Зоря

— Мила, ходім, - Вітер обережно закутав її у вовняний хмарний плащ сірого кольору.

— Але ж… Але… вони всі чекають мене! – запротестувала Зоря слабко. Вітер був їй наче тато і йому краще було не опиратися.

— Ходімо швидше. Тут холодно. Та й ти цього разу не виграєш нічого од того, що будеш мерзнути тут. Зараз он хмари наготові й буде сніг… - мовив він суворо. І сам він був суворий як ніколи. Вона вловила у його тоні різкі нотки. А як було б добре зараз дивитися з висоти неба на людей, які після зими чекають її приходу, які ловлять кожен ще слабкий її промінчик. Вона дуже любила якнайраніше виходити до людей блискучою, вмитою, радісною… Щоб запалювати світло для них, щоб дарувати їм натхнення, готувати їх до весни. Але й весна цього року схоже не прийде.

— Нехай ворогів снігом засипле трошки, - казав Вітер, загортаючи щільніше маленьку на зріст Зорю у плащ.

— І довго мені не можна буде виходити? – спитала вона, стираючи сльозинку.

— Ні. Не довго думаю. Але ти світишся дуже сильно… Твоїм, нашим людям потрібно зараз допомогти… засніжити й налякати ворогів холодом і всім, чим ми тільки можемо. Вони б’ються, а ми допомагаємо їм, тож… - Вітер вів її все далі і далі від землі. невдовзі вона опинилась у його володіннях. Тут тепло світло і сухо. А на землі вже починався сніг.

Зорі було боляче від того, що її чекають, а вона не може прийти. Їй боліло ще й тому, що вона нічим не може допомогти. Вітер може ганяти хмари туди-сюди, накликаючи то сніг, то дощ… Сонце може безжально випалювати ворогів, Перун з Перуницею накривати їх дощами й убивати блискавками… А вона, Зоря, що може? Тільки лелійно світити кожного ранку, давати натхнення тим, хто його потребує щоранку і щовечора… від цього вона скулилась під теплим вовняним плащем із хмар. Лежала і слухала, як шикуються хмари, як поволі із них вилітають білі сніжинки… наче крижані замасковані солдати… вони все йдуть і йдуть… холоднішало. Плащ зігрівав її. Але на серці було все одно холодно. Зоря згадувала часи, коли ніяких ворогів не було, коли вона ще маленькою виходила на колісниці поперед сонця, даруючи людям натхнення і гарний настрій, передвіщаючи, яким буде день… вона пам’ятала як вперше Вітер закутав її у вовняно-хмарний сірий плащ… під ним було тепло як і тепер… але тоді вона ще маленька обурювалась, чого має носити його, аж поки на землі не пройде дощ, сніг, аж поки Вітер дозволить їй скинути цього плаща… вона любила ті дні, коли розмальовувала небо у різні кольори перед тим як вийти і після того як провести сонце на спочинок. Щодень можна було малювати по-новому, підбирати палітру відтінків… і її малюнки подобалися людям… саме по них вони передвіщали завтрашню погоду. І це так само тішило її…

Тепер кутаючись у вовняний плащ із хмар, вона згадувала, як хотіла вперше у житті подивитися грозу. Своїми маленькими крокам перетнула Вітрові володіння, вийшовши до старезного дуба, звідки як вона думала і має все на світі починатися. Звичайно ж дозволу ні в кого вона не запитала… без дозволу так було навіть цікавіше, так було щось незвідане… Та й якби просила, то певне, їй не дозволили .

Пам’ятає, як Перун з Перуницею готували блискавки, як керували хмарами, спрямовуючи їх на поля, котрі більше за все потребували води. Пам’ятала золоті й білі наче опік болю блискавки… вони летіли вниз, блискали, розрізаючи небо на химерні частини… раз у раз у повітрі мелькали руки, що натягували золоту тятиву, цілячись блискавкою кудись униз… тятива й стріли із золотими, синіми, білими наконечниками зблискували у мерехтливому світлі блискавок. Тоді першого разу її помітили й Перуниця весело підкликала її до себе. Зоря нічого не пам’ятає крім золотого волосся і величезного луку в руках Богині-воїна.

— Зоренько, ти ж дуже світишся… Дивися якщо хочеш, тільки… - Перун обережно розправив її плащ і укутав Зорю трошки сильніше, аби її світло не так сильно вибивалося з-під вовняно-хмарної матерії.

Зоря дивилась як під нею вирує земля. Дощ іноді лився потоками, загрожуючи змити все з лиця землі, іноді був дрібний і лагідний, а іноді холодний і затятий, що прибирав землю до наступної весни. От саме таких холодних затятих дощів Зоря й не любила. Після таких дощів вона виходила на небо не кожен день і мусила часто закутуватися у вовняний плащ, бо навіть для Зорі було вже холодно. Тато Вітер завжди турбувався про неї… і поки вона такими холодними ранками походжала по небу, закутана у важкий сірий плащ, бачила як тато із вітрами наводять скрізь порядок а чи й просто граються жовтим, багряним, коричневим осіннім листом. Після цього ставало зовсім холодно і непривітно. Люди потребували її ще більше, але дуже часто крізь холод вона ледве пробивалась у важкому плащі… чекала вже весни… але іноді у найбільший холод не втерпівши вибігала без плаща, світячи вмитим личком, розкидаючи рожеве, світло-блакитне, жовте світло і даруючи натхнення. Ці її трюки не проходили повз тата Вітра… але він вдавав іноді, що нічого не бачив і не знає, а іноді загортав її у плащ ще щільніше, щоб його Зоренька не захворіла.

Хороші світлі були часи… знати, що тебе ждуть і могти відгукнутися, могти розрадити й допомогти… а тепер? Що вона може?

— Зоре, що сталося? – під її плащ хтось обережно зазирнув. Хтось торкнувся її руки.

— Що таке? – спитала вона трошки ображеним голосом. В цьому тоні намагалась приховати своє бажання розплакатися від безсилля.

— На дворі нині зима. Весна ще не скоро прийде… але прийде, точно прийде… і літо буде… - вона так задумалась, що не зразу впізнала його голос, але побачила золоті кучері, що легенько розвівались у такт зимному вітрові.

— Ну то й що мені? – спитала вона без натяку на ввічливість.

— Твій час ще прийде… Не хвилюйся й не сумуй.

— Але всі ви щось можете, а я ні…

— Зоре, ти ще не відкрила того, що ти можеш… Ти надихаєш їх, ти даєш знак, якою буде погода на день, ти співаєш їм про красу, яка у них перед очима щодня… Ти надихаєш їх битися… Можна сказати й так, що саме щоб побачити тебе, вони б’ються… - він усміхнувся на останньому слові.

— Справді? – перепитала Зоря, підхоплюючись, розкидаючи великий хмарний плащ.

— Справді.

***

Вона добре вмилась, приготувалась до того, щоб врешті вийти до тих, хто чекав її кожного ранку. Біло-золото-рожева сукня тонко вишукано стелилась по небу… вона йшла упевнена у тому, що тепер зробить все як слід і що ніколи не буде плакати, скулившись під вовняним хмарно-сірим плащем… Вона – Зоря, вона може надихати, вона співає пісню щоденної краси і боротьби… Із замилуванням вона дивиться на яр, де від її променів хутко прокидаються люди, вони усміхаються їй, ловлять перше сонячне тепло, намагаються зняти її на камеру… А вона виграє першим промінням по їх зброї, говорячи: «Все добре, ще один день боротьби настав».