Потяг

Ти не знаєш, як і коли це сталося, не пам’ятаєш, що було раніше. Невідомо, скільки часу пройшло, знаєш лише, що ви кудись їдете. Стук коліс рівномірний, наче цокання годинника. Ти встаєш з підлоги.

Перше, що впадає в око, — стіни, обклеєні огидними червоно-бордовими шпалерами в смужку. Місцями вони обдерті, десь проступають плями бруду. А підлога ще гірша — вся дірява. Цікаво, звідки в ній стільки дірок? Під тобою пролітають рейки та шпали, зливаючись у нерозбірливу пляму. Ти розумієш, що опинився у потязі.

Перед тобою двері купе, ти відкриваєш їх і заходиш всередину. Два ліжка, розкладний столик, абсолютно порожні багажні полиці. Справа від тебе сидить літня жінка й поглядає на прикрите темно-зеленими шторами вікно.

Ти більше не хочеш тут залишатися — поїзд смердить дивним запахом, наче стара квартира. І не важливо, де ти зараз — хоч в Африці, хоч у своєму місті — хочеться стати на землю, це найголовніше, дорогу додому знайдеш пізніше.

— Коли він зупиниться? — запитуєш у жінки. Вона повертається, під очима синці.

— Машиніст оголосить, чекай, — відповідає вона, повертаючись до зелених штор.

Вийшовши у коридор, ти перевіряєш інші купе. Тут сидять абсолютно різні люди будь-якого віку та зовнішності. Ти можеш підійти до будь-кого з них, але ніхто не відповість — пасажири свердлять поглядом стіни в очікуванні чогось.

Повертаєшся в перше купе. Принаймні та жінка якось реагувала на твої запитання. Задаєш ще одне.

— Як ви потрапили сюди?

— Це не важливо, — відповідає вона, цього разу навіть не відриваючись від штор. — Важливо, що я тепер тут, і що я їду…

— Куди?

— На кінцеву станцію, інших немає. Ми всі їдемо в одне місце. Не важливо, де хто сів.

— Але якщо поїзд не зупинявся, як на нього могли сісти нові пасажири?

— Спробуй запитати машиніста.

Ти сідаєш навпроти неї й знову намагаєшся пригадати, що було до того, як почалося все це безумство. Згадуєш своє ранкове пробудження, те, що зазвичай робиш вранці, але далі — суцільний туман. «Невже ніхто не помітив мого зникнення?» — пролітає в голові дивна думка. — «Чи знає хто-небудь, де я зараз і куди їду? Очевидно, ні. Мовби людина просто зникла з лиця землі, тепер ніхто її не пам’ятає і ніхто не хвилюється».

У коридорі чути кроки. Здавалось би, варто радіти, але тіло каже інше. Серце б’ється швидко, долоні пітніють, дихання частішає. Кроки зупиняються біля вашого купе, ручка повертається, з дверного отвору тягнеться довге чорне пір’я.

До вас заходить антропоморфна істота з головою й крилами ворони. Вона вдягнена у червоний костюм, очі нерухомі. Щоб подивитися на вас, провідник повертає голову. Жовті очі не кліпають. Птах відкриває дзьоб і шиплячи каже:

— Квиток, будь ласка.

Ти, добряче наляканий, шукаєш квиток. Дивно, ще хвилину тому ти хотів залишити поїзд, а тепер… хто знає, що зробить ця істота, якщо квитка не буде?!

Дрижачі руки вивертають кишені. Купа паперів, якийсь мотлох. І ось — о диво — він знайшовся!

На пожовтілому папірці надрукована рамка, всередині шрифтом від друкарської машинки напис:

КВИТОК

№1 15-12-18-7-27-31

Ти простягаєш цей папірець провіднику. Він дивним чином бере його пір'ям й пробиває дзьобом. Повертає тобі і йде далі.

Бажання втекти з новою силою накочується на тебе. Перша ідея — піти до машиніста й попросити зупинити поїзд. Не довго думаючи, ти вибігаєш у коридор і, перестрибуючи дірки в підлозі, добігаєш до дверей. Стук. Жодної відповіді.

— Леді та джентльмени, прошу вас не хвилюватися, ми прибудемо вчасно, — звучить шиплячий голос із динаміків. Схоже, за кермом цієї пекельної машини теж птах.

Другий варіант — відкрити двері й вистрибнути з поїзда. Можливо, поранишся, зламаєш кілька кісток… Але зараз це не здається таким страшним, як перебування всередині. На жаль, біля дверей стоїть контролер. Він нічого не каже, просто перегороджує прохід і дивиться на тебе.

Ти бачиш, як його гострий дзьоб ріже плоть, як ці жовті очі пильно дивляться на кров і наливаються жагою. Це всього лиш твої здогадки, але… чи варто їх перевіряти?

Повертаєшся у своє купе. Ще не встиг придумати нову ідею, як із динаміків знову звучить голос машиніста.

— Панове, зверніть увагу, зараз ми проїжджаємо чудові місця! Визирнувши у вікно, ви можете насолодитися мальовничим краєвидом.

Жінка відчиняє штору, ти дивишся у вікно. Там пропливають неймовірні картинки з твого дитинства. Кімнати, вулиці, таємні місця — колись тобі здавалось, що там безпечно, що ніхто тебе не знайде і не скривдить, ти був у «хатинці». Але зараз поїзд пролітає їх наскрізь, навіть кімнати твого дому — нічого не сховається від нього. Ти побачив багато важливого для себе. Цікаво, що саме промайнуло у вікні поїзда для тебе? Я ніколи цього не дізнаюся, дозволю тобі зберегти цю таємницю.

Але ти не можеш тримати це в собі, правда? Все занадто несподівано, занадто дивно. І ти виплескуєш свою душу… ні, не мені, розповідачці, твоїй рятівниці з цього пекла, а тій незнайомій жінці, яку, напевно, ніколи більше не побачиш.

Але старенька все відкидає — це ТИ бачиш ці пейзажі, а вона бачить свою квартиру, будинки онуків і подруг, село, де колись бігала під палючим літнім сонцем.

Добре, забудьмо про цю нісенітницю, гаразд? Вікно тут досить велике, щоб через нього вилізти, а контролер у ваше купе не заходить. Це твій шанс, тож геть спогади! Потрібно вибиратися звідси…

Твоя рука впевнено лягає на ручку, ти відсуваєш вікно й висовуєш голову, як раптом бам! Перед обличчям пролітає величезна чорна пляма. Над тобою кружляє зграя гігантських ворон, їх дзьоби зчервонілі від крові. Здається, хтось вже намагався втекти.

І тут на тебе сходить прозріння — поїзд наближається до мосту. Це й є остання станція. Немає сенсу сумніватися в своїх передчуттях, вони — єдине, чому можна вірити тут. І ти, звісно, хочеш знати, як врятувати свою душу, чи залишився ще один варіант? Що ж, я можу допомогти тобі, адже однієї весняної ночі я так само стояла у купе цього поїзда, у тому ж вагоні, на тому ж місці. І зараз я тут, розмовляю з тобою, тож повіриш мені?

Отже, слухай уважно. Пам’ятаєш, підлога в поїзді дірява? Ці дошки давно прогнили й хиткі від кожного твого кроку. Іди у коридор, у останній вагон знайди дірку побільше, зламай дошки й чекай. Коли поїзд зійде з рейок і полетить у воду — пролізь туди, як тигр у цирку, а там вже подивимося, що робити далі.

Виходиш. Але перед тим, як йти до свого порятунку, не витримуєш і навідуєш машиніста. Великий ворон у чорному фраку. Край його піджака дістає до колін, чи хвіст? Одяг чорний, як вороне крило, тож навіть не намагайся знайти відповідь. Двері відчинені. Ти можеш побачити кабіну — кабіну старого вугільного поїзда, зроблену з листового заліза. Машиніст, натискаючи якісь кнопки, розмовляє з колегою. Ти нічого не розумієш, бо їхня мова остаточно перейшла в каркання.

Все, досить! Швидше біжи до виходу. Вагон, ще один, ще… Ось останній і найбільша дірка. І поки твої пальці, роздираючи шкіру до крові, виривають дошки, я скажу тобі, чому ми обрали саме це місце. Бачиш, йдучи на дно, поїзд придавить тебе, якщо тільки ти не опинишся в останньому вагоні — тоді над тобою нічого не буде. Але до того, як поїзд зійде з рейок, стрибати не можна — потрапиш під колеса, а потім у лапи його огидних слуг. Вони супроводжують до останньої станції, інакше не можна.

Знаю, тобі страшно, ти вважаєш цю ідею безглуздою та божевільною, а хіба не божевільне це місце? І ці пасажири? І цей машиніст? Хіба не божевільний твій квиток (поглянь уважніше на цифри)? А вид з вікна? А дірки в підлозі? Тут все зійшло з розуму, і лише божевільний виживе!

Стаєш на коліна, хапаєшся за краї дірки. Сподіваюся, ти народився під щасливою зіркою.

— Пані та панове, ми наближаємося, готуйтеся до прибуття.

Сильний поштовх. Ще трохи — і твоє тіло відкинуло б до стіни, і тоді все пропало! Але руки ще тримають краї дірки, перші вагони вже зійшли з рейок, скоро ми рушимо за ними!

Поїзд злітає з мосту в річку. Тебе паралізує страх — ніколи раніше не доводилося брати участь у аварії вугільної махіни з воронами-машиністами, чи не так? По коридору розливається вода, але не чути криків. Гей, пані та панове, ви щойно впали в річку! Вам все одно? А най його, забудь про них, бо світ стер вас з лиця землі. Ніхто й ніщо. Не варто шкодувати.

Ти робиш ривок, вириваєшся з поїзда у воду. Холодна, темно-синя. Не бачиш сонця, світла, нічого — наче безодня поглинула тебе. Але я вражена! Навіть у темряві твої руки й ноги рухаються, прагнуть виплисти на поверхню. Кисню все менше, вода така холодна. Ти можеш померти, запросто! Але принаймні тих воронів ніколи не побачиш — забудь про них, як про страшний сон!

Холодний вітер. Ах, як приємно! Ти знову на поверхні. Пливеш до берега. Незабаром ноги намацають землю, ти впадеш на берег без свідомості і довго прикриватимеш себе руками, боячись дзьобів тих літаючих тварюк. Але послухай мене і викинь їх із голови! Незабаром ти прокинешся там, звідки поїзд вирвав свою жертву, і життя піде своїм плином. Не залишиться нічого, лише скомканий квиток, пробитий неприродно великим дзьобом.