Сповідь

Його голос був хрипким од ридань. А ще булькітливим, нездоровим — наче чоловік насилу випльовував слова, а не промовляв їх.

— Ви не уявляєте, як це, отче! Знати дату своєї смерті... Господь приховує її від нас. Він мудрий, добрий... Ми живемо так, начебто ніколи не помремо, навіть не замислюючись, наскільки прекрасне воно — це незнання... — ще один гучний схлип. — Я б волів, аби мене пристрелили в спину на прогулянці, тільки б не лишатися із думкою, що опинюсь на електричному стільці, ще цілу ніч!

— Господь відкриє перед тобою браму небесного дому за те, що покаявся. Що щиро пошкодував про тяжкий гріх, прийнявши покарання за нього. Його ангели вже чекають на тебе. Земним стражданням скоро настане кінець, а райське життя нескінченне. В нім немає горя, болю та сліз.

Ув'язнений поклав голову на руки, здригаючись. Закивав.

— Так, я хочу до нього... Скоріше. І я каюсь, отче! Шкодую! Я б ніколи не зробив того, що зробив. Нечистий спокусив мене...

— Лукавий полює за вразливими людськими душами. Але твій шлях до Всевишнього уже відкритий. Розкажи про гріх, випусти його зі свого серця, щоби не обтяжене провиною воно лишилось пред судом Божим.

— Так, отче, сповідайте мене... Я вбив її, але не хотів того, клянуся!

— Кого ти вбив? — Капелан подивився у свої записи. — Мартіне.

— Дівчину. Вона працювала у місцевому танцювальному клубі й клянуся рідною матінкою, давала усім підряд! Окрім мене! Я просто не витримав, це сталося випадково, вона сама спровокувала! Тепер маю вмерти за цю суку... — Мартін захитався на старому стільці, той загрозливо затріщав під ним. — О, пробачте, отче, пробачте! — Чоловік схаменувся та потягнувся до руки панотця перед собою. — Я не хотів казати поганого про неї, не хотів!

— Серце твоє повниться сум'яттям, але я бачу в нім промінь надії на порятунок. Чи вбивав ти до цього, Мартіне? Можливо, колись давно? — Священник нахилився вперед.

Смертник нервово засовався, його бліда хвороблива шкіра майже позеленіла.

— Я, як і Господь наш, чекаємо правди від тебе. І істинного каяття. Лише воно здатне дарувати шанс на очищення грішної душі.

— Я... Отче, я ніколи про це не казав! Нікому не розповідав! Це сталося дуже давно...

— Коли? Що сталося, Мартіне? Відкрийся перед близьким кінцем, спокутуй провину пред Богом та людьми.

— Він був моїм сусідом. І рідкісним покидьком! Гниль, а не людина, диявол! Я спустив на нього свого пса... батько спеціально дресував того, щоб ніхто й близько не підходив до нашого обійстя. І досі пам'ятаю, як кривава слина скапувала зі зубастої пащі, а покидьок корчився на землі, тримаючись за горло. Всі думали, що це сталося випадково... Але насправді, Рея спустив я. І не годував перед цим цілий день. Отче... мені не шкода того хлопця, але я каюсь... Бо боюся вмирати! Боюся! — Мутна слина потекла з тонких, майже сірих губ.

— Знаю, Мартіне. І Господь прийме тебе у своїй обителі. Молися, попереду ціла ніч для цього. — Капелан підсунув до в'язня кишенькову Біблію. — Нехай щирі сльози змиють гріх твій, адже тяжкість його велика.

А потім встав, перехрестив тремтячого чоловіка, що тупо витріщався на стіл перед собою. Зіщулений, зламаний, в нім майже не жевріла надія, натомість буяв страх. Страх за власне нікчемне життя, що вислизало, мов прудкий вугор.

— Отче... Насправді, немає нічого, адже так? Нічого немає після смерті? Сама чорнота? Світло вимикається й все. Кінець. Не буде ніякого вічного життя та райських садів?

— Вір, Мартіне. Вір у те, що там, за межею, краще. Зазвичай це допомагає. Віра — то є стовп, основа нашого життя. І нехай живе вона у твоїм серці до самого кінця. Амінь.

Мартін поклав кулаки на стіл, стиснув так, що побіліли кісточки пальців.

— Завтра світло перед моїми очима вимкнеться... І я полину в темряву.

— Мартіне...

— Дякую, отче.

В'язень встав та пошкандибав до дверей, де на нього чекав охоронець. Священник мовчки провів його важким поглядом, а потім закреслив ім'я чергового смертника у довгому списку, коли ґратовані двері за тим зачинилися.

***

Леонард розгладив складки на рясі, струсив неіснуючі порошинки. Став напроти великого розп'яття, сплівши руки на грудях. Триста двадцять чотири сповіді за останні чотири роки. Сповіді від тих, над ким вже нависає тінь могильної плити. Хто фізично ще належить світу живих, а насправді майже мрець. Чия душа повниться гріховною чорнотою, але так прагне ефемерного очищення.

— Триста двадцять чотири людини і серед них жодного, хто нам треба.

Він пам'ятав їх усіх. Джона Лея, який зізнався у тому, що розчленував дружину разом із коханцем, а потім місяць розкладав їхні напівзогнилі рештки поштовими скриньками сусідів. Гая Ройса, водія вантажівки, який навмисне збив на смерть вісімнадцять людей, перш ніж його нарешті затримали. Міранду Велс. Жінка мала цікаве хобі — каструвати колишніх коханців. З останнім же пішла ще далі — пришила бідолазі відрізані у попередників геніталії, а потім перерізала горло.

І таких було багато, дуже багато. Смертників, від тяжкості гріхів яких, ставало тоскно. Страшно. Безрадісно настільки, що раптове зникнення людства з лиця землі не вчувалося чимось більшим, аніж актом очищення від скверни. Але Леонард не просто так вислуховував останні сповіді. Він шукав. І поки намарно.

Капелан повільно видихнув. Підійшов до дзеркала. Мовчки вдивлявся у зосереджене відображення. Немов витесане з каменю.

— Треба продовжувати. У нашому списку ще тридцять вісім людей.

— Ти ж розумієш марність своїх спроб? — Відповів сам собі зміненим, низьким голосом. Відображення при цьому ледь помітно всміхнулося.

— Ми не маємо зупинятися, допоки є бодай якась надія. Самі вчимо цього інших. Треба знайти вбивцю нашої матері. Того, хто лишив нас сиротами, прирік на суворе життя у дитячому будинку.

— Але минуло стільки часу... Вбивця міг померти, втекти світ за очі. Будь-що могло статися.

— Поки існує щонайменша ймовірність знайти його, маємо продовжувати.

— А потім, що потім, Леонарде? Ти думав хоч раз, що зробиш, коли знайдеш його?

— Покарання. Він буде покараний за гріх.

Капелан перевів погляд зі дзеркала на стіну, обклеєну газетними вирізками.

«Жорстоке вбивство сколихнуло місто».

«Вбивство матері-одиначки Рут Гейборн стало одним із наймоторошніших за останнє десятиліття».

«На тілі Рут Гейборн було п'ятдесят три колотих рани. Такого звірства Меренхілл давно не бачив».

«Коло тіла вбитої жінки перебував її 9-річний син. У хлопчика сильний стрес, він потребує тривалої реабілітації».

«Вбивця Рут Гейборн так і не знайдений. Скоріш за все це один із рецидивістів».

Нижче вирізок — знімки розхристаного скривавленого тіла. На тому місці, де в жінки мали б бути груди — кривава мішанина. Окремо — фотокартка наляканого худорлявого хлопчика.

— Ти маєш відпускати гріхи, а не карати за них.

— Не завжди. Господь наш мудрий, але він карає непокірних. Я його слуга.

— Ти чи не найбільший грішник серед тих, чиї сповіді вислуховуєш, даруючи примарні надії на порятунок. Лукавий змій, що промовляє гарні слова, але не відає істинного шляху до порятунку.

— Знаю. Тому теж отримаю своє покарання.

Леонард знімає рясу. Під нею — бліде сухоребре тіло, щільно вкрите блідо-рожевими рубцями, що виділяються вузлами та згірками. Деякі з них свіжі, вони кривавлять, коли шкіра натягується. Капелан підіймає з підлоги батіг та лунко вдаряє себе по спині. Багряна смуга пролягає, наче кривава блискавка безхмарним небом. Ще удар. Іще один. Криваві патьоки повільно скапують на підлогу, збираються в червоні калюжі, в яких відбивається розіп'ятий Христос. Тепер він дивиться водночас і згори, і знизу.

А потім Леонард підводить очі на дзеркало, щоби зустрітися поглядом із власним усміхненим відображенням. Не витримує, відвертається. Краще дивитися униз — на сумирний образ сина Божого у калюжі власної крові.

***

Того дня передсмертну сповідь мав Бен Кройс. Високий, худий настільки, що шкіра на його обличчі здавалося от-от лусне, натягнута на гострі кістки. Він сплітав тремтячі руки з довгими пальцями. Такі могли б вправно грати на фортепіано, натомість послугували для вбивства.

— Вітаю, Бене. Я тут, щоби вислухати тебе від імені Господа нашого Христа. Він був милосердним і щедрим на прощення тим, хто щиро бажав його, — почав Леонард завчену фразу.

В'язень нервово гмикнув, запалі в темних очницях очі гарячково зблиснули.

— Я так хотів сконати сам. Навіть голодування оголосив. — Чоловік казав тихо, з хворобливими присвистами. — Але чомусь не вийшло. Та завтра все нарешті скінчиться.

— Покайся в гріху своєму. Звільни душу від тягаря перед неминучим кінцем, щоб пристати на суд Божий спокутним.

— Гріх мій відомий усім у цій в'язниці. І вам він відомий, чи не так? Я ґвалтівник та убивця. Мерзенне створіння, не знаймо чого явлене цьому світові. І я, отче, щиро не відаю, чому робив страшні речі. Начебто жила в мені така потреба — чинити мерзенність. Хтось несе у світ добро, мені випала інша монета — нести гидь. Я не можу в цьому каятися, бо не міг того не робити.

— Навіть найгірші з нас достойні прощення.

— Отче... не хочу образити, але я не вірю у все це.

— Але ж погодився на сповідь. Отже частина тебе прагне спокутувати гріх. Прагне вічного життя у небесному царстві. Не відвертайся від світла Божого, інакше нечистий забере твою душу, прирікши її на вічні муки.

— Хай забирає, туди їй дорога. Життя — страждання, смерть — просто інший його вид. Я б волів ніколи не народжуватися, ніколи не знати, як це — жити. Стільки разів проклинав власну матінку, що розвела ноги перед батечком, а потім виплюнула мене на світ сущий.

— Бене... Ще є час відкритися світлу. Молись, допоки тіло твоє дихає, очі бачать, а вуха чують. Молись, покайся — і тебе почують.

— У цьому світі всі глухі. Та сліпі, коли треба. І на клятих небесах так само.

Кройс підвівся, готовий піти. Такі, як він, траплялися нечасто. Зазвичай всі прагнули примарного «порятунку», навіть найзапекліші зі злочинців ламалися, коли вчували запах близької смерті.

— Чи є ще якийсь гріх, про який не знає ніхто, але він отруює твою душу? — Леонард як завжди намагався витягти з ув'язненого розповідь про колишні злочини.

— Немає такого, отче.

Леонард ледь втримався, щоби не вилаятися. Він покладав чималі надії на Бена Кройса. Той вбив п'ятьох жінок. Цілком міг вбити і його матір.

— Молися, Бене. І нехай зійде на тебе Боже прощення.

Капелан зазвично викреслив ще одне ім'я зі списку, склав у сумку розп'яття та Біблію, коли його гукнув один з охоронців.

— Отче, я знаю, що на сьогодні у вас більше не заплановані сповіді, але один чоловік... Він не смертник, ні, але дуже просить про розмову. Каже, що хоче покаятися, що потребує відпущення гріхів.

Кутики губ Леонарда нервово сіпнулись, але він уміло приховав роздратування.

— Звісно, сину мій. Я готовий вислухати кожного, хто цього потребує. Для цього і тут.

За кілька хвилин у камеру для бесід завели низенького, майже лисого чоловіка, схожого на продавця пива, але аж ніяк не на злочинця.

— Дякую, отче, що погодилися, — він підвів світло-блакитні, ледь не білі, очі.

— Я не маю права відмовити тому, хто прагне очистити душу. Як тебе звуть, сину мій? — Леонарду й досі було незвично так звертатися до людей значно старших за себе.

— Корнер. Кріс Корнер, отче.

— У чому ти хочеш покаятися, Крісе? Що за гріх гризе душу твою, лишаючи спокою?

Корнер облизав губи, потім почав нервово жувати їх.

— Я чимало грішив, отче, але ніколи не вбивав, зла великого не чинив. Так, були крадіжки... бійки. Я паскудно провів своє життя, якщо вже на чистоту. Страшенно мразотно влаштував те, що дається кожному із нас лише раз! Але одна подія не йде мені з голови... Може, то і є мій найбільший гріх, бо я змовчав, приховав те, що не мав би!

— Що це було, Крісе? Відкрийся.

Ув'язнений знову облизав сухі губи.

— Колись, років зо двадцять тому я працював на лісопильні тут, у Меренхіллі.

— Так... — Леонард несвідомо нахилився вперед.

— Того дня я вертався додому раніше, бо дружина була при надії й от-от мала розродитися. На околиці міста тоді жила одинока жінка із сином, і шлях мій проходив якраз повз них. Ви могли чути про неї, отче, якщо місцевий. Рут Гейборн, швачкою була, — Корнер перевів подих, руки його тремтіли. Леонард напроти нього забув, що треба дихати.

— Рут Гейборн... її вбили...

— Так, отче. І не просто вбили... Це було найстрашніше, що я бачив за своє препогане життя! Таке, чого б волів не бачити ніколи й нізащо.

— Хто?

— Малий. Хлопець її. Не знаю, з чого все почалося. Що сталося між ними... Спершу я почув звук... немов собака кістку гризе й та хрумтить, тільки огидно так, препаскудно чавкає, що аж сироти по шкірі. Підійшов ближче, тоді-но й побачив, як хлопчина штрикав її ножицями, а вона, уже мертва, лежала розхристана. Лише очі величезні, осклянілі, у небо витріщалися. Він штрикав її тими ножицями, що навіжений, присягаюся! Я й досі чую звук, як вони дряпають по зламаних ребрах. Як чавкають, мов баговиння, розірвані на дрантя тельбухи. А він все опускав й опускав ті ножиці... Опускав й опускав! А потім підвів на мене погляд... І краще б я не дивився у ті його очі! Клянуся, вони снилися мені потім. Мов чорнильні, неживі! Не знаю, що сталося із тим хлопцем... На якого монстра він перетворився тієї миті... Але я драпанув звідти, біг так, наче він міг погнатися за мною із тими жахливими ножицями!

— Хлопчина...

— Так, він то був. Син її, я в газеті потім бачив. Але не знаю, чому змовчав, чому не розповів усім, що трапилося насправді. Немов боявся, що як скажу, він прийде по мене із тими ножицями! І буде штрикати, штрикати, поки тельбухи мої не перетворяться на фарш!

Леонард і чув Корнера, і не чув водночас. Він стиснув кулак, немов в нім матеріалізувалися ножиці. Раптом чоловік згадав їх дуже чітко. Гострі, швацькі. Коли він не слухався, а мати вважала, що не слухався він майже завжди, то завжди брала їх до рук. Грозилася виколоти Леонардові очі. Казала, що її нагострені ножиці дуже добре впораються із цим. А потім вона, звісно, відріже ними його паршивий довгий язик, щоби він ніколи, ніколи більше, не казав поганих слів! Щоб не патякав, як його мерзотник-батечко, що наобіцяв безбідне життя, а сам завіявся, лишивши зі своїм вилупком виживати самотужки.

— Немає нічого жахливішого за дитину-вбивцю... — продовжував Корнер, — це страх, на який дивитися немає снаги. Той хлопчина... Він і досі у мене перед очима. Я не мав права мовчати весь цей час, бо хто зна, що за монстр з нього виріс! У кого він міг перетворитися, скільки ще людей занапастив за цей час?

Капелан навпроти кілька хвилин отетеріло мовчав, витріщаючись на в'язня, а потім вибухнув недоречним сміхом. Склався навпіл і реготав, допоки не почервонів.

— Отче... — Кріс натомість зблід.

— Пробач мені, Крісе, — Пробач. Я відпускаю твій гріх. Душа твоя майже чиста перед Богом та людьми. Молись і брама небесного дому відкриється для тебе, щоби полинуло звідти вічне світло...

***

Розп'яття. Велике дзеркало праворуч від нього. Чорна ряса злітає вверх, мов крила крука, оголює ще свіжі криваві рубці. Леонард дивиться на власне відображення. Блідий, мов мрець, худий, наче Ісус на хресті. Грішник та страждалець. Убивця та проповідник.

— Ти пам'ятав? Пам'ятав про це?

Відображення у дзеркалі розпливається широкою усмішкою. Киває на знак згоди.

— ТИ ПАМ'ЯТАВ ВЕСЬ ЦЕЙ ЧАС! — Від лункого крику здригається кадило на підставці.

— Я хотів, щоб у тебе була мета.

— Мета знайти самого себе?

— Згадати істинного себе.

— І я згадав.

— Що тепер буде?

— Покарання. Як і казав.

Рука капелана вистрілює вперед, зустрічається із дзеркальною поверхнею і та вибухає друзками. Сріблясті скельця розлітаються кімнатою, врізаються у металеву плоть Христа, і в живу — Леонардову. Потічки червоної крові струменять білим тілом, кілька бризок падають на розп'яття.

— Кров змиває. Лише кров змиває гріх. Не сльози.

Леонард бере батіг і квапливо вдаряє по спині. Шипить від болю, кривиться.

— Убивця! Хоч вона й заслуговувала на те, ти все одно будеш покараний! Слова не дарують прощення — лише кара та кров.

Батіг свистить у повітрі, чоловік біля підніжжя розп'яття ридає та хрипить. Скалки врізаються в шкіру, він схлипує, але знову і знову заносить бич над собою. А потім бере великий осколок дзеркала, дивиться, як його відображення усміхається йому. Знову. Як завжди. Неспішно, із хворобливою насолодою, проводить скалкою по грудях. Ще раз. І ще. Так, щоб майже дістатися кістки. Довга повздовжна лінія, коротша — поперечна. Хрест.

Капелан розкидає руки в сторони та падає в калюжу власної крові, відчуває, як його огортає її приємне тепло. Воно шириться, розливається рікою, значить у його власному тілі її меншає. Скоро не стане зовсім. А разом із кров'ю витече провина. Лишиться сама оболонка. Очищена. Спокута.