Світле майбутнє

Вадим дістав з кишені сорочки запальничку. Клацнула металева кришка. Ширкнуло коліщатко, видобуваючи іскри і вогник.

Вадим прикурив сигарету і повільно затягнувся. Потім зітхнув, пускаючи сизий густий дим на панель приладів і кермо.

Вадим у котре подумав, що сигарета після довгої перерви все ж таки краще ніж філіжанка кави. Але, відверто кажучи, добра ароматна кава - це теж штука непогана. Особливо коли хочеться попоїсти. А попоїсти Вадим любив. Вже добрий десяток років він намагався схуднути. Не те щоб у Вадима була вже занадто зайва вага. Та все ж округлий пивний живіт заважав підніматись по сходам, зав’язувати шнурки на кросівках і взагалі нахилятися. А колись Вадим був високим і струнким. Ех. Повернути б ту, колише, фізичну форму. Вадим і палити почав через те, щоб зменшити апетит.

Годинник на панелі приладів показував десять хвилин на другу. До Юрчишина - невеликого містечка на південному заході Хмельницької області лишалося їхати годину, не менше. А до будинку дядька Петра ще, напевно, хвилин п’ятнадцять.

Останній раз Вадим був у дядька ще напевно під час свого навчання у школі. Вони разом з мамою гостили у Юрчишині кілька днів. Вадим тоді запам’ятав невисокого чоловіка з круглим, наче тарілка обличчям, засмаглою лисиною і блакитними, схожими на мамині, очима. Тоді дядько шуткував, пригощав їх морозивом і подарував Вадимові класний ліхтарик, який міг змінювати кольори. Того ж літнього вечора, як стемніло, вони з дядьком випробовували ліхтарик, вишукуючи у садочку їжаків. А потім сиділи коло літньої кухні і розглядали на нічному небі неправдоподібно яскраві рідні сузір’я.

Напевно саме тоді Вадим болісно відчув, як йому не вистачає батька.

Наступного разу Вадим побачив дядька Петра через три роки. На маминих похоронах. Це було перед самим Різдвом. Мама згоріла від раку легень дуже швидко, за півроку і тепер лежала жовта і худа, з коротким сивим волоссям. Лежала у домовині зовсім на себе не схожа. А дядько Петро насупившись мовчки стояв в головах труни і постійно витирав картатою хусточкою свою спітнілу лисину.

Тоді, вже після похорону, на поминальному обіді, трохи захмелілий від коньяку, дядько Петро поліз обійматись до Вадима, і говорив своїм високим, схожим на жіночий, голосом:

- Одні ми з тобою лишилися. Ти і я. Більше у нас нікого немає.

А Вадим тоді лише мовчав і кивав. Тоді йому здавалося , що у нього всередині усе ніби заніміло, затерпло. Так, як затерпає рука чи нога, коли на ній довго лежати.

Скільки часу минуло з тієї пори?

І ось тепер, Вадим сидів у своєму туксоні, на заправній станції, курив і думав про дядька Петра.

Позавчора зранку раптом пролунав телефонний дзвінок. Дзвонив хтось з незнайомого номеру. Чоловік з приємним голосом представився Анатолієм Васильовичем, юристом з Юрчишина. Він розповів, що Моторний Петро Гнатович, якому він, Вадим, є рідним племінником по материнській лінії, раптово помер. А саме Петра Гнатовича на смерть збила машина недалеко від його власного будинку. Похорони відбудуться завтра.

Він, Анатолій Васильович, просить Вадима приїхати на похорон, а ще особливо тому, що Петро Гнатович залишив заповіт і згідно того заповіту, свій будинок він заповідає своєму єдиному племіннику - Ганзюку Вадиму Івановичу.

Тоді Вадим лише зміг спитати про те, хто займається похороном.

- За це не хвилюйтеся. Усе взяла на себе міська громада. Усе згідно закону.

Але на похорони Вадим не встиг. Не міг залишити роботу.

Похорони відбулися вчора. А лише сьогодні зранку Вадим зміг виїхати у дорогу. З Києва до Юрчишина було коли п’ятисот кілометрів, дорога не дуже близька, їхати не менше шести годин. На роботі Вадим взяв відпусту на тиждень за свій рахунок.

І ось тепер він сидів у своєму туксоні на заправці, курив і думав про свого дядька Петра, який тепер лежав мертвий десь під землею у темному і тісному ящику. Лежав з проломленим черепом і зламаною шиєю.

До Юрчишина лишалося недалеко. Година чи десь коло того.

Вадим повільно випускав дим, склавши повні губи у трубочку. Він вишукував у своїх думках, співчуття до померлого дядька. Але у голову лізло зовсім інше. Вадим пригадував сам будинок - міцний, двоповерховий, з просторим гаражем. А ще досить велика територія з садом… І усе це тепер його! Невже таке може бути?! Ось тепер і він заживе!

Так, Вадим жив у Києві. Але мешкав у маминій однокімнатній квартирі, у спальному районі, далеко від метро. Працював електриком. Грошей йому вистачало - жив він сам. Ні дружини, ні дітей у нього не було.

Спочатку, ще до двадцяти п’яти років він бувало і задумувався про те, що можливо і треба знайти собі дружину. Але згодом звик жити один і тепер сім’я йому здавалась чимось обтяжливим. Вадим часто за келихом пива після роботи слухав сумні розповіді жонатих колег і холостяцькі переконання робилися усе міцнішими.

А ось тепер, раптом він став володарем гарного маєтку майже у центрі Юрчишина! Можливо він навіть переїде у це місто - батьківщину матері. Звичайно, якщо там йому сподобається. А якщо ні - будинок завжди можна буде продати. Напевно за гарні грошенята!

А дядько Петро? А що дядько Петро? Звісно, Вадиму було шкода, що усе так склалося. Ще тиждень тому він і не думав про родича з Юрчишина. Дядько жив своїм життям, а Вадим жив своїм. А тепер сталося те що сталося. Чого він вискочив серед ночі на вулицю? Напевно ж до крамниці за алкоголем…

Вадим загасив недопалок у порожній стаканчик від кави, заховав до кишені запальничку, яку увесь цей час крутив у пальцях і нарешті повернув ключ у замку запалення. Туксон із готовністю завівся. Ще годинка і він буде на місці. А там вже можна буде перекусити, відпочити, а згодом в усьому розібратися. Головне - він спадкоємець будинку!

Вадим вирулив на шосе і натиснув на педаль газу. Автомобіль невдоволено загарчав, та все ж послухався і поступово набрав швидкість. У вікні, заліпленому розплющеними комахами неприємно виблискувало у очі отруйно-біле обіднє сонце. Вадим намацав темні окуляри і надягнув їх. Потім увімкнув радіо. Але там був один лише шум. FM станції не ловили - задалеко від великих міст.

- Тепер у мене є свій будинок, - час від часу все повторював Вадим, ніби підбадьорюючи себе.

- Свій. Свій!

Через годину і сім хвилин чорний Вадимів туксон проїхав повз пофарбовану блакитною і жовтою фарбою цегляну стелу з великими літерами: Вас вітає Юрчишин!

Серце у грудях само по собі прискорилось. Він вже майже приїхав! Дорогу Вадим не дуже і пам’ятав, але навігатор у смартфоні вів, куди потрібно.

- Через сто метрів поверніть ліворуч, - сказав холодний жіночий голос і Вадим одразу ж зменшив швидкість.

Невеличке містечко. Фарбовані паркани. Нескінченні приватні будинки і лавки коло хвірток. Літні жінки і засмаглі підлітки на велосипедах. Добре, що свіжий рівний асфальт. А ще багато крамниць.

Дядьків будинок Вадим впізнав метрів за сто. Може ще і через залишки поліцейської стрічки на цегляному невисокому паркані.

Вадим запаркував автомобіль вздовж дороги і подумав, що цей вкритий диким виноградом паркан колись здавався йому значно більшим.

Вадим вийшов з автомобіля і потягнувся усім тілом, втягнув повітря ніздрями. Тут пахло зовсім не так, як в Києві.

Ноги і спина вже відчували втому від дороги. Треба трохи пройтись. Але саме найголовніше - зателефонувати тому юристові, Анатолію Васильовичу.

Вадим дістав з кишені смартфон і набрав потрібний номер. Анатолій Васильович відповів на четвертому гудку. Він попросив трошки зачекати і сказав що буде через п’ятнадцять хвилин і привезе ключі від будинку.

Вадиму цей низький і мелодійним голос здався схожим на голос шкільного вчителя.

- Буду вас чекати коло воріт, - відповів Вадим і натиснув відбій.

Потім дістав сигарету і закурив.

Вадим під враженням від цієї короткої ділової розмови раптом згадав свого шкільного вчителя - класного керівника і викладача англійської мови - Сергія Сергійовича. Високого худорлявого, з акуратно підстриженою сивою борідкою і такою ж правильною чіткою вимовою.

Юрист приїхав точно через п’ятнадцять хвилин. Білий Форд фокус зупинився коло запиленого туксону Вадима.

Анатолій Васильович і дійсно трохи був схожий на колишнього класного керівника. Такий же високий у худорлявий, з густою сивою шевелюрою. Але витягнуте бліде обличчя зі зморшками було чисто поголене.

- Вадим Іванович?

Він протягнув вузьку долоню з довгими пальцями музиканта.

- Можна просто Вадим. Здрастуйте!

- Вітаю! А я, як ви вже напевно зрозуміли - Анатолій Васильович - юрист. Допомагав покійному Петру Гнатовичу по роботі. А також, по дружбі, як то кажуть, займався його особистими юридичними справами. Прошу вас!

Вони разом зайшли у двір. Анатолій Васильович відчинив хвіртку, згодом і двері до будинку.

- Зараз швиденько вирішимо наші питання і я вас залишу. Але якщо буде потрібна моя допомога чи консультація - прошу вас, не соромтесь і сміливо звертайтесь. Мої контакти у вас, пане Вадиме, є.

Вони зайшли всередину будинку.

- Щоб ви повноцінно вступили у права, треба деякий час. Документи зібрати, нотаріус і так далі. Звичайні процедури. Але сьогодні ключі від будинку вже будуть у вас і ви, пане Вадиме, зможете тут мешкати, якщо забажаєте. Я вам в усьому допоможу. По сплаті моєї комісії не хвилюйтесь - вона вже врахована і також прописана у заповіті. А зараз попрошу вас дістати ваш паспорт і інші документи про які я вам говорив телефоном.

Анатолій Васильович відсунув фіранку і відчинив вікно. Сонячні промені одразу прокреслили яскраві лінії у запаленому повітрі гостинної.

Вадима охопило приємне хвилювання і тепер він слухав юриста у пів вуха.

Він розглядав усе навколо, обережно торкався незнайомих предметів, принюхувався до нових дивних запахів. Невже тепер це усе його? Усі ці дивні запахи незнайомого житла, шпалери, старовинний міцний стіл, крісла, полиці, шафи, дивні фіранки, блискучий паркет, диван, килим, телевізор вкритий товстим шаром пилу…

Вадим дістав майже не усвідомлюючи це паспорт, інші необхідні документи. Щось десь підписував. Йому хотілося вже скоріше залишитися самому у цьому будинку і сповна насолодитися таким подарунком.

- Нажаль не можу вам запропонувати каву чи чай - поки не розібрався, що де знаходиться,- сказав Вадим вже через півгодини, коли юрист складав свої папери. Вадим опустився у широке м’яке крісло перед телевізором і витягнув ноги.

- Дякую, - посміхнувся юрист, - я за годину як раз випив каву.

- А того… ну хто збив дядька Петра, його знайшли? - спитав Вадим, розглядаючи попільницю з недопалками.

- Той чоловік і не ховався. Він сам викликав і поліцію, і швидку. Але швидка нажаль нічим не змогла вже допомогти. Смерть була миттєвою.

- І чого бідного дядька Петра потягнуло серед ночі на вулицю?

Юрист лише потиснув плечима.

- Я знав Петра Гнатовича як тверезого і розумного чоловіка. У нього був бізнес. Ми працювали можна сказати дуже щільно і довгий час. Але на жаль ми не були товаришами. В основному перетиналися завдяки роботі. І то не часто. Покійний не дуже любив… як би це правильно сказати… пускати людей близько до себе. Жив він сам. Напевно звик бути один, у спокої…

Анатолій Васильович задумливо подивився у відкрите вікно, ніби вишукуючи там щось таке, чого не міг пригадати. Посміхнувся ніби сам собі.

- Так. А заповіт він вирішив скласти після смерті своєї сестри, тобто вашої матері. Ніби щось знав наперед.

Анатолій Васильович зітхнув і клацнув замком свого портфелю.

- Ось ваші ключі, - він поклав на стіл велику в’язку ключів.

- Тут усі разом. Думаю ви пане Вадиме розберетесь.

- Так. Дякую. Розберусь.

- А якщо щось буде не зрозуміло - телефонуйте! Питання?

- Поки немає. Дякую вам за допомогу! Дякую за ваш професіоналізм.

Вадим піднявся з крісла.

- Не має за що дякувати. Я виконую свою роботу.

Вони разом вийшли на ґанок. Вадим провів юриста до автомобіля.

- Відпочивайте. Звикайте. Взагалі тут у нас спокійно. Після вашого Києва вам напевно треба буде звикнути до нашої неспішності.

Вони потиснули руки і попрощалися.

Коли юрист сідав до свого форда, він нагадав Вадиму велетенського богомола - так кумедно закидав свої довгі ноги у смішних блідо-блакитних шкарпетках схожих на жіночі панчохи.

- Богомол зі шкіряним портфелем. Дуже смішно.

Нарешті Вадим лишився сам.

Він повернувся до будинку.

Треба буде загнати автомобіль у двір, але це все згодом. Спочатку йому треба відпочити. Відновити сили. Перевести дух.

Він повільно йшов темним довгим коридором. Десь нав’язливо грала музика. Її акорди були такими неприємними, що це спричиняло ціпки на руках і спині. Треба було знайти джерело цього огидного звуку і зробити так, щоб музика припинилася. Під ногами чвакало щось рідке, схоже на багнюку, але Вадим не міг розгледіти що це. Він намагався підсвітити собі ліхтариком, але промінь несамовито скакав по стінах, вихоплюючи з мороку то частину відчиненої шафи, то двері до кімнат, то перекинуті стільці.

Вадим повільно йшов коридором і обережно прочиняв усі двері по черзі. Петлі скрипіли так, що від цього неприємного звуку зводило щелепи. За першими дверима виявилась невелика комора, завалена усіляким непотрібним крамом. За другими дверима була якась порожня величезна кімната. Нервовий промінь ліхтаря так і не зміг натрапити на протилежну стіну. Третя кімната виявилася санвузлом. Брудним, з заляпаними чимось темним стінами з кахлю. Розбита ванна була закрита шторою. Вадим чомусь був впевнений, що там під шторою щось є. Щось жахливе.

Треба якнайшвидше тікати з цього місця.

Але якась сила змушувала його зайти всередину і відсмикнути ту кляту штору. Вадим ніби йшов назустріч своїй страшній долі. Неприємна мелодія наповнила його голову і немов би паралізувала волю.

А ще краєм зору він помітив щось темне і велике ліворуч. Він посвітив у той бік і побачив. Коло самої стіни, на трубі-сушарці у петлі висів його дядько Петро. Він був одягнений у майку і труси. На лівій нозі хилитався шкіряний капець.

Вадим від жаху не міг поворухнутися. Тихий стогін вирвався з зведеного судомою рота.

-Ааах!…

Вадим прокинувся від власного крику.

Він сидів у кріслі навпроти увімкненого телевізора. По телеканалу йшла якась реклама з гучною неприємною музикою.

Вадим провів рукою по обличчю - чоло і шия були вкриті липким холодним потом.

Йому приснився кошмар. Господи, це лише сон. Жахливий сон. Він включив телевізор, сів у крісло трохи відпочити і не примітив, як задрімав, а згодом провалився у сон.

Вадим прошамкав губами, витер слину з підборіддя. У роті відчувався неприємний присмак, такий, немов після похмілля. А ще серце у грудях колотилося з такою силою, що Вадим побоювався сердечного нападу.

Він піднявся з крісла і тремтячою рукою вимкнув телевізор. Одразу ж наступила тиша.

Вадим пошкандибав на кухню і там намочив шию і голову холодною водою з під крану. Випив дві склянки води і одразу стало легше.

Поганий сон все одно не йшов з голови. Тіло ніби заспокоїлося, але на серці було таке відчуття, ніби сталося щось погане. Якесь нещастя.

Для того щоб розігнати з серця цю важкість, Вадим пішов на двір. Викурив сигарету, роздивляючись тріснуте скло у невеликому віконці гаражу.

Згодом відкрив ворота і загнав туксон на подвір’я.

Потім відкрив гараж. У дядька Петра не було автівки, гараж був порожній і чистий. Лише верстак під вікном був завалений пляшками з різною побутовою хімією для чищення. Не менше двадцяти пляшок. Деякі були ще не відкриті. Ще коло верстака Вадим виявив кілька поліетиленових мішків з різноманітними щітками і новими пляшками з побутовою хімією. Напевно покійний полюбляв порядок і чистоту.

У гаражі були двері, які вели прямо у вітальню. Вадим знайшов відповідний ключ на в’язці і зайшов до будинку. Він вирішив обійти кімнати і ознайомитися з усім будинком. Йому усе було незвично після невеликої київської квартири з одним захаращеним балконом.

У цьому будинку можна було заблукати.

Після обстеження гаража Вадим обійшов перший поверх - вітальню, з овальним дзеркалом і шафою, далі пройшов гостинною, з телевізором, диваном і кріслом, у якому йому наснився кошмар. Під стіною стояла шафа, забита старими ще совєцькими книжками по підписці. На стіні клацав годинник.

Праворуч гостинна переходила у кухню. У раковині знаходилася гора немитого посуду, який Вадим помітив ще коли вмивався після сну.

Виявляється, не такий вже чистьоха був покійник. А може просто не встиг вимити ті тарілки? Вадим раптом подумав про ту наглу смерть, яка наздогнала бідного дядька Петра. Що потягнуло його серед ночі, в одній білизні з дому? Що змусило його вибігти на дорогу, прямо під колеса автомобіля? Алкоголь?

Вадим задумливо розглядав брудні тарілки, потім зітхнув і пішов далі. Мимохідь заглянув до холодильника - там було майже порожньо. Гірчиця, півлітрова банка від маринованих огірків з одним лише розсолом, підсохлий шматок сиру, а ще почорнілі печериці у відділі для овочів.

Вадим зачинив дверцята холодильника і попрямував далі.

Трохи далі знаходились двері до санвузла і за ними дерев’яна драбина з перилами.

По ній Вадим піднявся на другий поверх. Тут знаходився прямокутний коридор і троє дверей. Перша кімната була завалена усіляким мотлохом і коробками. Напевно дядько використовував її як комору для непотрібних речей.

Вадим подумав, що згодом усе треба буде перебрати - можливо тут виявиться щось цінне.

Другі двері виявились закритті. Вадим посмикав ручку і пішов далі. Вирішив згодом повернутися сюди з ключами.

За третіми дверима виявився ще один санвузол з великою ванною. Тут пахло вологою і ще чимось незнайомим. І знову на підлозі під невеликим віконцем Вадим помітив півдюжини засобів для прибирання і чищення.

Коли Вадим пішов вниз за ключами, у коридорі другого поверху він помітив на стелі прямокутний люк на горище. У кутку знаходилась деревʼяна палиця для відкривання.

Вадим узяв ключі і повернувся до зачинених дверей. Один з ключів підійшов. Клацнув замок, двері відчинилися.

Це була спальня. Велике незастелене ліжко, шафа білого кольору, великий телевізор на стіні навпроти ліжка, вікно, глухо закрите важкою шторою. У цій кімнаті царювали сутінки. Але що з нею було не так.

Перше, що відчув Вадим, коли відчинив двері - був якийсь дивний запах. Щось металеве, немов іржа. А ще цей дивний дух нагадав Вадиму запах, який буває після вибуху петарди.

Вадим зайшов у кімнату і відсмикнув штору. Від пилу одразу залоскотало у носі.

Вадим обернувся і тільки тепер зрозумів, що не так з цією кімнатою. Пів стелі затягнуло чимось сіро-зеленим, схожим на слиз чи якусь дивну плісняву. Вадим від несподіванки відсахнувся і зачепившись за табуретку ледь не впав.

- Що за чорт? - тільки і зміг він вимовити вголос.

Вадим підійшов ближче, намагаючись роздивитись цю дивину.

Зблизька це вже нагадувало якусь ряску. Маленькі сіро-зелені лусочки наповзали одна на одну, утворюючи щось схоже на наріст, з товщиною кілька сантиметрів. Епіцентром цього наросту був верхній кут між стіною і стелею. Цей запах йшов саме звідси.

Вадим хотів доторкнутися пальцем до дивного наросту, але в останній момент стримався. Може воно якесь заразне?

У решті решт Вадим вирішив, що напевно десь протікає дах. І від вологи і плісняви на стелі утворилась ця мерзенна штука. Тому і кімната була зачинена. Дядько Петро зачинив кімнату на ключ, але не встиг полагодити дах.

Раптом Вадим згадав ту велику кількість усілякої побутової хімії у гаражі, а також у санвузлі. Бідний дядько накупив усього того, але смерть наздогнала його раніше.

Вадим вийшов з кімнати, прикрив двері, але на замок закривати не став. Вирішив завтра повернутися і усе уважно обстежити. В першу чергу горище і дах. Знайти чи то тріщину, чи інше пошкодження і усунути його. А оцю мерзенну пляму він витравить хімією - добре що цього добра тут повно.

До того моменту коли настала ніч і густа незвична для мешканця мегаполісу темрява, Вадим встиг принести і розкласти свої речі з автівки, а також нашвидкуруч приготувати вечерю - підсмажену картоплю кільцями і омлет з чотирьох яєць, які Вадим привіз з Києва. Також у шафі він знайшов півпляшки одеського бренді. Усе таки покійник любив при житті хильнути трохи.

Добре, що це був бренді, а не дешева горілка.

Вадим повечеряв, а вже після вечері налив у філіжанку грам п’ятдесят бренді і з сигаретою вийшов у темряву двору.

Повітря було чистим і приємним. Прохолодний вітер свіжими хвилями ніби дихав прямо у обличчя. На чорному небі тремтіли незвично яскраві зорі. Було, налетіли комарі, але дим від сигарети швидко налякав нав’язливих комах. Тілом розлилась приємна втома після вечері. Бренді був гарним, терпким на смак і чудово зігрівав.

Десь недалеко верещали жаби. Напевно поруч знаходилась річка чи озеро. Час від часу десь у темряві ліниво брехали собаки. Вадим подумав, що і він вже можливо скоро заведе і собі якогось собаку.

Здавалось, усе ж було добре. Вдалий день. Новий приємний клопіт. Але все одно щось було не так. Щось бентежило душу. Якийсь маленький невтомний хробачок десь всередині, десь у самому темному і глухому місці потрохи підточував душу.

Сигарета дотліла майже до самого фільтра. Вадим зробив останню затяжку і жбурнув недопалок у бік хвіртки. Червона іскорка перекреслила темряву і згасла. Вадим не став розбиратися у собі. Усе це втома. Втома і більше нічого.

Він повернувся і пішов у будинок. Закрив вхідні двері на замок.

Він вирішив добре виспатися. Цей день був багатий на події і клопоти, під кінець дня виснага давалася взнаки, а завтра його чекають нові справи.

Вадим було подумав увімкнути телевізор, але врешті решт не став цього робити. Від дістав шерстяну ковдру, скинув взуття і, вимкнувши світло, ліг на диван.

Деякий час він крутився, зітхав, прислухався до скрипів і пищання комарів, та згодом провалився у в’язкий тягучий сон.

Спочатку навкруги був суцільний морок.

Але Вадим якимось чином знав, що він знаходиться у довгому коридорі. Коридорі з безліччю дверей. Вадим стояв нерішуче у темряві, простягнувши руки вперед, не наважуючись на крок уперед. Згодом він згадав, що у нього в кишені лежить запальничка. Вадим тремтячими пальцями намацав холодний металевий брусочок. Схлипнувши, Вадим витягнув запальничку з кишені. Клацнула кришечка. Яскравий теплий вогник одразу освітив довгий коридор, кінця якому не було. З обох сторін знаходились дерев’яні двері з латунними ручками. Але якимось внутрішнім відчуттям Вадим знав, що ті двері не треба відкривати ні у якому разі. Щось страшне чекало його там, за тими дверима. Але разом з тим якась сила, схожа на лоскотання, все ж ніби змушувала його взятись за ручку.

Вадим почав повільно йти вперед. Чим раз крок його прискорювався. Він ніби згадав, що там, у темряві за спиною щось повільно і невпинно наближається. Як він міг про це забути?!

Вадим вже майже біг. Червоне тьмяне полум’я запальнички тремтіло, але трималося і не згасало.

Вадим важко дихав. Холодний піт вже змочив футболку. Джинси прилипали до стегон.

І тут сталося щось страшне. Вадим перечепився і з усього духу полетів на підлогу. Він навіть не встиг виставити перед собою долоні. Удар був такої сили, що усе повітря з грудей раптом ніби висмоктало назовні. Праву сторону обличчя ніби обдало окропом. Вадим застогнав від болю. Але дивина - запальничка хоч і згасла, та все ж лишалася у пальцях.

Вадим підтягнув ноги. Згодом став на коліна. Неслухняним пальцем провів по коліщатку запальнички.

І в цей момент Вадим прокинувся.

Він стояв на колінах. З запальничкою в руці. Стояв перед темним брудно-зеленим наростом, що розповзався по стінах. Він знаходився у тій самій кімнаті, у спальні, на другому поверсі. Ліва рука торкалася холодної в’язкої субстанції, а пальці вже занурились у щось м’яке і холодне.

Вадим погано пам’ятав, як кинувся вниз. Як тер щіткою і милом ліву долоню і пальці. Як по щокам текли гарячі солоні сльози. Як потім заліз під душ, стягнувши з себе увесь одяг. Лише згодом, простоявши спочатку під холодною водою не менше п’ятнадцяти хвилин, він відчув, що шкіра його починає німіти і нарешті включив і теплу воду.

Стало легше. Вадим увесь мокрий поплентався до дивану, упав без сил і замотавшись у ковдру і схлипуючи, провалився у сон без сновидінь.

Наступного дня Вадим прокинувся від того, що сонячні промені залоскотали його обличчя.

Розтулив очі, потім сів. Голова була важкою. У праву скроню ніби хтось засунув голку. Вадим побачив, що на ньому зовсім немає одягу. І одразу спогади нічного кошмару накрили розум і тіло. Він перелякано озирнувся. Усі його речі були розкидані по кімнаті.

Як усе це могло статися з ним? Йому наснився страшний сон. А потім він прокинувся там, у тій кімнаті на другому поверсі, перед плямою з плісняви. Він немов лунатик бродив по будинку. Що це з ним було?

Пальці намацали пачку сигарет. Після кількох глибоких затяжок стало легше і він ніби трохи заспокоївся.

Напевно усе те від важкого дня, від дороги. Усе те був лише сон. Треба привести себе до ладу, почистити зуби, поголитися, поснідати, випити кави і усе налагодиться. Але як болить скроня! Ще треба випити якусь таблетку від головного болю.

Вадим зробив усе, як надумав собі. На сніданок приготував собі яєчню з беконом з трьох останніх яєць які привіз з собою. Зварив міцної кави. Потім випив цитрамон. Після таблетки дійсно стало легше.

Усі свої речі він закинув до пральної машини з управлінням якої швидко розібрався.

Навів лад у гостинній - прибрав подушку і розправив ковдру на дивані. Потім повідчиняв вікна щоб провітрити кімнату.

Вадим ніби несвідомо намагався позбавитись від спогадів про нічний сон, про те, як він опинився там, у тій спальні. Вивітрити навіть саме повітря з кімнати.

Але ніч усе ніяк не хотіла залишати його думки. Усе це через ту пляму, той наріст. І з цим треба щось робити.

Вадим згадав про пляшки з хімією у гаражі.

Треба буде увесь той наріст залити очисником і попробувати вискоблити усе. А ще залізти на горище і перевірити, що там. Звідки взялось усе те.

І саме від цих думок, від прийнятого рішення Вадимові стало легше на серці. Настрій одразу покращився.

У гаражі знайшлось кілька пляшок для чищення ванної кімнати від грибка і плісняви - саме те, що йому було треба. Покопирсавшись у інструментах, було знайдено кілька щіток, у тому числі щітка по металу, для видалення іржі.

Вадим заніс усе це на другий поверх у повній рішучості позбавитись проблеми..

Але перед дверима спальні він раптом зупинився. Долоня завмерла у кількох сантиметрах від ручки. Знову те відчуття нічного страховиддя хвилею накотило у душу.

Та те відчуття тривало лише мить. Вадим рішуче взявся за ручку і відкрив двері. Він зайшов у кімнату. І знову Вадим відчув вже знайомий запах іржі. Він зупинився перед дивним наростом і став його уважно розглядати.

Чи йому здалося, чи це було насправді - те утворення немов стало більшим. Невже воно росло? Чи це лише його фантазія?

Узявши щітку і рідину для чищення санвузлів і ванних кімнат, Вадим попробував відтерти край плями. Під дією щітки на підлогу посипалось щось схоже на темний порошок. Потрохи пляма піддавалася.

Вадим працював щіткою, заливав усе те рідиною з пляшки і вже через годину зміг зіскребти зі стіни добру частину утворення. Але втома також підступила. Чолом стікали струмочки поту. Руки і плечі почали боліти. Від рідини для чищення пекли очі і пальці на руках.

А ще надихався тим порошком, який на доторк здавався холодним і неприємним.

Вадим боровся з тим дивним наростом, із таким завзяттям і огидою, ніби травив осине гніздо десь під стріхою. І саме ця постійна огида і таємний страх у якому сам Вадим собі не міг зізнатися,сіяли у серці і тілі ту швидку втому. А може було ще щось?

Нарешті Вадим вирішив перепочити.

Він сам себе заспокоював - у такому темпі за кілька днів від плями не лишиться і сліду.

А тепер можна викурити сигарету. Але спочатку треба залізти на горище - обстежити що там і у якому стані. Звідкись же це наріст узявся.

Треба не забути ліхтарик.

Вадим провернув палицею-ключем замок зверху. Люк відкрився і з нього опустилась складна металева драбина.

На горищі пахло сухим деревом і пилом. Вадим, підсвічуючи собі ліхтариком, почав обстеження.

Спочатку він хвилювався, аби не провалитися до кімнат. Та дошки все ще були міцними.

Отвір у черепиці він побачив майже одразу. Невеликий, у діаметрі три-три з половиною сантиметри, немов чимось акуратно вирізаний. Як раз навпроти кута спальні. Ще один отвір був на підлозі горища, у одній з дощок, з чорними обвугленими краями, немов би випалений. І саме на дошці Вадим побачив той самий блідо-зелений наріст, схожий на плісняву.

Вадим обережно торкнувся пальцем утворення - воно було твердим і холодним, як лід.

Вадим дістав із кишені розкладного ножа і попробував зіскребти лезом трохи тої плісняви. Наріст під тиском розколовся і відлетів мілкими схожим на пісок частинками.

- Тут доведеться також залити усе хімією, - вирішив Вадим, пересилюючи у собі огиду.

- А ще треба дах ремонтувати.

- Щось влетіло у дах, пробило черепицю і перекриття. А потім опинилося у спальні. І проросло там!

- Що це за чортівня?

Вадим швидко зліз з горища. Закрив люк і з полегшенням пішов до кухні. Одразу ж вимив руки у гарячій воді з милом. Тільки так хвилі огиди відступили.

Вадим сам собі дивувався. Він не вважав себе надто чутливим до подібних речей. Але занадто багато думати на цю тему він не хотів. Самі думки про кімнату другого поверху вселяли у серце щось неприємно хвилююче.

Треба просто якнайшвидше позбавитись того клятого наросту і назавжди забути про це.

Згодом він зварив собі кави, налив у філіжанку і направився у двір.

Коли дістав з кишені запальничку і підкорював сигарету, знову пригадався нічний кошмар. Вадим навіть ледь помітно хитнув у сторони головою, щоб відігнати ті неприємні спогади.

Затягнувся. Потім зробив ковток ароматного напою. Це повернуло його у дійсність.

Як добре!

Вадим повільно підійшов до хвіртки і згодом вийшов на дорогу. Він неспішно палив і сьорбав каву, роздивляючись спокійний неспішний провінційний пейзаж.

Інколи по вулиці проїздили автівки.

Проїхала міцна немолода жінка на велосипеді і глянувши у бік Вадима, привіталась. Він кивнув їй у відповідь. Жінка везла у передньому дротяному багажнику сумку з продуктами. Вадим подумав, що і йому треба буде відвідати магазин і купити усього необхідного.

- Доброго здоровʼя! - раптом почув Вадим десь ліворуч.

Від несподіванки Вадим здригнувся, ледь не проливши каву на себе.

Він повернувся і побачив за десять кроків немолодого вже чоловіка, невисокого, худого, із засмаглим і зморшкуватим обличчям.

Дід оперся на саморобну дерев’яну палицю і привітно посміхався беззубим ротом.

- То це ти, чоловіче, наш новий сусід?

- Так. Добрий день! А ви тут живете?

- Ось моя хата, - старий, кульгаючи, підійшов ближче і переклавши палицю у ліву руку, вказав на сусідній будинок, якого майже не було видно через крони старого вишневого саду.

- То ти, чоловіче, виходить, син покійному Петру? Чи який родич?

- Племінник.

- Ага. Зрозуміло. Так!

Старий задумливо поскріб темними нігтями гостре, вкрите густою сивою щетиною, підборіддя.

- А звати тебе як?

- Вадим.

- А мене Толькою кличуть. А з Петром ми в один клас у школі колись ходили. Я то знаю, що у Петра дітей ніколи і не було. Ось і думаю, хто ж це?

Старий промовчав, облизав немов змія губи і раптом спитав:

- А ти на похорони чого не приїхав?

- Не вийшло через роботу.

- Угу, - Толька недовірливо блиснув очима.

Чи може так лише здалося.

Вадим розглядав старого і подумав про те, що той років на десять виглядає старшим, ніж його дядько. Але старий - хитрий жук, одразу видно.

- Пригостиш цигаркою? Я свої дома забув, а палити дуже хочеться.

Старий із неприхованою пристрастю дивився на сигарету.

Вадим дістав пачку і протягнув її старому. Той кривими пальцями висмикнув дві сигарети. Одну засунув за вухо, а іншу до рота.

- Це я на опісля, - сказав старий, невинно посміхаючись ніби так і мало бути.

Діставши з кишені сірники, він прикурив, прицмокнув від насолоди і посміхнувся.

- Це я перший почув, як аварія сталась. Сплю я погано. Через старість. А ще через ті кляті тривоги. Як завиє, прокинешся, а заснути вже до ранку не можу. В ту ніч я не спав. Раптом чую - такий свист гальм! А потім удар! Усе, думаю, хтось напився і на автомобілі у паркан чи у стовп заїхав. Я вийшов подивитися, що сталося. А там тіло прямо посеред дороги. Ноги якось так вивернуті… Господи помилуй! І куди він подався серед ночі? Ніби смерть собі шукав…

Вони стояли деякий час мовчки, курили. Вадим пив свою каву маленькими ковтками.

- А звідки ти, чоловіче? - спитав старий, розглядаючи Вадима.

- З Києва.

- Ого! Давненько я не був у столиці. Ще коли шоферував. І як там у вас? Кажуть, що ракети на вас падають…

- Буває. Але в основному збивають.

- Єх, - старий зітхнув, випускаючи дим. Закашлявся сухим кашлем.

- А у вас тут бувають тривоги? - спитав Вадим, думаючи про своє.

- Буває. Як і по всій країні.

- І щось прилітало?

- Дякувати Богові, у нас не було. Кажуть у Кам’янці прилетіло кілька разів. Чи то ракета чи то дрон, хто його знає.

- Зрозуміло.

Вони знову замовкли, кожен думаючи про своє. Курили. Раптом старий ніби щось згадавши сказав:

- Взагалі то і у нас тут щось бухнуло. Якось за тиждень до того, як Петра машиною задавило.

- Що бухнуло?

- Та хто його знає? Вибухнуло щось. І світло пропало. Вночі. А перед цим як раз і був вибух. Точно кажу.

- Що бухнуло? Дрон?

- Та хто його знає що? Але тривоги тоді як раз і не було. Без тривоги, серед ночі. Звук такий гучний. А потім усе тихо. І світло пропало. Аж до самого обіду світла не було. А згодом з’явилося. А що бухнуло - і не зрозуміло. Але чути було добре. І десь поруч. Може то наші стріляли. Тренувалися…

- А коли те було точно? Якого числа?

- Коли? Кажу ж - ну десь тиждень тому. А числа я не пам’ятаю. Бо коли з Петром те сталося, то усе з голови вилетіло. А згодом похорон…

Вони ще деякий час розмовляли про те і се, старий ще раз попросив цигарку, хоча у самого сигарета за вухом все ще стирчала. Але Вадим Тольку майже не слухав. Його думки були зайняті іншим. Він думав про отвір у черепиці. А ще про те, як вночі, сам не розуміючи це - торкався того клятого наросту рукою і пальці прослизали всередину наче у холодну багнюку.

Вадим непомітно глянув на свою долоню. Серце одразу ж прискорилось. В низу живота Вадим відчув огидну слабкість.

Що це? Чи це йому лише здалося? Ніби пальці стали якісь… зеленуваті і трохи розпухли. Чи то може його втома і збуджена уява? І це всього лише сонячне світло пройшло через крону, листочки вишень і так лягло на руку?Вадим знову хитнув головою і зітхнув.

А старий усе посміювався, показуючи залишки зубів і розповідав про те, які здоровенні коропи водяться у Срібному ставку, зовсім недалеко звідси.

Допивши каву, Вадим сказав що має ще багато роботи і повернувся до будинку.

З голови не йшла думка про те, що якась штука прилетіла у будинок, пробила дах і тепер майже уся кімната вкрилась гидким, бридким різновидом плісняви чи чимось подібним. А якщо воно заразне?

Щоб якось переключити увагу Вадим увімкнув телевізор. Передавали нескінченні новини, які змінювались рекламою.

Вадим деякий час ходив по кімнаті, роздумуючи, та згодом відчинив шафу, почав перебирати речі і відкладав у сторону усе те, що мало цінність. Навіть приміряв кілька речей дядька. Але усе виявилось не по розміру - закороткі рукави, в плечах незручно і взагалі усе було якимось старомодним і провінційним.

Час від часу Вадим поглядав на свою руку. Інколи йому здавалось, що вона дійсно змінилась і стала темнішою на відміну від іншої руки. І нігті потемніли. І пальці неначе трошки розпухли.

Але згодом, ще раз уважно придивившись, ніяких змін Вадим не помічав - рука як рука. Врешті решт Вадим вирішив, що усе це схоже на іпохондрію і не потрібно на такі речі звертати уваги.

Крім того Вадим тер ту пляму рідиною для чищення. Тер без захисних рукавичок. Звичайно ж хімія потрапляла на шкіру, а це могло викликати подразнення.

Після таких логічних пояснень самому собі, навіть настрій став кращим.

І тепер Вадим вже підспівував собі під ніс пісеньку з нав’язливої реклами.

Захотілось перекусити. Але в холодильнику було порожньо. Лише гірчиця у пакетику і кисле молоко. Хліб у поліетиленовому мішечку зіпсувався - покрився темними плямами плісняви.

І тут пліснява! Вадим нервово засміявся і жбурнув хліб у корзину для сміття.

Настрій зіпсувався остаточно. Все було не так. Усе складалося якось шкереберть. А ще цей сусід, цей Толька. Типовий ханига. Але хитрющий як чорт. Усе зиркав своїми лисячими оченятами. І засуджував - чому це я не приїхав на похорони? А може у мене не вийшло? Може у решті я не хотів? Кому яка справа? А сигарету мою все ж засунув собі за вухо. Навіть не моргнувши.

Усі ці роздуми як по колу крутились у Вадимовій голові.

А ще ніяк не вивітрювався з кімнат цей хімічний запах. Цей нестерпний дух іржі, петард і рідини для чищення. Здається тепер увесь будинок ним пропах.

Вадим вирішив сходити до магазину. Треба було змінити обстановку. Пройтись трошки, розвіятись. Купити собі чогось на обід і вечерю.

Вадим одягнув спортивну кофту, узяв старий пакет із супермаркету і, замкнувши хату, пішов вниз по вулиці.

День був теплий, по справжньому літній. Десь весело верещали дітлахи. Надворі пахло яблуками і тушкованим перцями.

Вадим згадав, як і мама колись готувала фаршировані рисом і свинячим фаршем болгарські червоні перці у важкій чавунній облупленій гусятниці. Ох і смачно було!

Рот одразу ж наповнився слиною.

Вадим перейшов на інший бік вулиці і повернув праворуч. Попереду, за сотню кроків знаходився невеличкий магазин. Над фарбованими блакитною фарбою дерев’яними дверима знаходилась біла вивіска з червоними літерами: МАРКЕТ.

Вадим направився саме туди. Цей магазин він помітив ще коли заїхав у Юрчишин. За кілька кварталів знаходився більший супермаркет, але щоб прикупити щось на перекус і цього магазину повинно було вистачити.

Коли Вадим підійшов до крамниці, то побачив на сходах, вимуруваних з каменю, рудого кота, який грівся на сонці. Кіт мружився і повільно кліпав вузькими зеленими очиськами.

- Привіт, - весело, немов до дитини, сказав Вадим, зупинившись.

Він нахилився і протягнув руку, щоб погладити кота. Але руда шерсть на коті раптом стала дибки. Кіт зашипів, притиснув вуха і не встиг Вадим нічого зрозуміти, як рудий блискавичним рухом завдав удару лапою по протягнутій руці. Гострі немов голки пазурі глибоко прошкрябали шкіру.

- Ай! - тільки і зміг зойкнути Вадим. Він із запізненням відсапнув руку. А кіт тим часом блискавкою скочив у припорошену курявою кропиву і втік десь у щілину в паркані.

- Пройдисвіт. Плутяга. Хараман, - тихо лаявся Вадим.

- Цей рудий дурисвіт подряпав саме ту руку. І чого це він кинувся на мене? Може той кіт взагалі якийсь скажений? Ох, Господи!

Вадим, лаючись про себе зайшов до маркету.

Висока чорнява невизначеного віку продавчиня, яка стояла за прилавком і розглядала щось у своєму телефоні. Побачивши відвідувача, вона опустила телефон і з під лоба глянула на Вадима.

- Що то у вас за кіт? - спитав Вадим, замість привітання.

- Кидається на людей. Мені усю долоню роздер. Він не хворий часом?

- Та то напевно Василь. Руденький?

- Так. Рябий, як бісів син.

- Та що ви? Він давно у нас! Мишей у магазині ловить. Він лагідний і зовсім не хворий. Може злякався чого?

- Ось дивіться, - Вадим показав свіжу глибоку подряпину, на якій вже виступили крапельки крові.

- О Господи! Тут у нас є в продажі хлоргексидин. Зовсім недорогий. Вам потрібно буде обробити рану.

- Давайте!

Вадим трохи заспокоївся і пішов до вітрини, розглядаючи товари. Крамниця була невелика, але тут, здається, було усе - від лопат до київського торта у морозильній камері. Поки Вадим вибирав сосиски, скрипнули вхідні двері. До магазину зайшла стара жінка у хустині. Вона привіталась з продавчинею як зі старою знайомою. Потім, примружившись, недовірливо подивилася на Вадима. Йому той погляд не дуже сподобався. Він знав такий тип жінок. Це немов сороки - розносять новини і плітки швидше ніж інтернет. Вадим відвернувся, а згодом пішов у інший бік крамниці - туди, де були овочі.

Настрою зовсім не було, а ще рука боліла. І незрозуміло чи то від рудого бешкетника, чи то від чогось іншого, про що Вадим уникав думати.

Згодом він вже понабирав продуктів - сосисок, кілька пачок сигарет, яєць, пів хлібини і різних дрібниць. А ще півдюжини пляшок пива.

Добре ж буде коли стемніє перед телевізором посидіти, відпочити. Не забув узяти і антисептик для обробки ран.

Вже збираючись йти, Вадим побачив стареньку кавомашину поруч з касою. Як це він одразу не звернув увагу на неї. Каву він любив і пив її у Києві частенько.

Він одразу замовив американо. Продавчиня протягнула паперовий стаканчик з готовим напоєм і пакетик з цукром.

- Ціни у вас гарні, сказав Вадим, розмішуючи цукор.

Продавчиня стримано посміхнулась.

- А ви ж не місцевий?

- З Києва.

Продавчиня покривала головою.

- Чи не ви тепер живете у будинку Петра Гнатовича?

- Так, я, - відповів Вадим. А про себе незадоволено подумав про те, як швидко чутки повзуть Юрчишиним.

Продавчиня широко посміхнулась показавши жовту коронку.

Вадим зловив себе на думці, що його у цьому містечку розглядають, немов цікаву тваринку у зоопарку. І усім є до нього справа.

Коли, розрахувавшись, Вадим вийшов назовні, він опустив пакети з їдлом у траву, дістав сигарету і неспішно закурив.

Йти додому не дуже хотілося.

- Ще встигну, - сам собі говорив Вадим, попиваючи гарячу каву з паперового стаканчика. Вадим подумав про квартиру у Києві, про свою роботу - тепер здавалося, що усе те лишилося десь далеко, у минулому житті. А може продати будинок, повернутися до Києва і забути про цей Юрчишин? Хіба йому було погано? Жив собі не гірше від інших.

Але другий голос - раціональний і логічний говорив зовсім інше.

Тобі на голову щастя впало! Капітальний дім у центрі містечка. Юрчишин звичайно не Київ, але і тут живуть люди. Є супермаркети, свіже повітря. Після столиці тут немов курорт. І усе це тобі дісталося задарма!

І здається треба було радіти. І Вадим радів. Але радів вчора. А сьогодні настрою чомусь не було. Вадим подивився на подряпини, які все ще пекли і боліли. Зітхнув.

Через двадцять хвилин Вадим вже був дома. Він одразу обробив подряпини хлоргексидином. Потім поклав пиво до холодильника і почав готувати собі вечерю. Начистив картоплю і кинув на пательню. У цей час на іншій, трохи меншій пательні вже готувалась яєчня з сосисками. По кухні розповсюдився апетитний аромат. Вадим включив музичний канал, додав гучності на телевізорі. Відкрив вікно для свіжого повітря.

Коли йшов від вікна, на очі йому попалась залишена їм зранку порожня пляшка від рідини для чищення. Вадим одразу ж відвернувся - не хотілося про це думати. Про чищення, про дах, горище. Про спальню на другому поверсі. А ще про той наріст на стіні. Хай би його чорти взяли.

Вадим влаштував собі смачну ситні вечерю. Перетягнув стола ближче до дивану, розклав тарілки зі стравами. А коли нарешті дістав холодне пиво, то вже навіть почав підспівувати разом зі співачкою з телевізора. Закурив, а

замість попільнички використовував брудну філіжанку від кави. Від пива по тілу розлилось приємне тепло. На чолі виступив піт. Кліпи на музичному каналі швидко змінювались один за одним і вже перед очима була якась мішанина з яскравих кольорів, напівоголених дівчат, які чомусь завжди вигинались немов змії, якихось бородатих і лисих мачо, усіх ніби на одне обличчя.

Вадим вже допивав третю пляшку пива і кілька разів позіхнув. Але все не роздягався і спати лягати не хотів.

Він узяв телефон і вирішив зателефонувати Вітику - товаришу з роботи. Вже навіть натиснув виклик, але побачивши, що вже десята вечора, швидко дав відбій. Вадиму хотілося з кимось поговорити, розповісти про себе, та вже було пізно. Зараз можна було б і з тим старим лисом Толькою потеревенити, перекурити. Хоч би с ким.

Вадим узяв пачку сигарет і поплентався на двір.

Став коло хвіртки і закурив. Затягнувся.

На небі що темнішало прямо на очах, з’явилися перші зорі. Приємний прохолодний вітерець обдував червоне від їжі і алкоголю обличчя. Вадим повільно випускав сизий дим ніздрями, позіхав і дивився на те, як мерехтять далекі зорі.

Думки у голові вільно блукали з однієї теми до іншої.

Але зовсім не хотілося роздумувати про той клятий наріст на стіні. Про дивні сни останньої ночі. Про те, як саме і де він прокинувся. Про дивне відчуття всередині - немов безповоротно наближається щось… погане. І знову Вадим почав роздумувати про те, що може кинути усе тут і прямо зараз поїхати додому, до рідного і такого зрозумілого Києва. А у Юрчишин повернутися якось іншим разом. Ні. Так не вийде. Через пару годин почнеться комендантська година. Куди ж йому їхати? Треба переночувати. І взагалі - хіба він мала дитина, що боїться усіляких незрозумілих речей? Переночує, а ранком буде видно. Може взагалі знайти спеціалістів по видаленню усіляких забруднень і тому подібного.

Вадим важко зітхнув. Потім останній раз затягнувся і погасив сигарету до паркану. Червоні іскорки розсипались в усі боки і швидко згасли. Вадим обернувся і подивився на освітлене вікно будинку. Звідти лунала весела музика.

Повернувшись у кімнату, Вадим дістав ще одну пляшку пива. Потім почав клацати каналами, поки не натрапив на якийсь старий бойовик. Почав дивитись, але згодом встав, зачинив двері у кімнату і вікно.

Згодом зморено опустився у крісло перед телевізором. Кілька разів позіхнув.

У голові було таке відчуття ніби туди напхали вати.

Але Вадим все одно спати не лягав. Він сам собі боявся сказати, що жахається заснути.

Повіки стали важкими, та він усе одно с під лоба дивився у екран.

Рука намацала на столику пляшку, але вона виявилась порожньою. Вадим підніс долоню до обличчя. На зовнішній стороні він побачив темні прожилки, так, немов би вени стали проступати скрізь шкіру. Темні полоси то розбігалися, то знову з’єднувалися. Що це? Воно мене заразило? Чи це всього лише подряпини від того рудого котяри? Вадим намагався сфокусувати погляд, але через алкоголь у крові, це йому не вдалося. У решті решт він махнув рукою, показав дулю кудись нагору і знову втупився у телевізор.

- Завтра розберемося. Завтра, - повторював сам собі Вадим.

Йому здалося, ніби він щось чує. Те, що здавалося далеким ледь вловимим фоном. Чи то вітер, чи то шум листя, чи шарудіння крапель дощу по кронам дерев. Вадим спочатку не звертав уваги на той шум. Але згодом почав прислухатися, бо це заважало йому думати.

Як тільки Вадим почав вслухатися, шум поволі став гучнішим.

І раптом Вадим відчув холод. Холод, який йшов десь знизу. Вадим нахилився, щоб роздивитися, чому це стало холодно і побачив, що він стоїть босими ногами на чорному зіпрілому листі. Стоїть посеред нічного лісу.

Вадим повільно озирнувся. Серце у грудях заколотилося з такою силою, що стало важко дихати.

Як він тут опинився?!

Навкруги був дивний нічний ліс. У небі світив місяць і чорне листя на деревах ніби було всіяне срібними краплями.

- Це краплі води відбивають місячне сяйво, - здогадався Вадим, але не міг відвести погляду від чудного блиску. Увесь ліс ніби світився тим примарним неяскравим світлом.

У ноги було холодно і цей холод повільно підіймався до колін і вище. І щоб якось зігрітися, Вадим пішов вперед. Тут не було ніякої дороги чи стежки, але дерева росли не близько одне від одного і йти було неважко. Лише невеличкі ледь помітні підвищення немов пеньки виступали з трави то тут то там.

Коли чорні крони затуляли місяць на небі, срібні краплі раптом згасали і усе поринало у темряву. Та все ж Вадим якось міг розгледіти незнайому місцевість.

Щось було у тій місцевості незвичне і неприємне.

Вадим повільно йшов вперед, орієнтуючись на місяць, який світився серед крон і згодом він опинився на відкритому місці, яке нагадувало просіку у лісі.

Праворуч і ліворуч дерев зовсім не було видно, але не було також ні дороги, ні якоїсь стежки.

Вадим повернувся у бік місяця, який знаходився ліворуч і тепер чітко бачив срібний повний диск. Але щось було не так.

І придивившись Вадим зрозумів що саме. І від цього розуміння, волосся на голові піднялося.

Те, що світило на небі не було місяцем. Воно було схоже на місяць, але його розмір був більшим і ще кратери на поверхні - мілкі, немов згоїни на шкірі, були чужі і незнайомі.

Вадим зупинився. Тим часом холод вже охопив стегна.

Вадим зі страхом став вдивлятись у нічне небо. Мільярди зірок виблискували у чорноті неба. І ці яскраві зорі були Вадиму також незнайомі. Чужі сузір’я! Нічого знайомого і звичного!

Вже не так від холоду, як більше від жаху, який охопив його серце, Вадим побіг вперед, сам не знаючи куди. Хоч би кудись - подалі від цього страшного місця!

Він шпортався, падав, підіймався і знову падав. Тепер усе тіло немов би вкрилось інеєм. Дуже боліла рука, але Вадим майже не звертав на те уваги. Його увага тепер була зайнята одним - він відчував, що ось це прийшов його час. Він вчував, що смерть десь зовсім близько.

Вадим в котрий раз піднявся важко дихаючи. Від бігу повітря не вистачало. Вадим зігнувся і намагався перевести дихання. І у цю мить він помітив щось на землі. Те, через що він чіплявся під час бігу і падав. Кругленькі горбики, які то тут то там визирали з листя. Те, що спочатку здалося йому пеньками.

Якраз один з тих округлих виростів був перед його обличчям.

Вадим почав придивлятися, він хотів краще роздивитись, що це. І картинка перед ним неначе сфокусувалася. Вадим став на коліна і відгорнув листя.

Це була голова. Немов би людська голова. Але значно менша ніж звичайна. Як голова дитини. Але риси обличчя були дорослої людини.

Голова дивилася прямо на Вадима. І Вадим впізнав це худорляве обличчя з глибокими зморшками. То був Анатолій Васильович - юрист. Який зустрів Вадима.

Але ось щось відбулося. Немов би якась хвиля пройшла і риси стали змінюватись. Щоки ще більше запали, на них вилізла сива густа щетина. І тепер це був той сусід-пияка. Толька. Рот його відкрився у беззвучному крику, показуючи рідкі криві зуби.

І ось знову обличчя почало змінюватися. Волосся на голові почорніло, зморшки наповнилися шкірою. Тепер це була та висока продавчиня з маркету. Її темні очі з жахом спостерігали за Вадимом.

І знову хвиля пробігла по шкірі. Обличчя мілко затремтіло і враз змінилося. Тепер це була та стара з магазину, у старомодній хустині. Хустина збилася на бік і затуляла половину рота. Голова тряслася і билася до землі.

А потім Вадим побачив своє обличчя. Це був він. Чорні жили проступали через шкіру. Чорні прожилки були і у білках очей. Відкритий рот намагався чи то кричати, чи то вдихнути повітря.

Вадим підняв погляд і побачив що усі виступи з листя - це теж голови! І усі вони трясуться і ростуть немов гриби із землі.

Далі Вадим вже не дуже розумів що робить. Йому хотілося лише одного - щоб усе це припинилося. Напевно він кричав, але сам не чув свого голосу.

Він почав згрібати сухе листя, намагаючись приховати ту голову. Він попробував піднятись, але не зміг. Його ноги приросли до землі. Вони немовби стали коренями. Він відчував, як проростає у чорноту землі. І стає частиною чогось жахливо. Плісняви. Наросту. Того, що виступає з під землі. Того, єдиного організму, яким вже стали ті всі люди. Того, що з’явилося у кімнаті другого поверху.

І тоді він згадав про дещо.

Вадим дістав неслухняними пальцями з кишені запальничку. Клацнула кришка. Ніготь натиснув на коліщатко. І одразу ж сніп іскор вилетів з-під металевого коліщатка. Спалахнуло яскраве полум’я. Вадим закричав від радості, але знову не почув свого крику - лише тихий стогін.

Він підніс запальничку до гори сухого листя.

Спочатку неохоче, в згодом все дужче і дужче воно розпалювалося. Приємний теплий вітерець дмухнув в обличчя. Рятівне тепло. Тепло, яке знову повертало життя у цей чужий холодний світ.

Вадим закричав від радості. І тепер голос його хоч і тихий, але був чутний.

Чим більше полум’я розпалювалося, тим більше відчуття свого тіла поверталося до Вадима. Він усе під гортав чорне листя у вогонь, хоч полум’я почало опалювати руки. Але це відчуття все одно було кращим, чим той страшний холод, те оніміння, яке охоплювало ноги, стегна.

Від задоволення Вадим заплющив очі. Це була справжня радість. Справжнє спасіння від чогось жахливого.

Тепер його життя, його світле майбутнє ніхто не зможе у нього забрати.

Радість, тепло і світло заповнили усю його сутність.

Він кричав і тепер чув себе.

І коли він на мить відкрив очі - останнє що він побачив - будинок. Його будинок. Наповнений світлом і вогнем.