Безкінечне місто

Перед очима почали з'являтись ледве помітні контури дерев, а вже згодом, коли очі звикли до яскравого, палючого сонця, я розумів, що знаходжусь посеред вузької вулички. З асфальту стирчали, бур'яни, зовсім молоді берізки та трішки грубші кореневі нащадки тополі. Місцевість нагадувала Чорнобиль така ж покинута, обшарпана, одинока та безмежно таємнича.

Через дорогу височіла стара дерев'яна церква, маківка якої сяяла в променях сонця. Здавалось, що на ній сидить якийсь святий і осліплює, щоб прості смертні не підіймали своїх очей. Блакитна фарба майже облупилась, а під нею виднілись трухляві дошки.

Будівля церкви трималась на доброму слові, здавалося, ступивши на поріг святого місця, можна запросто загриміти під купу дощок. Мені зовсім не хотілося опинитися всередині. Вхідні двері хиталася від протягу, скрипіли та врешті глухо ударялись. Тоді відразу пускалися в танок мільйони мурашок по шкірі, а десь в глибині мого нутра залягав той страх з дитинства зустріти щось незрозуміле, а ще гірше – побачити це.

Територію церкви обліпили ті ж самі бур'яни, навіть на дерев'яних сходинках росло кілька невеличких кущиків. Та й взагалі прилеглі будинки по пояс стояли в суцільних зарослях. Сонце зависло посеред неба і шкварило, сушило, як в останній місяць серпня.

Місце й справді дивне, наганяє жаху, але понад усе лякає те, чому я опинився тут. Наче в одну мить взяв і перемістився в це Богом забуте місце. Я нічого не міг пригадати, немов стерли відрізок часу, коли я потрапив в це місце. Я чітко знав, що звуть мене Андрій і недавно мені виповнилося двадцять років, але ось чого, все-таки я тут опинився, залишалось для мене цілковитою загадкою. Отямився, ніби до цього був в якомусь трансі або десь всередині себе. Думки мене не турбували. Я назвав би це якоюсь пустотою, порожнечею.

Я ходив туди й сюди, кілька разів перейшовши вулицю, протер очі, навіть ляснув себе по обличчю в марній надії, що прокинусь і опинюся вдома. Нічого не вийшло, все було настільки реалістично, що мене охопила паніка. Гаряче повітря проникало в легені виснажуючи мене. На мить я затримав погляд на якомусь бур'яні та відчув, що всередині мене кипить злість від безвихідної ситуації. У цей момент я просто не хотів тут бути або взагалі існувати. Сперте, смердюче повітря, здавалось, глузливо хапалося за мій рот і пропихався всередину наче ендоскоп. Словом, він проникав в мене без моєї згоди. Все що я міг зробити - дозволити йому це.

Я спробував перемикнутися від думок засунути собі в живіт арматуру, що стирчала зі стовпа або накрайняк з розгону напоротися на неї й став посеред дороги. Бур'яни кололи руки та кількох я вдало втоптав кросівками. Не знаю яке шосте відчуття прив'язало мою увагу в кінець вулиці, але згодом помітив силует на горизонті. Якась крихта полегшення обійняла мою душу в області грудної клітини. Мені стало легко, а в роті навіть набралася невелика калюжа слини.

Силует наближався, збільшуючись в розмірах, і незабаром я розпізнав чоловіка на велосипеді. Відчувалося приємне оніміння в кінцівках, бо не міг подумати, що взагалі кого-небудь тут зустріну. Через хвилину зрозумів, що на велосипеді сидить дідок у картатій сорочці. Він їхав на іржавій Україні, а до бардачка були прив'язані граблі.

- Що це за місто? - запитав я, його, коли переконався в тому, що він мене почує.

Голос виштовхнувся з мене якимось чужим, неприродним, втомленим, і навіть жалісливим тоном.

Думки наповнились ідіотськими сценками та питаннями: "А який сьогодні рік?" Ніби завтра він буде іншим! Поки я повільно думав та плавав у свої ідіотських діалогах, старий посміхаючись, кивнув на знак вітання і проїхав повз. Я стояв як бовдур ... стовп, безмозкий, все сподіваючись на якусь цивілізованість проводжаючи його поглядом. Тоді я подумав, що у нього не всі вдома. Їхав він повільно, але бігти за ним, не було сил. Та й чомусь не хотілося, так само як і опинитися під дахом старої церкви. Я довго свердлив плечі діда і чим менші ті ставали, тим більше картав себе, що нічого не зробив. У свідомість закрадалися хаотичні думки, що потрібно щось робити. Швидше за все за мною не прийдуть і чарівник не скидне рятувальну драбинку з вертольота. Єдине, що залишалося - йти. Рух – життя. Головне йти. Спочатку я по-хлопчачому збивав бур'яни кросівками, весь час крутився на всі боки та все більше переконувався в тому, що в місті ніхто не живе. Житловий сектор тягнувся довго, з незмінними декораціями покинутих будинків. Незабаром за черговим занедбаним будинком вималювалось перехрестя.

У правому крилі перехрестя вишикувалися вітрини і я рушив туди, бо мені здалося, що це вітрини магазинів. Так і вийшло, спочатку розташувались магазини одягу, кафе, потім розлігся супермаркет на чималій території та по сусідству з ним кінотеатр. Так званий центр містечка здавався чистішим, просторішим та майже без бур'янів. Місто дійсно покинуте, а я в ньому блукаю як привид. Ще одна дивина, привернула мою увагу - цілковита відсутність будь-якого транспортного засобу ні машин, ні навіть будь-якого велика. Зате в магазинах лежали купа всякого потрібного і не дуже, мотлоху, який мені обов'язково знадобиться.

Я зайшов в один з магазинів, в надії, що знайдеться якась консервована їжа, але як я і припускав, всі продукти були зіпсовані вже років десять. Жевріла надія, що я повернуся додому тим же дивним способом, як і з'явився.

Я бродив вулицями містечка вже десь три години. Іноді біг, іноді тупо валявся в траві, намагаючись морально зібратися, але не міг. Я не міг знайти чортів вихід з цього міста. Частіше за все я натикався на загороджені високі бетонні стіни, по яких ніяк не можна піднятися. Кожен раз, коли закінчувалися будинки, і починалося поле, я як по колу опинявся на початку моєї подорожі. Якась тонка стіна ... прозорий стик двох місць чи якогось роду телепорт переміщав мене і я стояв щоразу розбитий та пригнічений.

Сонце світило одноманітно, не змістилося навіть на міліметр і мене це почало дратувати. Однакові тіні, котрі я вже вивчив та їх розташування. Вивіски магазинів перечитав вздовж і впоперек і більшість з них міг впізнати. Дратував голод, втома, хотілося води, спека мене виснажила. Я ліг під деревом і довго так лежав, поки до мене, нарешті, не доперло, що прямо над моєю ідіотською башкою висить соковите яблуко. Я не поспішав вставати, прикидаючи можливість того, що яблуко це міраж. А якщо фрукт не міраж, чи можливо, що воно отруєне, якимось хімікатом? А хто його знає? Якось я ж тут опинився, може це тест якийсь, чи реаліті-шоу, або щось в цьому роді. Швидше за все я потрапив в штучно створений світ, тому, що навколо одні стіни. А може я просто псих і сиджу зараз в психлікарні, і у мене потужні галюцинації?

- Та яка до біса різниця, померти дивлячись на яблуко теж не вихід, - сказав я в голос і здивувався тому, що останній раз я говорив в голос звертаючись до старого. Потрібно частіше говорити. Шкода, що я не відібрав у того придурка велосипед, було б набагато легше пересуватися.

Піднявшись, я зірвав яблуко. Відкусив від нього шматок, і відразу захлинувся соком. Воно було в сто разів смачніше за ті, що я їв раніше, тому зірвав ще декілька штук. Поїв і попив так сказати. Все-таки потрібно знайти нормальну їжу, бо так можна і померти ... Правда у мене в запасі тридцять днів, а за цей час я точно повинен знайти вихід.

Для початку, я вирішив зробити замальовку місцевості. В магазині, взяв олівців і кілька листків А4. Пройшов все місто, прокладаючи маршрут і зобразив ві вулички та деякі будівлі, у вигляді квадратиків, присвоїв їм відповідні назви для підказки. Імпровізовану карту помістив у кишеню спортивок і поплентався намагаючись звірити все те, що замалював. Наприкінці контрольного огляду місцевості я зупинився під тим самим деревом і зірвав ще яблук і заштовхав в шлунок, щоб не бурчав.

Не знаю, скільки минуло часу, але сонце залишилося на місці. Я сидів на бордюрі в тіні та жував яблуко, і знову побачив того старого. За плече відразу полетів недогризок яблука, а я став посеред дороги та чекати, коли старий під'їде ближче.

- Гей, мужик, де все люди? - крикнув я. Старий посміхнувся, помахав рукою і проїхав повз. Мене охопила невимовна злість, і я розвернувся на місті й щосили погнався за ним, маючи намір простежити, куди той їде. Відібрати у нього велосипед, я завжди встигну, що і мав намір зробити пізніше, а ось простежити за ним було б цікаво.

Біг до самого того місця, де вперше зустрів велосипедиста, потім добіг до поля. І десь посередині дороги він просто зник. Або я збожеволів, або мене тут тримають ... або я помер? Я був шокований, голова закрутилася, а в очах потемніло.

Порожнеча, ніби біле полотно накривала очі. З одного боку це полотно підіймалося, і в крихітний люз прокрадалася темрява, а з іншого стискало і різало очі. Беззмістовність давила все більше, впритул наближаючись до обличчя і проникала мені в рот, ніс і очі. Я почав задихатися, а білий вакуум проникав всередину мене, заповнюючи мій стравохід, шлунок, легені, і навіть кров. По крові перемістився до серця, і я відчув, як клапани зупинилися. Провалившись в чорну жеоду, я плив як в невагомості повністю заповнений вакуумом. Довгий мій політ тривав вічність, зрідка я бився об стінки закритої порожнини.

Отямився на тому ж місці, як тільки сюди потрапив. Оговтавшись від дивного переміщення на місце першого "завантаження", я згадав про свою карту. Рука миттєво полізла в кишеню, але карти не виявилося. Я відчув страх і безвихідь: не міг листок просто взяти й розчинитися в кишені.

- Так що зі мною відбувається? - я несамовито кричав, зриваючи голос. - Що відбувається? Де ви, чорт візьми?

Кого я просив з'явитися, не знаю, не важливо, аби не бути одному в цьому містечку. Хоча б одна людина і мені було б спокійно.

Я впав на коліна і кричав, кричав, кричав, поки не помітив сіре небо. Подув сильний вітер, і я підставив обличчя. Легка прохолода пестила щоки. Я трохи заспокоївся від якоїсь зміни в застійному, як тухла вода, місті. У небі спалахнули блискавки, і пролунав грім. Пустився злива. Я підняв руки до неба і був невимовно радий цьому явищу. Як дитина кружляв і ловив краплі в долоні, а потім пив небесну воду, так жадібно, захлинаючись, адже якимось шостим відчуттям розумів, що іншої можливості більше не буде. Я побіг під зливою до супермаркету, в надії взяти тару і набрати дощової води. Пробігаючи біля одного покинутого будинку, помітив колодязь і зупинився.

"Що ж я за придурок рідкісний? Як же я раніше не здогадався пошукати колодязь?" - промайнуло в голові.

Я живу в п'ятиповерховому будинку та звик бачити воду, що витікає з крана, але я ж не ідіот, знав же, що вода з джерел потрапляє в кран. Підійшов до колодязя, витягнув води, яка в порівнянні з дощовою була кристально чиста і напився. Мені стало смішно від своєї тупості, хоча, я ж і думати тверезо не міг. Такі дивовижні зміни ... не хотілося вірити, що мені доведеться застрягти в цьому "чудовому" містечку. Навіть зараз думаю про те, що скоро повернуся, і все буде по-старому.

По-старому ... як це було? Я студент університету за фахом - юрист. Винаймаю квартиру, весело і цікаво проводжу час з друзями, хоча вірніше сказати, проводив. Зараз складно повірити, що якимсь дивним чином я опинюся вдома. Думаю, розгадка мого переміщення до цього міста криється в моєму минулому. Згадати б, що це? Тоді я з легкістю зміг би повернутися. А якщо це не так? Що якщо я дійсно помер?

Хмари розсунулись і калюжі висохли на очах так швидко, ніби зовсім не було дощу. Дивуватися або думати про те, що я з глузду з'їхав - безглуздо. Радість від маленької зміни у вигляді дощу, компенсувала протиприродність.

Повз мене проїхав старий. Знову. Зірвавшись з місця, я вже уявляв, як старий злітає з велосипеда, і мчав швидко, як на марафоні. Здавалося, дідусь відчував мої наміри та жваво крутив педалі. Я, як колишній легкоатлет, з легкістю наздогнав його, замахнувся ногою по двоколісному транспорту і ... нічого. Нога пройшла крізь велосипед. Я впав на асфальт і лежав, дивлячись на блакитне, чисте небо, поки не занурився у звичну порожнечу.

Я летів в невагомості дряпаючи біле полотно, то намагався зробити сальто, але не було від чого відштовхнутися, то уявляв свої руки крилами. Мене наповнювали думки типу: "Де низ, а де верх і чи є вони?", "Скільки мені тут летіти ... плавати?" Одне я знав точно, тут мені було легко.