Справа № 1: Навка

Коли легенда оживає, вона породжує довкола себе аномалії. Навіть добрі та милі створіння, якщо їх роками залишати без реагування, здатні спричинити значні розломи в реальності. Вони не винні – такий стан речей. І під реагуванням мається на увазі їх – часто примусове – «вилучення» з нашої дійсності. Жорстоко, але способу для обох світів співіснувати людство за свою багатотисячолітню історію так і не знайшло.

Завдання казкарів – повертати легенди в підхожий для них вимір. Це все, що вони можуть зробити. Так народжуються нові історії. Можете називати це магією. Де тут курка, де – яйце, сказати важко. Запитаєте, чому не розірвати це замкнуте коло і просто не знищити всі ті історії? Парадокс: без них люди також не можуть довго існувати.

Кожна епоха, кожен народ мають своїх казкарів. Деяких знає увесь світ. Більшість діють у тіні. В одній лише Україні налічуються десятки томів їхніх історій…

Максим уже майже три роки навчається на казкаря після того, як раптово помер його дядько, що не встиг підготувати собі заміну. Навчає його давній знайомий родини, який і приніс сумну звістку.

Ілля – чоловік статечний, але кремезний. Судячи з порізаного зморшками обличчя й абсолютно сивого – навіть білого – короткого волосся, дати йому можна щонайменше років шістдесят, але один нюанс: він мав ідентичний вигляд, ще коли Максим пішки під стіл ходив, а з їх першої зустрічі майже двадцять років минуло… Тож не дивно, якщо йому виявиться під добру сотню літ, але свій справжній вік Ілля не розкриває: каже, людині стільки, на скільки вона виглядає. Що ж, залишається лише порадіти за нього.

Ілля – мудрий, суворий, але справедливий учитель. Опікується Максимом, наче другий батько… Можливо, аж занадто. Як припускає хлопець, чоловік може звинувачувати себе в передчасній смерті дядька-Бориса, або тому що не знаходився в той момент поруч, або тому що був безпосереднім свідком і не зміг нічого вдіяти, але тут – як із віком – цілковите мовчання. Принаймні, поки що.

Ці думки застали хлопця в парку. Він відклав книжку. Озирнувся навколо. На другу неділю після Стрітення вжарило +20℃ – от вам і «вигадане» глобальне потепління. Страшно подумати, що буде влітку… Але в будь-якому випадку погода така, що сидіти в чотирьох стінах – просто гріх.

Тим не менш, людей майже не видно. Напевно, бо будній день. Не так давно повз нього пробігла зграя бездомних собак. Он – горобці чубляться неподалік.

«Хмм».

Хлопець придивився: вони не чубляться. В одного з них горить голова. Він пробує порпатися в пилюці, але марно. Друзі, яких він, схоже, скликав, лише безпорадно стрибають поруч, не знаючи, чим зарадити. Від полум’я почала здійматися кіптява…

Максим дістав із рюкзака блокнот, ручку і хутко почав записувати.

«Не хвилюйся: ти отримаєш одну з головних ролей».

Незабаром птах злетів, зробив кілька кіл у Максима над головою і пірнув між двох розгорнутих сторінок, списаних з обох боків.

Іноді – як зараз – справді доводиться вживати певних профілактичних заходів, аби аномалії залишалися непоміченими широким загалом, але ви навіть не уявляєте, наскільки люди готові не звертати уваги на те, що відбувається навкруг! Особливо це стосується містян. Вилізи з-під землі величезний вогнедишний дракон – на нього навряд чи звернуть увагу, якщо в цей час запізнюватимуться на роботу. Хоча бувають і винятки. Казкарі теж не завжди встигають із профілактичними засобами. Так народжуються міські легенди.

– Ха-ха! – зайшов у квартиру і, тріумфально тримаючи блокнот над головою, попрямував на кухню. – Цього разу я перший помітив аномалію. А значить!..

– Ти не готовий, – відрізав Ілля, дожовуючи бутерброд.

– Навіть не думай. У правилах чітко сказано: «якщо казкар-підмайстер перший помітив аномалію, справу доручають йому».

Чоловік проковтнув, захитав головою.

– І хто тільки писав ці правила…

Між ними повисла нетривала пауза, яку розірвав молодший.

– А ти вмієш підбадьорити. Що ж, дякую за твою непохитну віру в мене у найважливіший момент у моєму житті! – пішов у сусідню кімнату.

Повернувся.

– Я ще змушу тебе забрати свої слова, – театрально помахав перед Іллею пальцем, після чого знову покинув кухню, крикнувши вже з глибини квартири: – От побачиш!

Хоч і не обов’язково, але аномалії здебільшого якимось чином пов’язані з легендами, в яких міфічна істота фігурує. Звісно, є закляття й талісмани, що можуть трішки полегшити роботу, але зазвичай усе зводиться до того, чи встигне казкар знайти достатню кількість підказок, які допоможуть виявити міфічну істоту, і покласти цьому край, доки не стало пізно.

Ось і тепер Максим спостерігає чергову аномалію: порівняно свіжа могила, зображення чоловіка у формі, на пам’ятнику росте квітка.

Він поспішив усе це занотувати.

Тендітна рослина пробилася не з землі – з верхівки гранітної брили. При цьому на пам’ятнику відсутні будь-які тріщини. Коли ж хлопець потягнув за стебло, то досить легко «вирвав» його – воно ніби просто відклеїлося. Можна було подумати, що це жарт природи або ще банальніше – людини, та коли він помістив квітку між сторінками блокнота, вона в них розчинилася.

Кілька тижнів блукання містом – і ось результат. Можливо, не зовсім захопливо, особливо якщо врахувати, що в цей час і погода, як на зло, спаскудилася, але таке вже казкареве повсякдення. Попереду – ще кілька тижнів, перш ніж він знайде «хазяйку» тієї квітки.

Він якраз стояв на перехресті, чекав на зелений. Звернув увагу, як жіноча рука витягла з кишені такий же крихітний блакитний дзвіночок на тоненькому стебельці й кинула перед себе на проїжджу частину, перш ніж ступити на неї. Максим помружився.

Далі буде набагато простіше. І швидше.

Хлопець ледве стримував збудження.

Вже зовсім скоро!

* * *

Кілька днів потому дівчина поспішала у справах і раптом зупинилася. Під ногами лежав гребінець. Наче й нічого особливого: звичайний, дерев’яний. І вирізаний орнамент досить примітивний, але все одно… Закусила губу.

Спробувала пройти повз – не змогла: той вабив її, наче зачарований. Крадькома озирнулась навкруги. Швидко опустилася й підняла його. Кутики рота мимоволі потяглися догори.

Дівчина з блиском в очах тримала знахідку, милувалася, гладила… Потім ніби прийшла до тями: ще раз озирнулася, сховала й поспішила геть.

Вона навіть не підозрювала, що за нею в цей час спостерігали із засідки.

Ще через кілька днів дівчина сиділа на дивані й цілувалася з хлопцем.

Несподівано розірвала поцілунок.

– Один пастух корів збирає, інший – розганяє. Хто вони?

– Що? – той із посмішкою потягнувся до її губ, але його вуста були зупинені тоненьким пальцем.

– Відгадай, якщо хочеш продовження.

– Ааа… А можна ще раз?

Повторила. Той був змушений болюче задуматися. На прохання дати якусь підказку отримав відмову.

– Ну? – підганяла його.

Хлопець підняв брови, потім видихнув.

– Здаюся.

Захитала головою.

– Так не піде. Тебе треба покарати, – сказала вона грайливо і, накинувшись на нього, почала лоскотати.

– Про жодне ж покарання не було й мови! – він спочатку просто посміхався, – Ні-ні-ні, я насправді… ха-ха-ха… дуже боюся лоскоту! – потім реготав.

– У цьому вся суть, – відповіла вона, також сміючись, але враз її посмішка зникла.

Регіт хлопця припинився: він непорушно завмер. Дівчина потрясла його, але той ніби перетворився на воскову фігуру. Вона спрямувала гострий погляд убік коридору, вуха вловили звук кроків.

Мисливець?!

Перекинувшись пташкою, спробувала вилетіти через вікно, але на кожному підвіконні звідкись узялось по гілці полину. Тим часом двері відчинилися.

Дівчина перетворилася на струмок і потекла до виходу, сподіваючись прослизнути між ногами незваного гостя, але той жбурнув у неї жменею любистку. Вона знову набула людської подоби, лежачи спиною на підлозі. Швидко струсила з себе пекуче листя, після чого відповзла в сусідню кімнату. «Я тебе дуже прошу: не ускладнюй», – почула ззаду. Увесь цей час вона намагалася або закривати лице руками, або просто не дивитися на кривдника.

Він зайшов до вітальні. Дівчина стояла, притиснувшись до стіни навпроти. Саме тоді їх очі вперше зустрілися.

«Я підготував для тебе чудову історію, – почав той, мирно показуючи долоні, – де ви, – кивнув на застиглого хлопця на дивані, – живете вдвох довго та щасливо. Якби ти тільки…»

Дівчина почала роздягатися. Мисливець наморщив лоба. «А це обов’язково?» – вказав на одяг, що падав на підлогу.

Вона відкрила його зору блискучу синю шкіру, що розходилася на спині: нутрощі прикривали лише пасма довгого русого волосся.

«Будьте прокляті», – прошипіла й почала наближатися. Молодик поліз у кишеню й виставив руку з хрестиком, але дівчина лише сильніше стулила рота, стримуючи посмішку. Її тіло зробилося напівпрозорим.

Дівчина не зупинилася: рука з хрестиком пройшла крізь неї, тим часом як свою руку вона поклала йому на груди, притиснувши хлопця до стіни, а іншою повернула його голову і також притисла до стіни скронею, так що його шия виявилась повністю відкритою.

Широко розплющені очі. Швидке дихання. Він махав руками, але хапав лише повітря. «Гей, так не чесно!» – викрикнув, намагаючись приховати страх, але, почувши себе, зрозумів, що лише розвіяв усі сумніви…

Дівчина неприродно широко роззявила пащу, оголивши безкінечні ряди гострих зубів, що концентричними колами спускалися в горлянку. Зіниці створіння сплющилися.

Хлопець щосили спрямовував очі вліво. Вони вже почали боліти, але він, мов заворожений, не міг відвести від неї погляд аж до тої миті, коли вона кинулася до його оголеної шиї. Тоді він усе ж заплющив їх. Відчув колючий дотик.

Незліченні білосніжні шипи…

не впилися в живу плоть.

Її дихання було сильне, збите – точнісінько як у нього.

Наступної секунди холодні леза облишили розжарену шкіру.

«Будьте прокляті!!!» – прокричали дівочі уста.

Вона вибігла в коридор. Хлопець безпорадно сповз донизу. Йому здалося, в неї на очах мерехтіли сльози.

/

«Будь-ласочка. Я ж нічого не зробила. Я не винна! Я такою народилася! Благаю, татусю!!!»

Дівчина припала до його грудей. Він поцілував її в лоба, пригорнув до себе й ніжно обняв, заспокійливо гладячи по голові.

Коли учень отямився й собі вибіг у коридор, там стояв лише Ілля.

– Ти. Не. Готовий.

Максим насупив брови.

– Звісно я був не готовий! Ніде не написано, що вони можуть втрачати фізичну подобу і при цьому впливати на навколишній світ!

– Ти так і не засвоїв найголовнішого: злетівши з губ, легенди живуть власним життям, переходять з уст в уста, змінюються! Ти повинен бути готовим до всього! Не лише тілом. А й духом.

Максим похнюпився. Вони з учителем покинули будинок, адже потерпілий мав скоро «відтанути».

Дорогою додому хлопець лише раз наважився зірвати мовчанку:

– А що з моєю історією?

– Закінчи її, – знизав плечима Ілля, – так, як вважаєш за потрібне.

* * *

Обличчя велета ховали хмари. Його голос громом котився за виднокіл. Борода морем розкинулась навкруги. Ноги – тисячолітні дуби. Руки – височенні скелі. Перед ним – дружина на чолі з князем: невігласи наважилися кинути виклик… Йому!!!

Густі чорні клуби затулили сонце. Він метав у військо тисячі сліпучих блискавиць. Деякі лицарі падали замертво, деяких забирали хвилі живого волосся, але ніщо не могло їх спинити. Навіть непроглядний отруйний туман.

Довелося спуститися з неба на колісниці. Воїни на мить завмерли, узрівши його – в золотому шоломі зі срібною личиною. Одиниці пустились навтіки, але інші продовжили стояти. Багатьох із них підім’яли копита його блискучих жеребців, але врешті-решт він був повалений ударом витязевої довбні.

Тоді він перекинувся велетенським восьмиголовим літаючим червоним півнем, що дихав вогнем. Змахом крил він пускав у противника тьму стріл, аж доки не був збитий влучно кинутою сулицею.

Там, де він упав, з’явився чотириголовий вепр зі списами замість ікл і сокирами замість копит. Ними він випустив нутрощі останніх дружинників… Проте вони встигли обрубати йому ікла, а князь уже спустив із нього шкуру.

З вепра вискочив бронзовий телець, якого не брала жодна зброя, але богатир спромігся спіймати й задушити його. На місці тельця залишився лежати голий чоловік – лицем до землі.

День і ніч точилася битва. Стояти лишився один князь. Кілька разів він міняв розбитий щит. Кілька разів міняв зламану, затуплену зброю, аж доки не опинився з голими руками. Постарів років на десять.

Важко переводячи дух і жадібно хапаючи повітря сухим закривавленим ротом із порепаними губами, мовив: «Це ваше останнє літо. Наша земля більше вам не належить. Людське життя і людська доля вам більше не підвладні! – подивився на схід, де якраз зайнявся світанок. – Руси відтепер вітатимуть нового бога…»

Колишній богатир – тепер сивий дід – непевним кроком наблизився до переможеного, нагнувся над ним, поклав тремтячу руку тому на плече, щоб перевернути обличчям до сонця… ні… Ні. Ні! Ні!!! Максим не хотів бачити його лице. Відчував, що коли це станеться… вороття вже не буде.

Хлопець із криком прокинувся. По чолу та по спині ріками стікав холодний піт. Яскравий пейзаж умить змінився тьмяним буденним інтер’єром.

І хоча лише кілька днів тому він насправді ледве не був убитий схожим страхіттям із легенд, сон здавався йому правдивішим за саму реальність. Він ніяк не міг заспокоїтися.

– Що трапилося? – сонно пробурмотів Ілля.

– Я бачив справжній кошмар. Ти казав, треба бути готовим до всього… Як?! Вони – монстри. Якщо уявити, що хтось із них здатен хоча б на частинку того, що я спостерігав уві сні… – Максим безпорадно захитав головою.

Старий піднявся, сперся об стіну, зітхнув.

– Ти нагадав мені одну річ, якій мене навчив один із твоїх дідів… Він якось сказав: «Чудовиськ – якими б жахливими вони не були – завжди перемагали люди. Тільки люди».

Максим нічого не зрозумів.

Тим часом учитель промовив:

– Беру свої слова назад. Думаю, ти готовий. Тож лягаймо спати. Завтра на нас чекає нове місто.

Чоловік розвернувся до стіни і перегодом уже сопів. Молодик ліг на подушку, втупившись у стелю.

Він не зімкнув повік до самого ранку.

Кінець.