Вантажівка

Доводилося тобі бувати на окружній трасі? Це місце не зрівняти навіть із центральною вулицею міста. Тут, серед спальних районів, полів та лісів, немає жодних знаків, а якщо й є — то точно не пішоходний перехід. Машини несуться з шаленою швидкістю, практично не залишаючи між собою проміжків. Але загартовані різними труднощами сільські мешканці можуть перейти дорогу, як гірський козел по стежці серед обривистих скель.

І ось ти стоїш на краю такої дороги. Позаду — невелике село, попереду — СТО та ще одне селище — ряд одноповерхових будинків часів СРСР. Ти стаєш на край асфальтованого шосе, і все, що відбувається на дорозі, сповільнюється.

Машин їде небагато, між ними великі проміжки. Іноді трапляється таке — все ж полудень, спека. Починаєш рухатися вперед, все так само в уповільненому русі, оглядаєшся навсебіч, як вчать ті таблички на стінах шкільних коридорів.

Доходиш до середини дороги, дивишся праворуч і помічаєш вантажівку. Це КАМАЗ. Він їде повільніше за інші машини, в очі відразу кидається темне скло й яскраво-оранжевий кузов. Попереду нього нікого немає, і, мабуть, ти встигнеш проскочити.

Як раптом машина змінює напрямок, звернувши вбік прямо перед тобою! Ти нічого не встигаєш зрозуміти, лише те, що рух іде не за планом. Прямо на тебе котиться величезна шина, надто велика навіть для монстр-траків, вона падає перед тобою, залишивши за собою чорний слід. Асфальт під нею починає плавитися, з’являється характерний сморід розпеченої чорної субстанції. Дуже важкий запах, мабуть з самого пекла.

Трохи приходиш до тями і дивишся на місце аварії. Вантажівка стоїть на під’їзді до СТО, усі колеса на місці. Мабуть, та величезна шина випала з багажника. Скло не пошкоджене, і це дуже дивно, але ніхто не кричить із кабіни водія, не намагається вийти — наче там і немає нікого.

З магазину на першому поверсі автосервісу вибігають люди. Вони повільно підтягуються до місця події, але ти їх випереджаєш — вас із вантажівкою розділяють лічені метри.

У якийсь момент розумієш, що стоїш позаду цієї чортової машини, дивишся на кузов, а там порожньо. Зовсім не схоже, щоб титанічний КАМАЗ отримав бодай якісь пошкодження. Хочеш іти далі дорогою — тут попутки явно не спіймаєш.

Як раптом твої ноги відриваються від землі. Потужний порив вітру підхоплює тебе, мов насіння кульбаби, починає кружляти. Повітря пахне розпеченим асфальтом. Таке відчуття, що тебе затягнуло у вир або воронку. Доводилося колись стояти біля проїжджаючого вантажівки? Не раджу — порив вітру може штовхнути прямо під колеса. Але є одна маленька проблема — воронка виникає лише тоді, коли машина рухається.

А він усе ще стоїть нерухомо, а тебе кидає на край кузова з огидним хрускотом. Оглушений, ти чуєш голос диктора. Щось про аварію на цій ділянці та жертв — яких жертв? Адже коли ти стояв на дорозі, нікого не було, і тебе КАМАЗ об’їхав.

— …закинуло до кузова ударною хвилею…

Приходиш до тями на тому ж місці. Люди вже пробігли половину шляху, хтось дістає мобільні телефони, щоб викликати швидку і зафіксувати місце події. Погляд падає на колеса вантажівки. Вони менші за ту шину, що ледь не розчавила тебе, але все ще надто великі. Під ними видно чорну прогалину, запах асфальту з новою силою б’є в ніздрі. У темряві можна розгледіти щось, мов дитячу руку чи прядь волосся…

Підходиш ближче, хочеш щось сказати, як раптом опиняєшся у повній темряві, оточений уже знайомим запахом. Не чути ані реву мотора, ані скрипу гальм. Величезне колесо наближається до твоєї голови повільно, але впевнено. Тіло паралізоване, обличчя втиснуте носом у розпечену чорну суміш, по якій щодня проїжджають тисячі машин.

Щось хапає тебе за потилицю, мов непослухняного кошеняту, і давить усе сильніше. По черепу йде тріщина за годинниковою стрілкою — мов би відкривають консервну банку або розбивають яйце. Розумієш, що до цього моменту вже мусиш померти, але КАМАЗ не відпускає. Ще кілька секунд — дуже довгих — терпиш усе це, відчуваєш, як ламається переносиця і як твоє тіло стає частиною дороги. Розумієш, що він ніколи не зніме з тебе своїх коліс, і якимось дивом тягнеш руку до джерела світла, і навіть його вантажівка ховає під себе.

Знову відкриваєш очі позаду неї. Тінь промайнула, і все. Дивишся на людей — там стоїть швидка. Когось на носилках тягнуть всередину, наче це його збила вантажівка. Не дивуєшся — здається, усі жертви з’явилися вже після аварії. Потрібно йти.

Не відриваючи погляду від величезної махіни, йдеш у протилежному напрямку, уже за секунду стоїш у кімнаті перед трюмо і чуєш здалеку крики людей, змішані зі скрипом гальм. І запах, запах розпеченого асфальту перед обличчям.