Обіцяний нам Рай

Сонячний день закономірно добігав свого кінця та поступово переходив у вечір. Блакитне небо на сході ставало темнішим, а на заході сонце починало ховатися за небокраєм Розташована на обох берегах ріки Емрі – анурійська столиця Лодіум – представляла собою місто сповнене стародавніми історіями. Великими та гарними маєтками. Гротескними та безсумнівно старими церквами. І новітніми заводами, чий дим закривав небо жителям, які проживали неподалік.

У центрі розташувалася площа Святого Маркуріо. Посеред неї стояв величний монумент Свободи, що наче шпиль сягав небес. Навколо монументу старанною працею працівників муніципалітету розкинувся невеличкий сквер. Кількасот років тому владою міста було заборонено будь-яке пересування каретами через площу. Тому навіть зараз, у цей теплий осінній день тут все ще було багатолюдно.

Поважні джентльмени в чорних костюмах та білих сорочках, сиділи на літніх терасах кав’ярень і обговорювали з іншими джентльменами останні новини. А вельмишановні леді в пишних платтях, повагом прогулювалися площею і обговорювали зі своїми подругами та знайомими світські чутки.

На північ від площі Святого Маркуріо вела широка та пряма, вимощена бруківкою дорога. Її називали Кленовою. Колись, один зі славетних королів Анурії наказав висадити тут клени. Хоча їх давно вже зрубали – назва залишилася. По обидва боки ціїє дороги стояли карети запряжені кіньми. Але інколи біля них можна було побачити екіпажі і без коней.

Автомобілі. Новітня розробка сучасності, яку могли дозволити собі хіба що ті, хто мав намір повихвалятися своїм заможним статусом. Маленькі й незграбні коробочки постійно торохкотіли і забруднювали повітря довкола. Серед жителів Лодіуму навряд чи знайдеться хтось, хто не зморщить носа, коли один з таких проїздив поруч. Проте в серці кожен мріяв колись і собі заволодіти ним.

Продовжуючи рух по Кленовій вулиці на північ, по правий бік від площі, гостей і жителів Лодіуму зустрічав готичний собор. Його побудували ще сотні років тому на місці маленької церкви. За собором розкинулося велике кладовище, на якому знайшов свій вічний спочинок не один правитель Анурії.

Трохи подалі від собору, вулиця Кленова звужувалася та перетиналася з вулицею Креольською. Якщо повернути праворуч, то можна було б опинитися в історичному центрі міста, яке місцеві називають Старим Лодіумом. Будинки тут рідко перевищували два-три поверхи. У Старому Лодіумі можна зустріти кілька цікавих пам’яток минулого. Як от до прикладу: бюст Грегорі V, який відзначився тим, що зумів подолати великий голод п’ятисот тридцятого року; монумент братів Вайлд, що вигадали вогнепальну зброю; статую Святої Кармелії, що врятувала понад кількасот тисяч життів; Старий Замок – котрий століттями був центром влади в Анурії.

Ліворуч по Креольській знаходяться сучасні будинки у п’ять-шість поверхів та ліфтами. Парк Лакері, що названий в честь видатного драматурга, який жив двісті років тому. Будівля національного банку Анурії. А прямо навпроти нього розташувалася будівля парламенту. Зазвичай у цей час він припиняв свою роботу до наступного дня. Але не сьогодні...

У цей вечір, біля будівлі парламенту зупинилася карета. Це була карета з червоного дерева запряжена сірими кіньми. Гості столиці, скоріше за все, навряд чи б звернули на неї хоча б краплину своєї уваги, але ось жителі проводжали її слідом, коли вона проїздила повз них. Жителі будинків навколо адміністративного центру, уважно спостерігали з вікон за каретою, щойно вона зупинилася біля парламенту.

Кучер не встиг спуститися зі свого місця, як двері карети швидко відчинилися і звідти вийшла людина поважного віку. Король Анурії – Едґар ІІІ Греймонт, постать, що прославилася своїми реформами у внутрішній політиці. За п’ятнадцять років свого правління він провів кілька вдалих реформ в економіці, освіті та системі парламентських виборів. З його руки зійшли закони про національну поліцію та загальне медичне страхування. У Анурії не існувало людини, яку б поважали більше ніж його. Тому незважаючи на похилий вік і часті проблеми зі здоров’ям усі анурійці бажали йому довгих літ правління.

Швидко, хоча й трохи кульгаючи, король направлявся до вхідних дверей будівлі парламенту. Піднявшись на невеликих сходах, він відчинив двері й опинився посеред холу. Там його зустрів невеличкий і трохи пухкенький чоловічок в окулярах. Щойно король увійшов усередину, чоловічок миттєво кинувся до нього.

– Вітаю, Ваша Величносте! – промовив чоловічок своїм високим голосом. – Прем’єр-міністр, очільники партій та голови великих родин очікують на Вашу появу в кабінеті прем’єр-міністра. Серед відсутніх тільки міністр закордонних справ, який разом з принцом Джейкобом кілька днів тому відбув по справах до Рейвільської імперії, та граф Вінтерфорд, за відомих усім причин.

Але король повністю проігнорував його й продовжив швидко крокувати у напрямку сходів. Піднявшись на другий поверх, Едґар ІІІ попрямував довгим прямим коридором до кабінету прем’єр-міністра. Підійшовши до нього, він різко відчинив двері та увійшов усередину.

Усі хто був присутній там миттєво піднялись зі своїх місць та почали схиляючись вітаючи монарха, але той, одним рухом долоні, зупинив їх. Міністри та голови родин невільно перекинулися поглядом. Зазвичай подібна поведінка короля, коли той не зважав на етикет, означала лиш одне – трапилось щось неймовірно серйозне. І цього варто було очікувати ще тоді, коли годину тому їх попрохали залишитися по завершенню робочого дня. А очільників шести великих родин викликали з їх столичних резиденцій до парламенту.

У головах присутніх, коли ті всідались по своїх місцях, вирувало багацько різних думок щодо того, що так могло стривожити короля. Від несерйозного, але безсумнівно важливого – згоди принца Джейкоба на одруження. До просто немислимого – початку війни. І хоч останнє було малоймовірним, оскільки Анурія не вела жодних воєн ні з ким уже понад тисячу років. Проте останнім часом відносини королівства Анурія та дарнійської держави Фарні, котра нещодавно перенесла чергову революцію, сильно погіршилися. Тому не варто було відкидати й таку, здавалось, дику здогадку.

Едґар ІІІ сів у крісло прем’єр-міністра. Той присів на сусіднє. Увібравши по більше повітря в легені, тим самим лякаючи присутніх ще сильніше, король нарешті заговорив:

– Ланієль... – тихо мовив він, змусивши цим присутніх затамувати подих. – Ланієль було звільнено.

Такої тиші ще не чув ніхто. У всіх вертілися однакові думки: «мені ж це не почулося? Він справді сказав Ланієль? Той самий Ланієль?»

Ланієль – місто-привид, яке знаходилося по той бік Туманних гір та яке було втрачене людством тисячу років тому, коли відбувся феномен, котрий нині має назву Заміщення. Феномен, який наділив одних людей здатністю керувати магією, а більшість перетворив на бридких чудовиськ, що втратили розум і тепер жадали лише людської плоті.

Тогочасна Анурія була одним з багатьох королівств континенту Ендарія, змогла пережити феномен, тільки тому, що була далеко від епіцентру. Відділена від іншої частини континенту Туманними горами на заході, і морями з півдня та півночі.

Більш північний континент Дарвія, що об’єднувався з Ендарією тонким перешийком на сході Анурії не був зачеплений подіями Заміщення. Але й там згодом почали народжуватися чарівники, які були нащадками вцілілих з південних королівств Ендарії.

Ланієль – був єдиним містом Анурії по той бік Туманних гір, які отримали свою сучасну назву, після Заміщення. У той час місто було першим, що прийняло на себе удар хвиль чудовиськ і змогло протриматися рівно стільки, скільки було потрібно, аби вибудувати стіни в середині гірських долин. Вони і понині оберігають Анурію і весь інший людський світ від орд почвар.

Тисячу років історія про полководця Маркуріо, якого церква одразу ж оголосила святим, і його славетну оборону Ланієля передавалася як історія військового тріумфу. За тисячу років вона обросла багатьма міфічними подробицями. Але істина залишалася істиною і з цим ніхто не міг сперечатися.

– В-Ваша Величносте, – першим подав голос прем’єр-міністр. – В-Ви певні, що інформація п-правдива?

Сумніви, які виказав прем’єр-міністр, дійсно мали вагомі підстави. Тисячі років тому, карти не були такими точними як зараз, тому місцезнаходження Ланієля вважалося втраченим. Та й не варто забувати, що багато походів по звільненню міста зазнавали невдач. Підготовлені війська минулого були знищенні ще в долинах Туманних гір. За ці тисячі років там ставалися значні обвали та, майже постійні, тумани, які ускладнювали пересування військ. А системи печер, за оборонними спорудами, кишіли чудовиськами. Тому просто слова, хоч і з вуст самого короля, без якихось підтверджень, лишались простими словами.

Едґар ІІІ нічого не відповів на це. Він просто дістав з кишені камзолу лист складений у двічі, аби той помістився всередині, і подав його прем’єр-міністру.

– Тримайте, – сухо промовив король. – І читайте в голос, аби всі присутні чули.

– Як накажете, Ваша Величносте, – мовив прем’єр та почав розгортати листа.

Моєму славетному сюзерену, Сонцю Анурії, Едґару ІІІ Греймонту,

Пишу Вам аби повідомити цю прекрасну новину. Тисячу років тому, на наше славетне Королівство було зчинено зловісний, богохульський, напад. Чудовиська рвали і пожирали плоть наших громадян. І нам довелося відступити за міцні стіни Туманних гір, полишивши місто Ланієль на поталу почварам. Я з радістю повідомляю, що сьогодні, я можу сміливо оголосити, що ця ганебна сторінка історії нашого величного Королівства нарешті завершилася. Місто Ланієль, що потерпало від напливу чудовиськ, було нарешті ЗВІЛЬНЕНО!!!

Силами другого загальновійськового корпусу, на чолі з корпусним генералом Девідом Вінтерфордом, 22 травня 1007 року було звільнено місто Ланієль, операція щодо якого розпочалася 17 грудня 1006 року. Незважаючи на значні ризики зимового переходу через Туманні гори, професіоналізм та витривалість бійців другого загальновійськового корпусу залишалися високими. Перехід через Туманні гори відбувався малими тактичними групами у кількох місцях. Таке розосередження сил дозволило оперативно реагувати на ймовірну появу чудовиськ.

Варто особливо відзначити дії бригадного генерала Алекса Кетчера – командира дев’ятої бригади, який першим успішно і без втрат зумів перейти Туманні гори й вийти біля міста Ланієль 07 лютого 1007 року. Провівши 44 дні на території, що кишіла чудовиськами, без жодного зв’язку з іншими підрозділами, ним було прийняте рішення почати захід у місто. Завдяки діям дев’ятої бригади, були успішно зайняті залишки східних воріт, що дозволило створити плацдарм для подальшого звільнення міста. Підкріплення, що прибуло 9 квітня 1007 року успішно закріпилося у східній частині Ланієлю і згодом витіснило всіх чудовиськ за межі залишків західних воріт.

Відновлення західної стіни завершилося 22 травня 1007 року. Саме цю дату було прийнято вважати днем звільнення міста. Наразі місто Ланієль поступово перетворюється на фортецю. Мною було видано наказ тримати все в секреті до повного завершення операції. Я сподіваюся, що Ви розумієте про що я.

14 вересня 1007 р. Граф Айварії, Роберт Вінтерфорд

Закінчивши зачитувати листа вголос, прем’єр-міністр, все ще не вірячи тому, що щойно прочитав, почав перечитувати знову. Цього разу про себе. Його очі швидко бігали між рядками, наче вишукували напис, що це просто запізнілий жарт. Але нічого такого там звісно що не було.

Усі присутні на цьому пізньому засіданні представники влади в королівстві, сиділи тихо на своїх місцях. Наче боялися, що будь-якої миті, якщо вони скажуть хоч слово, прийде інший лист та заперечить усе щойно почуте. Хтось сидів склавши долоні в молитві. Хтось намагався стримати сльози. А хтось, як от до прикладу граф Шоу, побілів так, ніби кілька хвилин тому зустрів привида.

– Тож, – першим порушив тишу лідер консервативної партії «Національна Єдність», – Ланієль і справді звільнили.

Він говорив тихо. Так само як і король кілька хвилин тому. Все ще перебуваючи в шоку, але оклигавши швидше від інших.

– Граф Вінтерфорд прислав з листом ще й це.

Король Едґар ІІІ дістав з кишені фотокартку й поклав її на стіл. Усі присутні миттєво оживилися намагаючись роздивитися те, що було зображено на ній. На сірій фотокартці, на фоні зруйнованого, напів поглинутого землею, стародавнього міста стояли троє. Двоє чоловіків, що тримали в руках розробленні три роки тому гвинтівки, та юна дівчина у формі військових чарівників. Вони гляділи прямо у об’єктив камери та посміхалися.

Раптом граф Шоу, який був подалі від фотокартки, схопив її та завмер розглядаючи. Через кілька секунд граф з полегшенням видохнув і відпустив фото та опустився на крісло. Присутні там чиновники та аристократи не могли зрозуміти такої поведінки завжди зібраного та спокійного графа. Усі окрім короля. Він не зробив жодного зауваження графу, а лиш з теплом посміхнувся.

– Якщо я правильно зрозумів, то на цій фотокартці зображена Ваша донька, вірно? – запитав король графа.

Граф Бартоломео Шоу, високий широкоплечий чоловік в літах, який уже давно втратив колір свого колись прекрасного рудого волосся, ствердно кивнув. У королівстві Анурія здавна існував закон який проголошував, що кожен чарівник королівства має відбути останній рік свого навчання на службі в армії. Оскільки донька графа Шоу, як і її батько, була заклинателем, то її було відправлено до Туманних гір. Але минулого року, коли її навчання було завершено, вона виявила бажання залишитись в дев’ятій бригаді, що була розквартирована в Мундо – столиці айварського регіону, та стати повноправним військовим чарівником.

– Як її ім’я? – запитав Едґар ІІІ.

– Мія, Ваша Величносте, – відповів граф Шоу.

– Ви можете пишатися Вашою донькою, графе. Ви добре її виховали. Як довго Ви не мали з нею зв’язку?

– Майже рік, Ваша Величносте. Її останній лист був завчасним привітанням з Новим роком. Відтоді вона не надсилала жодного листа.

– Граф Вінтерфорд певно знав, що Ви собі місця не знаходите, тому й вислав цю фотокартку.

– Перепрошую, що втручаюся у Вашу розмову з графом Шоу, Ваша Величносте, – розпочав лідер партії капіталістів «Дарвійська солідарність», – але мене непокоять дії графа Вінтерфорда. Звільнення Ланієля звісно визначна справа. Але те, що він і його війська таємно розробили цей план і навіть не сповістили про свій похід парламент, викликає занепокоєння. Хто знає, що ще він планує.

– У лояльності графа немає сумнівів, – відмахнувся король. – Вам варто припинити шукати всюди зрадників.

– Мене також непокоїть час звільнення Ланієля. Якби граф сповістив про це одразу, а не напередодні парламентських виборів, то...

– Тоді б у Вас з’явився серйозний конкурент на пост прем’єр-міністра, – Едґар ІІІ не любив довгі розмови, які не мали нічого спільного з темою. Хоч він ніколи й не показував цього іншим, зараз він сильно гнівався.

– Куди важливіше зараз, – продовжив король, – то це швидко прийняти рішення про вислання лицарів маркуріанців до Ланієлю, у якості підкріплення. А також почати підготовку до мобілізації військ для нового походу.

– Але так не можна, Ваша Величносте! – підскочив прем’єр. – Аби вислати лицарів Ордену «Святого Маркуріо» нам необхідно зібрати парламент у повному зборі та подати офіційний запит до святого міста, адже лицарі знаходяться у повному контролі Первосвященника і тільки він...

– Саме з цієї причини граф Вінтерфорд і не став повідомляти уряд про свій похід, – Едґар ІІІ грізно поглянув на прем’єр-міністра. – Затяжні бюрократичні операції не раз зривали походи в минулому, рівно як і безглузді самовбивчі рішення моїх попередників. З моменту звільнення Ланієля пройшло вже майже чотири місяці. Якщо ми негайно не відправимо підкріплення і не почнемо збирати резерви, то місто, яке було втрачене тисячу років тому, може знову опинитися в лапах чудовиськ. І невідомо на скільки років. Я думаю мені не варто нагадувати, чому Ланієль важливий для нас?

Король грізно оглянув присутніх. Усі, окрім графа Шоу, звісили голови. Ланієль – місто що розташоване на заході від Туманних гір біля виходу з Неймарської долини, яку пробила ріка Дуна – був важливим стратегічним пунктом. Ширина долини спокійно дозволяла перекидати в тій місцевості великі війська, які були необхідні для початку Реконкісти – ідеї по звільненню Ендарії від чудовиськ. Не варто забувати і про символічне значення цього міста. Втрачене тисячі років тому і повернене нині, воно могло стати гарним мотиватором для людей записатися в армію.

Також Ланієль був важливим і на міжнародній політичній арені. Великі держави Дарвії – Фарні, Рейвільська імперія та торгова Республіка Етарія час від часу проводили морські висадки, що зазвичай закінчувалися неминучою поразкою. Чого варта спроба імперії Оманитів висадитися в Тамійській пустелі. Окрім втраченої піхотної сили, вони втратили майже весь свій флот, через раптовий шторм в тому місці. Тому створивши плацдарм по той бік Туманних гір, Анурія могла закріпити статус провідної держави на світовій арені. І в такому разі підтримка, якою наділяли Анурію уже тисячу років, могла збільшитися в рази.

– Завтра я планую зробити оголошення перед народом, – після хвилинного мовчання спокійно промовив король. – І згодом увесь світ знатиме про наше досягнення. Тому лицарі Ордену вже завтра мають бути готові урочисто пройти містом до залізничної колії. Мені не цікаво як ви це поясните Первосвященнику. Можете навіть збрехати.

Промовивши це, король Анурії – Едґар ІІІ Греймонт, піднявся зі свого місця і покинув кабінет. Залишивши міністрів і голів великих родин сам на сам з посталою проблемою.

А щоб зрозуміти, як вдалося те, що не вдавалося зробити уже тисячу років, нам варто повернутися в минуле. Повернутися...