Найщасливіша родина

ІГНАТЕНКО ОЛЕКСАНДР

НАЙЩАСЛИВІША РОДИНА

(колишня назва: «ДОРОГА ДО РАЮ»)

Восьмирічна Саша взула чобітки, вдягнула пальтечко, натягнула шапку і старанно обмоталася шарфом. Потім допомогла взутися, застебнула куртку і зав’язала пов’язки на шапці молодшому братові, чотирирічному Олежику. Простягнула йому руку і спитала:

– Підемо?

– Підемо, – намагаючись вимовляти правильно, погодився хлопчик.

Вони вийшли на засніжене подвір’я. З неба, кружляючи, падав рясний сніг. Дівчинка всадила Олежика на санчата з чорного пластика і потягнула.

Дорога у їхньому містечку старанно вичищена, але якщо зайти за будинок і відсунути розхитану штахетину у паркані, то відкривався пологий засніжений схил. Катайся скільки хочеш, прямо дитячий зимовий курорт!

Саша почала гасати схилом, тягнучи за собою санчата, а коли втомилася, сіла поряд з братом і з’їхала з гори. Вітер свистів у вухах і жбурляв сніг в обличчя. Санчата мчали, мов блискавка і, здавалося, ніщо в світі не здатне їх спинити. Діти завищали від захвату, перевернулися і впали у сніг.

Вибираючись із замету, малюки озирнулися і побачили попереду височенні дерева. Навіть позбавлені листя їхні крони були настільки розлогими, що крізь них не проникало сонце. Між товстими шершавими стовбурами зачаїлася темрява, таємнича та хижа. Діти мимоволі притихнули, переставши кричати й сміятися.

– Ліс, – прошепотіла дівчинка, згадавши, що батьки категорично забороняли заходити в ці нетрі.

Вона механічно обтрусилася і допомогла братику, але її розширені від страху очі продовжували дивитися вбік дерев. Саша просто не могла змусити себе повернутися до лісу спиною.

Оціпеніння дітей зруйнував голос матері.

– Вертайтеся додому! – вигукнула жінка, з’являючись нагорі. – Мабуть, вже геть замерзли. Не вистачало ще вам захворіти. Пам’ятаєте, що сьогодні тато повертається?

І, забувши про страх, діти почали здиратися нагору, тягнучи за собою санчата. Розчервонілі від морозу, вони кинулися до мами, яка аж скрикнула від несподіванки:

– Які холодні! Мерщій у хату! Зараз швиденько чаєм гаряченьким зігрієтеся.

***

Тиха зимова ніч зазирнула до вікна охайного будинку на околиці містечка. Вона побачила добре освітлену затишну кімнату, в якій царював звичний для дитячої розгардіяш. Гарна жінка сиділа на ліжку з розкритою яскраво ілюстрованою книжкою. Під боком у неї солодко посопував білявий хлопчик. Дівчинка з двома хвостиками влаштувалася на підлозі і, кумедно насупившись, намагалася приєднати ляльці відламану руку.

– …і жили вони довго та щасливо, – завершила казку мати. Вона закрила книжку, обережно піднялася, щоб не збудити сина, і торкнулася доньки.

– Сашо, час спати, – лагідно сказала жінка. Дівчинка вперто похитала головою:

– Я тата дочекаюся.

– Вже пізно, доню, – вмовляла її мама. – Та й тато може аж завтра повернутися. Олежик спить і тобі теж варто оченята заплющити.

– Олежик маленький, – скривилася дівчинка і ображено додала: – Тато ніколи з нами не буває.

– Така вже у нього робота, – обличчя жінки зробилося сумним, адже тривала відсутність чоловіка і їй краяла серце. – Тут нічого не вдієш: він старається, аби ми були щасливі.

– Але без нього ми не щасливі, – зауважила донька.

Мама ніжно обійняла її:

– Саме так. Та ми знаємо, що він до нас повернеться, а з ним і щастя в гості прийде. Воно ж бо, як наш тато: весь час у роз’їздах, подорожує всім світом, доки ми на нього чекаємо. Щастя в людей не живе, а гостює. В когось подовгу, в інших зовсім трішки, але ні в кого не лишається назавжди. Постійним щастя буває лише в раю.

– Це там куди бабуся переїхала? – серйозно спитала Саша.

Жінка кивнула, крадькома змахнувши сльозу.

– А де саме цей рай? – поцікавилася дівчинка.

Мама задумливо поглянула на стелю:

– Колись вірили, що він на небі, за хмарами. Але зараз люди вже у космос літають, тож на власні очі пересвідчилися, що це неправда. Є різні думки щодо того, де його шукати. Дехто навіть про інші планети заїкається, уявляєш? Та я вважаю інакше. Увесь цей величезний всесвіт темний та холодний і тільки наша маленька планета наповнена затишком, теплом і… щастям. Тому і рай, це чудове місце, де всі завжди щасливі, має бути десь на Землі. За дрімучими лісами, за безкрайою водою, у нетрях, куди ніколи не ступала людська нога, він таїться, схований від чужих очей. Можливо, навіть ближче, ніж ми думаємо. Потрапити ж до нього можуть тільки добрі люди і лише коли прийде їх час.

«За дрімучими лісами, – подумки повторила дівчинка, пригадуючи зарослу розлогими деревами улоговину, куди вони скотилися на санчатах. – Невже рай за тим лісом знаходиться?»

Раптом почулося басовите двигтіння автівки на вулиці. Згодом шум перемістився у гараж, прибудований до будинку.

– Тато! – радісно вигукнула дівчинка, скочивши на ноги.

– Тихо! – шикнула на неї мама. – Олежика розбудиш.

Та пізно жінка похопилася: молодший вже прокинувся і завзято тер очі стиснутими кулачками.

– Тата? – спитав він, поглянувши на матір.

Та розгублено кивнула.

До будинку увійшов чоловік. Він спинився витерти ноги біля дверей і донька одразу врізалася в нього, міцно обійнявши.

– Ого, яка ти в мене сильна! – тато підхопив її на руки, пригорнувши до себе. – А чому досі не спиш? Мене чекала?

– Дуже-дуже чекала, – донька чмокнула його в неголену щоку і скривилася: – Колючий!

– Є таке, – хекнув чоловік. – Так поспішав до вас, що й поголитися не встигнув. На три дні графік випередив! Ви ж мене чекали не лише заради подарунків, правда?

– Роззуйся спершу, а тоді вже все інше, – мама втомлено усміхнулася: – Піду вечерю розігрію.

Знявши взуття та верхній одяг, тато пройшов до вітальні. Саша не відходила від нього ні на крок, немов боялася, що він будь-якої миті може поїхати знову. З підвіконня зіскочила, гордовито пройшлася і потерлася об ногу господаря Маркіза – вусата домашня улюблениця, чиє сріблясте хутро завжди виглядало так, наче вона побувала у пральній машині. З кухні долинало хлюпання розігрітого супу.

– Дивись, що я тобі привіз, – чоловік простягнув доньці великий плаский мобільний, який та ледве втримала. – Ти вже велика, тому час тобі власним телефоном обзавестися.

– Дякую, – дівчинка вражено розглядала подарунок, почуваючись з ним зовсім дорослою.

Її обличчя аж сяяло від щастя і тато усміхався разом з нею.

– Ми ж домовлялися не купувати їй смартфона, доки сама не попросить, – невдоволено нагадала мама, визираючи з кухні. – Розбалуєш дітей своїми подарунками.

– Я їх раз на місяць бачу, як тут не балувати? – обурився чоловік. – До того ж, замовник сам дозволив кожному з нас по телефону взяти. Хіба ж можна такою нагодою нехтувати?

– Все одно міг би зі мною порадитися, – пробурчала насуплена жінка, звільняючи прохід. – Сідай поїж, бо ж геть охляв без домашнього.

Тато пройшов на кухню і рвучко обернувся до неї.

– Я і тобі дещо прихопив, – він сунув руку до внутрішньої кишені та дістав золотий хрестик на довгому ланцюжку. – Справжнє золото і в церкві освячене.

– Дякую, але це зайве, – зітхнувши, мама прийняла подарунок. – Знаєш, якби ти менше витрачав на нас, то міг би більше бути з нами.

– Не драматизуй, – чоловік награно розсміявся. – Застібнути?

– Якщо хочеш, – байдуже відказала жінка.

Тато зайшов їй за спину, вдягнув на неї хрестик і клацнув застібкою.

– Нормальна довжина? – спитав він, дихаючи дружині в потилицю.

– Так, – відповіла жінка.

Руки чоловіка одразу опинилися в неї на талії.

– Ти ж не сердишся на мене, правда? – палко прошепотів він, пригортаючи кохану до себе. – Це тимчасова робота. Обіцяю, ще один рейс і я зав’язую. Весною не вилазитиму з дому, ще тобі набридну.

– Аби ж то! – зітхнула мама. – Не переживай. Я все розумію і зовсім не серджуся. Просто нам тебе не вистачає. А тепер їж швидше, бо знову розігрівати доведеться.

Та не встигнув тато опуститися на стілець, як у кухні з’явився сонний Олежик.

– Тата? – спитав він, насилу утримуючи розплющеними світло-сині оченята.

Чоловік одразу підхопився і вибіг з будинку.

– Ти куди? – розгубилася жінка.

– Тата? – повторив хлопчик.

Його обличчя жалісно скривилося, а побілілі вуста тремтіли.

Батько повернувся і вручив сину білосніжного плюшевого зайця, перев’язаного блакитною стрічкою. Олежик заледве втримав іграшку завбільшки з половину його.

– Як же я всіх вас люблю! – промовив чоловік, скуйовдивши біляве волосся сина.

«Ми найщасливіша родина у світі», – подумала Саша, радісно усміхаючись.

***

Зблідлі батьки заціпеніли перед телевізором, не вірячи власним очам та вухам. Саша сиділа на підлозі і дивилася по мобільному мультфільм. Олежик грався з Маркізою, яка, втративши звичну вишуканість, гасала навкруг нього, мов навіжена.

Не дивлячись одне на одного, подружжя взялося за руки. Їм одразу полегшало, але чоловік несподівано вирвався, схопив свій телефон і вибіг в передпокій. Дружина сумно поглянула йому вслід. Попри тривалі розлуки, вона вперше відчула себе покинутою.

Він невдовзі повернувся, задумливий та серйозний.

– Це ж нас не торкнеться, правда? – вона стиснула подарований хрестик і чомусь перейшла на шепіт.

Тато похитав головою:

– Вже торкнулося. Я зв’язався з базою і всі рейси відмінені. Кажуть, до кількох хлопців, які зараз на півдні, додзвонитися не можуть. Подумати тільки, ще тиждень і мене б це теж у дорозі застало…

– Не кажи цього! – розпачливо вигукнула жінка.

Злякані діти обернулися до неї. Олежик раптом впав на підлогу, плачучи та притискаючи до себе подряпану руку. Винуватиця Маркіза чкурнула під диван і скрадливо визирала звідти, поблискуючи палаючими зеленими очиськами.

Батьки одразу кинулися до сина, забувши свої тривоги. Заплаканого хлопчика поставили на ноги та почали заспокоювати. Але від пильної Саші не вкрилося, як сильно вони хвилюються.

– Не плач, синку, не плач! Це лише подряпинка, – втішав Олежика зблідлий тато, доки мама тремтячими руками обробляла рану. – Все буде гаразд. З нами усіма...

Дівчинка обернулася до телевізору. Там показували зруйновані будинки і людей у камуфляжі.

***

Тато зайшов до будинку. Поклав на підлогу пакет, цвяходер, зняв куртку, шапку та портупею з мисливським ножом. Лише тоді діти кинулися до нього в обійми, а дружина почала розбирати продукти.

– Сьогодні малувато, – розчаровано сказав чоловік, цілуючи доньку і скуйовджуючи волосся сину. – Три бляшанки консервів і пачка рису. Більше в мене просто рука не піднялася взяти. Я ж бо не один такий у скруті.

– А це взагалі нормально, що ви продукти додому тягаєте? – стривожено запитала жінка. – Люди ж вам віддають їх у ці важкі часи не для того, щоб нас, дармоїдів, годувати.

– Ми вартуємо по 4 години і зазвичай нам не до їжі, – заперечив тато. – І як інакше? Я без роботи зостався, а заощаджень у нас небагато. Та й що на них купиш, коли у магазинах порожні полиці? Тому й доводиться жити за рахунок волонтерської помочі. А ви не дармоїди, а родина оборонця рідної землі.

Раптом щось гепнуло зовні, аж затремтіли шибки. Олежик одразу побіг до дитячої, впав на ліжко і міцно обхопив зайчика.

– Досі боїться, – гмикнув чоловік. – Мав би звикнути. Вже п’ять днів як бахкає.

– І щоразу ближче, – зазначила мама.

– Не хвилюйся, нас не бомбитимуть, – заспокоїв тато. – Пошкодують боєприпаси на нашу глушину. Микола каже, що, доки Харків тримається, нам нічого не загрожує. А він людина досвідчена, його ще в 14-ому під Пісками контузило.

– Все одно я за тебе хвилююся, – відвела погляд жінка.

Чоловік підійшов до неї і ніжно обійняв.

– Не варто, – заперечив він. – Наше завдання просте: побачити ворожу колону і повідомити до штабу. Після цього ми сховаємося, ніхто з мисливськими рушницями і ножами супроти танку не сунеться. Ще, звісно, виловлюємо різних мародерів, диверсантів та дезертирів. Та ці боягузи налякані більше від нас і тільки чекають нагоди, аби в полон здатися. Тому не хвилюйся: війна мине спокійно.

– Дай Бог, – промовила мама, стиснувши хрестик.

Тато усміхнувся і поцілував її у щоку.

Далі родина вечеряла. Шибки здригалися від далеких вибухів, які, втім, ігнорували всі, крім Олежика та Маркізи. Кішка притискала вуха, скрадливо озиралася та іноді жалісно нявчала.

Саша розуміла, що їхнє життя змінилося. Натякало на це і те, що вона більше не ходила до школи, і те, що тато лише ненадовго відлучався з дому, а мама взагалі майже не виходила. Причиною цьому була війна. Це слово вимовлялося дорослими з особливим присмаком недовіри, немов вони досі не могли прийняти її реальність. Через неї надворі постійно бахкало, через неї у телевізорі зникнула реклама і показували тільки новини. І хоча мама більше не дозволяла Саші з Олежиком гратися на вулиці, дівчинці все одно війна подобалася.

Вона росла, сприймаючи кожне повернення тата додому, як свято. Він приїжджав раз на місяць, всього на день чи два, тому дівчинка чекала цих приїздів з тим же нетерпінням, що й канікул, Дня Народження чи Нового Року. Тепер же тато нікуди не від’їздив і причиною цьому була війна. Тож що дивного у вдячності Саші до неї?

– Дякую, – промовив чоловік, відсунувши порожню тарілку і рушивши до спальні.

Наляканий вибухами Олежик давно задрімав у своєму ліжечку, міцно обійнявши зайчика. В кухні зосталися тільки Саша і мама.

– От би війна не закінчувалася… – потягнувшись, сказала дівчинка.

Вона хотіла додати: «…щоб тато зостався з нами», але не встигнула. Мама міцно стиснула її зап’ясток і пильно поглянула на неї дуже холодним та чужим поглядом. В очах жінки бриніли сльози. Саші зробилася лячно і вона заплакала.

– Ти зараз погану річ сказала. Дуже-дуже погану.– прошепотіла мама, взявши її за плечі. – Більше ніколи такого не кажи.

А потім вони плакали вже вдвох.

***

Того дня мама куховарила, очікуючи повернення батька. Постійне гупання нехай і зробилося звичним, але все одно змушувало серце боляче стискатися. Жінці подумалося, що від початку війни вона жодного разу по-справжньому не усміхалася. Відклавши ложку, господиня підійшла до дзеркала. Спробувала усміхнутися – надто вимучено; повторила з більшим старання – відверто фальшиво. Третя спроба виявилася майже ідеальною, але очі видавали справжні почуття.

Дзенькнула відчинена хвіртка і радісні діти одразу підхопилися на ноги. «Чому він так рано?» – стривожено подумала мама. Вхідні двері відчинилися і малюки злякано скрикнули та позадкували. Олежик навіть скривився, приготувавшись плакати.

На порозі стояв незнайомий приземистий дядько з дивно перекошеним обличчям. Побачивши господиню, він кивнув і затараторив, немов боявся, що його переб’ють:

– Остапенко з Вишневської заявила, що хтось заліз до неї у клуню і ми пішли перевірити. Відчинили, а він… Розумієш, я навіть не подумав, що у нього буде зброя. Він би всіх нас там поклав, якби автомат не заклинило. Головне, таке мале, перелякане, а стільки лиха накоїло! Ти біжи, попрощайся з чоловіком, бо потім пізно буде. Фельдшер сказав, що уже нічого не вдієш.

Права половина обличчя незнайомця не рухалася, наче маска. Слина збиралася у кутику рота і він рвучко її витирав, не припиняючи говорити. Жінка оперлася на стіну, аби не впасти. Вона перевела погляд на зблідлих та розгублених дітей, стиснула хрестик, а потім швидко вискочила з будинку.

– Обережно! Застудишся! – вигукнув дядько, навмання знявши з вішака куртку і слідуючи за нею.

Перш, ніж зачинити двері, він поглянув на дітей і змахнув набіглу сльозу:

– Пробачте мені, маленькі.

***

Після того, як тато відправився до раю, мама зробилася сама не своя. Вона сиділа за столом, дивлячись у порожнечу, і навіть не торкалася вечері.

– Мамо? – окликнула її стривожена Саша.

Жінка поглянула на доньку так, немов не впізнавала її.

– Я просто гадки не маю як нам далі бути, – відповіла вона, запустивши пальці у волосся.

Згодом мама взяла себе в руки, принаймні зовні. Вона прибирала, готувала й займалася домашніми справами, як і зазвичай. Діти намагалися не завдавати їй зайвих турбот, тому поводилися особливо тихо. Звикла до відсутності батька родина жила у звичному ритмі, хіба що в будинку більше не лунав радісний сміх. Всі троє зробилися мовчазними і задумливими, навіть маленький Олежик. Здавалося, що і сонячні промені не могли пробитися крізь морок скорботи, що огорнув цю колись щасливу родину.

Сім’ї у скруті допомагали татові друзі з тероборони. Вони приносили продукти, гроші, іграшки та теплі речі; лагодили те, з чим жінка не могла впоратися самотужки; намагалися розрадити господиню розмовами і розвеселити малечу. Мама ніколи нічого не просила, але й не відмовлялася від допомоги. Жінка розуміла, що їй, безробітній вдові з двома маленькими дітьми, у нинішні важкі часи варто забути про гордість. Якщо й не заради власного виживання, то щоб бодай не страждали її маленькі янголята.

Частіше від інших приходив дядько Микола – той самий чолов’яга з паралізованою половиною обличчя, що приніс страшну звістку. Його подарунки відрізнялися особливою щедрістю, якось він навіть притягнув смішну маленьку пічку, яку назвав «буржуйкою». З захватом діти дивилися як полум’я розгорається в її залізній пащі, облизуючи накладені туди дрова.

– Запам’ятали, як це робиться, малеча? – спитав він, усміхнувшись здоровою частиною лиця. – Це про всяк випадок. Раптом газ відключать, тоді доведеться опалювати як предки заповідали. Я ще потім більше дров привезу, щоб у вас був запас на чорний день.

Мама промовчала, тільки кивнувши на знак вдячності.

А через кілька днів він зостався у них ночувати. На ранок діти бачили, як мама виштовхала його з будинку, навіть не давши взутися, а просто вижбурнувши черевики назовні. Чоловік намагався щось пояснити, але його слова заглушали несамовиті крики жінки:

– Забирайся! Негайно! Йди до своєї родини, сердобольний.

Вона гучно хлопнула дверми і уперлася обома руками об стіну, аби встояти на ногах. Звично стиснула подарований татом хрестик, та потім зірвала його з шиї і жбурнула якомога далі. Обернулася до дзеркала і з відразою промовила:

– Яка ж я нікчема.

Та поглянувши на зляканих дітей, жінка похопилася і вперше зо дня втрати чоловіка змусила себе усміхнутися.

– Не бійтеся, мої хороші, – по її обличчю котилися сльози, але вуста продовжували вимучено усміхатися. – Все буде гаразд. Мама просто скоїла дурницю і тому дуже засмучена. Але більше це не повториться.

Відтоді дядько Микола до них не приходив.

***

– Мамо, що ти робиш? – здивовано спитала Саша, дивлячись як мама витягує одяг з шафи та жбурляє на підлогу.

– Будемо маскувальну сітку робити, – пояснила жінка, дістаючи ножиці. – Почикрижимо старі речі, а потім сплетемо з клаптиків камуфляж. Місцеві оборонці стільки всього нам притягнули, що ми мусимо бодай чимось їм відплатити. Та й узагалі, я мушу хоч щось зробити заради перемоги над тими негідниками, які забрали в нас тата.

Вона витерла сухі очі і взялася за роботу.

– Ви б попросили Бога, аби ця війна швидше закінчилася, – раптом промовила мама, не відриваючись від свого заняття. – Молитов дорослих він не чує, а от ви душі світлі та безгрішні. Вас Господь має послухатися.

Саша слухняно склала руки, заплющила очі і від усього серця побажала, щоб усі їхні негаразди швидше закінчилися і вони жили щасливо як у раю. Тепер дівчинка вже не любила війну, адже та відняла у неї тата. І якщо довго чекати візиту батька вони звикли, то від думки, що він ніколи більше не повернеться на очі й досі наверталися сльози.

Олежик теж старанно беззвучно ворушив губами. Він не до кінця розумів, що саме мама просить, але дуже хотів, аби вона знову усміхнулася. По-справжньому, а не тою вимученою усмішкою, яка має заспокоювати, але не здатна обманути й чотирирічного.

У кутку Маркіза підозріло понюхала залишену відучора кільку, обурено нявкнула і рушила далі по своїм котячим справам. Мама поглянула на неї і розсміялася:

– Подумати тільки: кішка від риби відмовляється! Де таке видано? Звикай, Маркізо: корму у нас немає. І навряд чи його завезуть найближчим часом.

– Вона балувана, – погодилася Саша.

Дівчинка допомагала мамі прив’язувати зелені та чорні клаптики тканини на стару рибацьку сітку, доки Олежик пильно стежив за ними виряченими від подиву синіми очима. Завершивши роботу, мама згорнула отриману маскувальну сітку і сказала:

– Я віднесу її волонтерам. Це недалеко, у Кисловських через дорогу. Я швидко повернуся. З гостинцем.

Вона поцілувала дітей на прощання і пішла до дверей, та раптом спинилася.

– Ох і бахкають сьогодні, – невдоволено промовила жінка, дослухаючись до далеких вибухів. – Коли ж вони вже вгомоняться?

Після цього вона покинула будинок.

Саша хотіла погратися з братом, але той надто захопився залишеними матір’ю обрізками тканини і не хотів ділитися ними навіть з улюбленицею Маркізою. Залишивши хлопчика з кішкою з’ясовувати стосунки, дівчинка вилізла на підвіконня. Вона встигнула побачити, як мама заходить до сусідського подвір’я, а потім почулося натужне гудіння від якого в неї аж заклало вуха. Далі ж гупнуло настільки сильно, що аж здригнулася земля і Саша впала з підвіконня.

***

Дівчинка отямилася на підлозі, всіяній скляною крихтою. Нестерпно боліла потилиця, а ще саднили руки, вкриті безліччю дрібних порізів. Немов здалеку долинав надривний плач Олежика. Саша підвелася і визирнула у розбите вікно.

Побачене вжахнуло дівчинку. Частина сусідського будинку була зруйнована вщент. Навкруг метушилися люди. Вони кричали, зітхали, бідкалися, плакали, сварилися та лаялися негарними словами. Незрозумілі, але тривожні обривки розмов долітали до Саші:

– Оце одоробало! Я не думав, що вони такі великі.

– Пощастило, що не розірвалася.

– Пощастило, аякже. Це ти їм скажи…

– Якщо вже нас бомблять, то це кінець. Справжній геноцид починається.

– Він вже давно почався.

– Треба в ліс йти.

– Та не розводьте паніку! Ніхто вас не бомбить. Це випадковість. Наші підбили російську ракету і вона впала, не долетівши до цілі.

Спираючись на двох чоловіків, прошкутильгала сусідка. А потім у простирадлі винесли закривавлену жінку. Дівчинка не змогла розгледіти обличчя, але впізнала мамину сукню. «Як багато крові», – подумала Саша, осліпла від сліз.

– Холодно! Холодно! – почула вона голос Олежика.

Дійсно, з розбитого вікна всередину проникав мороз. Дівчинка швидко відійшла вглиб кімнати і обхопила себе за плечі. Змерзлий брат знову почав скиглити.

– Мама! Тата! – в розпачі гукав він і це вже не нагадувало звичайний дитячий плач.

Саша наморщила лоб, міркуючи як його заспокоїти. А коли обернулася, то на її вустах з’явилася натягнута усмішка, дуже схожа на мамину.

– Мама пішла до раю, – пояснила вона братові. – І нам теж час.

***

Саша взула чобітки, вдягнула пальтечко, натягнула шапку і старанно обв’язалася шарфом. Потім допомогла взутися, застебнула куртку і зав’язала пов’язки на шапці молодшому братові.

– Зайчика візьми, – нагадала дівчинка.

Олежик побіг до дитячої і невдовзі повернувся з улюбленою іграшкою.

Саша намагалася також забрати і Маркізу, але кішка забилася під диван й на кожну спробу її витягнути відповідала грайливим дряпанням. Втомившись з нею боротися, дівчинка простягнула братові руку:

– Підемо?

– Підемо, – байдуже погодився хлопчик.

Вони вийшли на подвір’я, де подекуди ще лежав брудний нерозталий сніг. На дорозі стояло кілька поліцейських автівок та машин «швидкої допомоги». Їхні «мигалки» освітляли сутінки червонястими відблисками, від яких темрява робилася ще страшнішою. Переборовши страх, дівчинка всадила Олежика на санчата з чорного пластика і потягнула.

Зайшовши за будинок і відсунувши розхитану штахетину у паркані, діти вийшли на схил. Крізь пропалини визирала чорна земля, де-не-де вкрита рідкою торішньою травою. З’їхати тут на санчатах було неможливо, тож Саша потягнула їх. Полоззя вгрузали в землю і дівчинці доводилося напружувати всі сили, але вона не скаржилася й продовжувала вперто іти вперед.

Нарешті, вони спустилися до улоговини. Перед ними здіймалися височенні дерева. Темрява під їхніми розлогими безлистими кронами була значно чорнішою та загрозливішою, ніж вечірні сутінки зі срібним півмісяцем та рідкими зорями на темно-сірому небі.

– Далі на санчатах не проїхати, – прошепотіла Саша, охоплена трепетом перед таємничими хащами. – Треба пішки йти.

Олежик слухняно підвівся, міцно притискаючи до себе зайчика. Сестра взяла його за руку і вони сміливо увійшли до лісу.

***

Микола відповів на питання поліцейських, поговорив з медиками і лише потім дав волю почуттям. Серце боляче стиснулося, а очі мимоволі змокріли. Це ж бо він підкинув Кисловській ідею залучити місцевих жінок до плетіння сіток. Якби не це, то в її будинку не опинилася б та, чиєю безпекою Микола опікувався найбільше. Та, чий чоловік загинув з його вини. Невже всі втрати і нещастя цієї родини лежать непідйомним тягарем на його совісті?

«Треба поглянути, що там з їхніми дітьми», – похопився чоловік, простуючи до сусіднього подвір’я.

Постукавши у двері, він рішуче їх відчинив:

– Малі!

Відповіді чолов’яга не отримав. Микола пройшовся кімнатами, вмикаючи в кожній світло, та нікого не побачив.

– Малі! Де ви? – гукнув він, сподіваючись, що діти просто ховаються.

Марно. Будинок був цілковито порожній.

«Треба швидко розпочати пошуки», – вирішив чоловік, та раптом почув жалісне нявчання.

З-під дивану вибралася вкрита пилом Маркіза і підозріло поглянула на нього. Микола спробував взяти її на руки, але тут же відсмикнув подряпану долоню. Йому довелося накинути на кішку куртку, перш ніж схопити її і винести з дому.

«Куди ж діти поділися?» – міркував він, притискаючи до себе розлючено шиплячу тварину і поспішаючи негайно оголосити про зникнення.

***

Гілки боляче хльостали, колючі кущі чіплялися за одяг, немов намагаючись утримати. Звідусіль долинали підозрілі тріски та шерехи, кожен з яких у темряві видавався чудовиськом чи злочинцем. Раптом крикнула нічна птаха і діти, не втримавшись, злякано зойкнули. Проте, незважаючи на всі перепони та страхи, вони вперто йшли вперед.

Шлях через хащі виявився важким та тернистим, але на диво коротким. Коли діти вийшли з лісу вже остаточно стемніло. Попереду плескалися хвилі, вдаряючись об берег. У тьмяному світлі місяця та далеких зір вода здавалася чорною, немов бездонне небо над нею.

– «За безкрайою водою», – пригадала Саша. Обернувшись до брата, вона схвильовано промовила:

– Нам треба перебратися через воду. Рай за нею, а там нас чекають тато і мама.

– Я боюся, – злякано прошепотів Олежик.

Сестра міцніше стиснула його руку:

– Я теж, але ми мусимо. Просто так туди не потрапити. Не бійся, я з тобою.

Перші кроки далися їм легко. Коли крижана вода потрапила до черевиків, хлопчик почав рюмсати, але назад не побіг. Вони пройшли ще трохи і ось вода вже сягнула Олежику по груди. Він заточився і почав борсатися.

– Лізь мені на руки, – звеліла сестра, підіймаючи його.

Тепер дівчинці довелося йти за двох. Навіть за трьох, якщо рахувати мокрого, обважнілого від води зайця. Здавалося, що у тремтяче тіло впинаються тисячі крижаних голок, важкий одяг тягнув на дно, а зуби безупинно цокали. Течія відносила вбік, збиваючи з ніг. Олежик вже плакав не стримуючись, міцно вчепившись у сестру.

Саша зробила ще кілька кроків. Вода сягнула їй підборіддя і потрапляла до рота. Дівчинка відпльовувалася і, в якусь мить, її нога ступила в порожнечу.

– Зайчик! Зайчик! – закричав Олежик, коли річка вирвала у нього улюблену іграшку.

***

Пошуки дітей тривали кілька днів, аж доки їх не довелося припинити через небезпечне наближення ворожих військ. Добре, що у раю вже не треба боятися війни.