Загубився

Я йду додому знайомими вулицями, під ногами шурхотить пожовкле листя. Алея, засіяна лавками та всипана людьми то тут, то там, простягається далеко вперед. День видався важким і я вже мрію про те, як впаду на ліжко та увімкну щось подивитися.

Останнім часом все стало якимось…не таким. Навіть важко пояснити, що не так. Я окидаю поглядом алею й роблю крок у бік, коли хлопець на електросамокаті мчить повз. Можливо, він поспішає до когось. Погляд чіпляється за сіру багатоповерхівку. Там стільки вікон, що й порахувати одразу важко. Десятки з них світяться теплим жовтим світлом, а деякі лишаються темними. За тими вікнами стільки життів, стільки історій.

У одному з вікон на другому поверсі бачу жіночу постать. Вона рухається плавно і зникає за білими дверцятами холодильника на кілька миттєвостей. Можливо, готує для себе чи родини. Можливо, в сусідній кімнаті на неї чекають перед телевізором, щоб разом подивитися якусь дурну програму.

Можливо, за якимось із вікон хтось робить ремонт, хтось із сусідів гнівається на це, хтось пише вірші, а хтось робить уроки. А що роблю я? Я йду знайомою дорогою до гуртожитка, щоб відпочити і почати новий день. Для чого? Щоб потім почати знову. І знову. День за днем. Я навчаюся в університеті на спеціальності, яку обрав сам. Свідомо чи несвідомо, але обрав. Я навчаюся, здобуваю освіту. Це не те, про що я мрію, та й не знаю, про що мріяти, якщо чесно. Якось сказав матері, що хочу кинути свою спеціальність, спробувати щось інше. Моя любов до письма не раз рятувала мене у важкі часи. Можна було б спробувати пов’язати навчання із цим.

– То навіщо це все було тоді, Дім?

Досі пам’ятаю розчарований голос матері, коли сказав, що хочу кинути навчання на другому курсі. Так вже вона пишалась, що я пройшов на бюджет, що отримую стипендію, матиму престижну роботу десь в банку.

– Не знаю, мам.

Початок четвертого курсу, а я досі не знаю. Як не знав тоді, так і зараз. Батьки все вклали в мене і я маю бути вдячним. Стільки всього їм довелося лишити у мріях, щоб їхній син навіть не міг придумати про що йому мріяти.

– Писульки лиш для розваги, сину, зрозумій, – батьків прокурений голос лунав над моїм вухом у старенькій кухні, – цим ти на хліб не заробиш.

Справді ж не зароблю. Скільки намагався і все дарма. Курси, вакансії, пов’язані із письмом, проби пера й пошуки видавництв. Усе марно. Не усім судилося стати великими людьми. Можливо, я серед тих, хто має дивитися знизу та аплодувати тим, хто на п’єдесталі. Що в цьому поганого?

– Що хочеш робити після університету? – запитала якось старша сестра під час телефонної розмови.

Вона у мене живе в Києві із чоловіком, разом знімають квартиру. Має роботу та плани на життя. Вона навіть має список того, що хоче зробити до тридцяти років.

– Не знаю.

Від подібних питань у животі крутиться щось нудотне. Ці питання лунають з усіх сторін: від рідних, друзів, викладачів. Четвертий курс як ні як.

– Як це ти не знаєш? Трохи вже треба прокидатися, думати, пора знати.

Пора знати. Дійсно пора. Вже не маленький хлопчик. Проте, якщо минулого року я мав хоч приблизне уявлення того, як має виглядати моє життя, то зараз цю картинку ніби хтось стер з пам’яті. Як би відчайдушно я не намагався її повернути, нічого не виходить. Я ж маю знати, правда?

– Коли ти додому? – Втомлений голос бабусі в трубці лунає в перемішку із її схлипами. Вона почала багато плакати після інсульту. – Я так скучила.

– Не знаю, ба, ще не знаю.

– Коли ж ти хоч щось будеш знати?

Мені хотілося відповісти, що я й цього не знаю, проте зійшлися на мовчанні. Бабця тоді схлипнула ще раз та кинула слухавку.

Я давно не почувався у рідному місті як удома. Щодня, щогодини, щохвилини я відчайдушно хочу додому, але коли переступаю поріг, відчуття спокою не приходить. Воно не приходить ні в батьківському домі, ні в бабусиному, ні в гуртожитку – ніде. Бажання потрапити додому ніколи не зникає і часом воно стає настільки сильним, настільки жахливим, що відчувається майже фізично. Прокочується десь під ребрами, осідає в легенях важким цигарковим димом, лоскоче горло так, що хочеться його роздерти голими руками.

– Дімон, як там твоя співбесіда? – сусід по кімнаті часто запитував, бо я не припиняв пошуки роботи від початку навчального року.

На другому й третьому курсі я працював репетитором в онлайн-школі, але особливого щастя це не приносило, та й грошей теж. Зараз пора шукати щось, що стало б хорошим варіантом. Хороший варіант – звучить добре. От тільки що це? Робота за спеціальністю? Писульки, які ніколи не принесуть бажаного результату? Сфера обслуговування?

– Як і попередня.

Мало досвіду, мало бажання, мало знань, мало часу, мало місць, мало годин, мало пальців на руках, мало акробатичних умінь, мало магічних здібностей.

Хіба я не маю знати, чого хочу? Хіба я не маю знати, де мій дім і як змусити себе почуватися вдома? Хіба я не маю знати, ким хочу працювати? Хіба я не маю знати, про що в біса мрію?

– Ти загубився?

Я різко повертаю голову на чоловічий голос. Дідусь, що сидить на одній з лавок серед жовтої алеї, уважно дивиться на мене. Навколо його очей зморшки, сиве волосся злегка пригладжене назад. Лише зараз я розумію, що так і застиг посеред дороги з поглядом прикутим до сірої багатоповерхівки.

– Перепрошую? – я запитую невпевнено, ніби не розчув ті два слова, які щойно пролунали.

– Ти загубився? – Дідок лагідно усміхається і навколо кутиків губ та біля очей знову видніються зморшки.

На секунду я думаю, що, мабуть, він багато усміхався в молодості.

– Так, – зрештою відповідаю, – так, здається, я загубився.

Я ще раз обводжу поглядом давно знайому дорогу, якою повертаюся до гуртожитку вже четвертий рік, та сідаю на лавку біля усміхненого дідуся.