бог ствердно угукнув у свій великий кухоль.

Тепер вони вдвох сиділи на краю старого дерев’яного причалу, мотиляючи босими ногами над бездонно-синьою водою моря. Кухлі не порожніли, ель не втрачав піни й зберігав приємну прохолоду, сп’яніння не приходило.

Джейн могла чітко згадати, як стрибнула з цього причалу і розчинилася у вічності. Навіщо? Для того, щоб зрозуміти, що може змусити людину до самогубства. Звідки взагалі у людському мозкові можуть взятися роздуми про Смерть (чи смерть), про сенс життя? Життя – це процес. Смерть – це кінець процесу. Все ж так просто.

- Просто і ясно – і живи собі з цим усвідомленням. І тим не менше ти весь час ламала собі голову над явно ірраціональними питаннями.

- Так, відколи Мері озвучила їх для мене. Вона так серйозно ставилася до цих абстракцій, що й мою логіку заточила під їхній аналіз.

- Це звучить як звинувачення. Але ж Мері взагалі не розрізняла реалій та абстракцій, і принципово не ставилася серйозно до будь-чого. Це ти занадто серйозно сприймала словесні о́брази її емоцій.

- Хочеш сказати, що вона сама не вірила?

- У що не вірила?

- Та у що завгодно! В Смерть. В тебе. В себе.

- У твоєму розумінні віри – ні, вона не вірила. Вона не думала про такі речі.

- Але ж ми обговорювали…

- Вона думала про тебе. Її цікавила твоя реакція. Її цікавив ефект, який вона має на тебе. Їй потрібні були твої почуття, твоя енергія. Слова для неї – лише засіб обміну емоціями.

- Тобто я для неї була джерелом енергії?

- А вона для тебе була джерелом пізнання. Точніше, самопізнання.

- Але ж… я тільки зараз допетрала… тобто виходить, я її так і не зрозуміла. Навіть обравши її шлях…

- Ти ж завжди знала, що не можна поставити себе на чуже місце, бо воно одразу ж стане твоїм. Ти не могла зрозуміти Мері – лише саму себе та своє власне сприйняття життя і смерті (чи Смерті). І піти своїм шляхом – пізнати мислення самогубці на практиці. Цілком логічне рішення.

- То хто з вас Мері, а хто Джейн? - повсякчас перепитував рудий товстун. - Ви настільки різні, що вас взагалі поєднує? Ви ж не можете дружити, правильно? Ви ж протилежні. Чи протилежності все таки притягаються, як у фізиці, га? - він радше мислив уголос сам до себе, ніж спілкувався з дивакуватими подругами.

Джейн бомбардувала його дотепними підколами й реготала грубим басом, як правдешня піратська бандерша. Бліда й тендітна, як кіношна вампірка, Мері тоненьким солодкуватим голосом ставила йому нарочисто-тупі питання.

- А може, ви поєднані протилежності? Я́кби одне ціле, тільки з двох половинок, га? Може, ви дійсно Мері-Джейн, хоча одна Мері, а друга Джейн?

- Та зрештою яке це має значення? - вголос подумав Бог, меланхолійно поцмулюючи ель.