Лиманниця

Чапля чимчикувала вздовж відмілини, чинно переступаючи з ноги на ногу. Чепурні жовті черевички, довгі чорні панчохи, мережева торочка білого пір’я, наче у святкову сукню вдягнута. М’які елегантні пасма білосніжного чубчика невагомо хитаються на кожному русі.

— Ось варто було єдиного разу залишити камеру вдома! — зітхнув Даня. — І як стій та дивись… Гарна яка. Цариця просто.

— Цар, — зауважила Маюха, впевнено скидаючи свої улюблені червоні лакові туфлі. — Озерний цар.

Даня вже знав, що буде далі. Майже звик.

— Спідницю хоч закатай! — тільки й обізвався він.

Шкода дорогу річ. Спідниця в неї ажурна, довга, білесенька, як то чаплине пір’ячко. А вода у лимані з травня цвіте. Наче фарби зеленої бухнули.

Але ж усе дарма. Маюха навіть не чує, лізе у воду, як муха в банку з медом. Спідниця попливла за нею шлейфом.

Дивакувата ця дівка. Не всі дома в неї. Але така ж красуня!

Почалось! Даня вдруге пожалкував, що не взяв камеру. Хоча користі? Маюха це знімати не дозволяє, сердиться. Питати в неї теж ні про що не можна, це взагалі табу.

Білий птах розправив крила, зайнявся у повітря, зробив поважне коло і, відчайдушно балансуючи, всівся дівчині на плечі. От як вона це робить? «Відьма вона! — звісно, відразу пояснила би баба Шура. — Русалка, нявка! Були такі раніше майко… не дарма її Маєю звуть, майко вона! То коли мати дитину прикопала, а вона ходить, тільки вже не людина. Майка, прости господи, нечиста сила і є! Ось тварина до неї йде, бо то лісова дівка». Ясно, що Даню це пояснення а ні трохи не задовольняло. Як тільки хтось може в таке вірити? Хоча, дехто ще в гіршу дичину досі вірить, наприклад, про «два братні народи». Даня мимоволі скривився.

Мабуть, пригодовує Маюха їх якось непомітно, вони її й знають.

Він потайки витяг з кишені айфон: якщо Маюха помітить, буде лаятися матюччям, але може ж і не помітити? Чапля перелізла їй на маківку, заверещала як чорт — стукачка клята! Маюха зиркнула на Даню, скорчила смішну гримаску і раптом бухнулась у воду млинцем, спиною вперед. Чапля, що вочевидь не очікувала такої зради, ображено зойкнула і понеслася геть.

Даня встиг сховати айфон, коли Маюха нарешті вилізла. Так нічого й не записав. Вона безтурботно взулася, навіть не віджавши воду зі спідниці, й обвила його за шию руками — мокра і брудна, але відмовитися було просто неможливо.

— Сказав мені, що ми, люди, дурні. Шукаємо щастя не там, де треба.

Жартує чи як? З нею не вгадаєш.

— Так і сказав? Дуже розумний? Може, прохвесор? — гигикнув Даня.

— Провчила його! — Маюха рішуче вперла руки в боки. — Ніц він не зна!

Це точно. Даня з насолодою поцілував свою малу.

— І де щастя насправді?

Її очі променіли зеленим північним сяйвом:

— Мене не питай.

Додому вони поверталися вже на світанку, дерлися крутою стежкою до Маїного двору. Де ще відьмі жити? На лисій горі, біля цвинтаря! Даня вкотре крінжанув, пригадуючи бабу Шуру: «Бісиці бо, тако ночами танцюють там, на кладовищі, ладканки виспівують. Хлопці від їхнього кохання тільки жовкнуть. А вони їм груди ссуть!» Яка ж у людей збочена уява!

Маюха раптом шугнула через металеву огорожу, коли й встигла! Біля старого, скособоченого хреста з шаленим нявчанням билися двоє котів. Нахабна сіра ворона кружляла над ними, смикаючи за хвіст то одного, то іншого. Даня аж за голову схопився: ну куди воно лізе? Ще чапля як чапля, а ці ж подеруть не дивлячись! Але Маюха відважно підскочила до бешкетників, шикнула на них якось наче й не по-людськи, з докором прикрикнула на ворону, випростала ліву руку… Мить — і птах уже сидів у неї на зап’ясті, а хвостаті бійці терлися об ноги, хіба не мурчали.

Здуріти!

— Маюх, тобі теж на біолога треба йти, — не витримав Даня. — З тваринами працювати. В тебе дар.

Сам він другий рік як вчився у медичному, але Маюха нібито збиралась до консерваторії. Вона знизала плечима:

— Може.

І ось тут почалося.

Що робив поодинокий «мопед» над сільським цвинтарем о шостій ранку — питання риторичне. Мабуть, це дуже важливий стратегічний об’єкт. Ну, козацькі могили тут є, звісно, вважай, пряма небезпека для існування Мордору. Ще повстануть.

— Майко, тікай! — крикнув Даня, і щосили трухнув огорожу.

Та не піддалася. Стара, іржава, але все одно надійна. Коти драпанули й мов лизень злизав. Ворона теж дала крилам волю. Але Маюха лише скинула голову і почала роздумливо придивлятися до ворожого безпілотника, притуливши долоню до лоба. Так, наче сонце, яке навіть ще не зійшло, било їй в очі.

Про те, що ці падлюки полюють просто на людей посеред вулиці, Даня чув неодноразово. Мабуть, теж від баби Шури. Вірогідно, такий же дурний треш, як і про русалок, відьом та мавок. Тобто, якісь падлюки, напевно, полюють, але «шахед» наче ж сліпий як кріт... Втім зараз відчуття у Дані було таке, ніби воно — це страхіття — дивиться саме на нього. Цілиться саме по ньому. І вгризалося у свідомість, руйнуючи здоровий глузд швидше, ніж іржа залізо. Груди стиснуло, наче перетягнули колючим дротом. Більш за все хотілося бігти куди очі дивляться, кинувши ту божевільну дівку напризволяще. Зараз Даня навіть не був впевнений, що взагалі колись відчував до неї щось, окрім гордості від володіння нею. Але було якось не до роздумів.

Даня перескочив через огорожу, ще взагалі не уявляючи, що саме робитиме. Штовхнув Маюху на землю і на якогось біса спробував прикрити власним тілом. Вона видерлася, підскочила як коза, розвела руки, наче крила і… безглуздо заспівала, супроводжуючи спів притупуванням. Спочатку високо, пронизливо, ледве не чоловічим фальцетом, потім заґроуліла.

Зовсім дурнувата. Навіжена.

Слів Даня майже не розумів. Та й не слухав! Не до того було! Нібито походило на щось таке гуцульське, чи, може, русинське — добре, як одне слово з десяти збагнеш. Якесь глузливе, малопристойне, мабуть, навіть геть сороміцьке, задеркувате.

Він не відразу помітив, як тарахкотіння кудись зникло. Знепритомнів він з переляку, чи що? Даня обережно озирнувся, шукаючи очима на прикмети вибухів та руйнувань. Тиша. Тільки птичий клекіт з неба. Тоді Даня наважився і знову подивився вгору.

Високо над цвинтарем кружляв хижий птах. Великий, страшний, навіть не орел, не гриф, не кондор — химера якась. Але птах, птах, не машина-вбивця! Маюха екзальтовано простягала до неї руки, вигукуючи:

— Лети! Лети геть! Лети, звідки прибув! Зробись тим, чим був! Поверни те, що приніс тим, хто послав!

Химерична потвора заверещала, заметалася, наче у пастці, здійснила крутий віраж і пішла на схід, невблаганно ріжучи крилами повітря.

Маюха знесилено осіла на витоптану галявину між двома могилами. Старими, з витертими, замазаними грубою побілкою іменами на крилатих хрестах.

— Питай, — ледь чутно промовила вона до Дані. — Тепер можна.

Колись це стало умовами, на яких найгарніша дівчина в селі погодилась з ним зустрічатися: не питати її, чому і як вона робить те, що робить. Даня не порушив правила жодного разу.

— Що це було? — видихнув він.

— Чаклунство, — серйозно і навіть трохи сумно відповіла Маюха. — Ти не повіриш, бо це ж не раціонально. Але це воно.

Даня деякий час тупо дивився у порожнечу перед собою. Потім наважився:

— Ти відьма?

Вона похитала головою. Чапля, мабуть, та сама, знову спустилась із неба і примостилася в неї на плечі.

— Я майка. Русалка. Лісова дика баба.

Не жартувала. «Але ж тут у нас з лісів — одні посадки», — так і просилося на язик.

Дівчина наче почула:

— Ну то, либонь, степова. Лиманна.

От тобі й маєш.

Даня підвівся, обережно підійшов. Чапля не втекла. Навіть, коли він сів поруч і трохи незграбно обійняв Маюху за талію.

— Тепер я тебе більше ніколи не побачу? — Пригадалося щось з казок, про лісових та озерних красунь та їхні заборони. Не питай, не дивись, не чіпай. Інакше лізти тобі за нею на якусь... лису гору. Ці, залізні черевики взувати.

Маюха лагідно посміхнулася, знову проливаючи на нього своє зелене північне сяйво:

— Я ж дозволила.

Питання закалатало разом зі серцем, наче пташеня у шкарлупу:

— Маюхо! Де щастя насправді?

— Там, де ти його шукаєш.