Автобус

У той день ти чекав автобус, проте не там, де зазвичай. Стояв посеред спального району, де ніколи не їздили машини. Але все одно чекав. Оточення здавалося знайомим, тільки от дороги ти ніяк не міг згадати. Куди взагалі їхати, на котру, навіщо? Втім, довго думати не довелося — на горизонті замаячила зелена пляма.

Ти піднявся сходинками, не дивлячись на водія. Озирнувся. Якраз залишалося одне вільне місце, пощастило! Усівся на те крісло, що біля самого входу під вікном, транспорт рушив, рука потяглася до кишені.

Гроші. У тебе ж зовсім нічого немає! Так буває, навіть якщо працюєш і непогано заробляєш — просто залишаєш гаманець удома за непотрібністю. Адже сьогодні ти ніде не збирався, але так сталося, що довелося їхати, ти не був готовий, та й мало хто буває готовим до такого.

Починаєш щось незв’язно бурмотіти, але водій жестом змушує сидіти. Краєм ока помічаєш фігуру в чорній толстовці — так виглядає той, хто сидить за кермом, а потім повертаєшся до вікна.

За кілька хвилин твою увагу привертає будинок, біля якого зупинилися. Високий паркан, пофарбований синьою фарбою, акуратні перила і вікна з тюлевими фіранками. Від нього віє старовиною, ніби всередині помирає стара жінка, але насправді не зовсім так. З будинку виходить чоловік, набирає номер і починає намотувати кола біля хвіртки, намагаючись зловити зв’язок.

— Давайте привітаємо нашого пасажира! — Раптом лунає голос від водія. — Він зміг звільнити свій чемодан і тепер може вирушати далі.

На виході стоїть якийсь хлопець, усміхається і показує всім порожнє нутро. Чемодан на коліщатках водій кладе біля власних ніг, після чого дверцята відчиняються, і людина виходить.

Він приєднується вже до двох людей — з будинку вийшла жінка, вона тримається за великий живіт, чекає на приїзд машини, а пасажир сидить поруч на лавочці, як ні в чому не бувало.

«Ця сім’я схожа на пару професорів чи вчителів, напевно, їхній дитині пощастить із освітою, але не з фінансами», — думаєш ти, а тим часом автобус рушає далі, залишаючи сцену з учителями-професорами позаду.

Ви їдете, ти оглядаєшся і помічаєш у ногах щось схоже на той чемодан, або точніше — рюкзак. Складається відчуття, що він твій, принаймні, якби у тебе був рюкзак, то саме такий виглядав би. Тільки от ти сідав сюди без багажу, і відкривати його зовсім не хочеться.

Тим часом позаду починає копирсатися якась жінка. Вона витрушує речі одну за одною, поки не зупиняється на пляшці. Приглядаєшся — на обличчі дами типовий вигляд алкоголічки, а очі, побачивши скло, перетворюються на два величезні ліхтарі. Трохи подумавши, вона все ж викидає останню річ з багажу, та зникає у задній частині автобуса.

Похитуючись, дама підходить до водія і просить зупинку. Той гальмує на алеї, де поруч розташувалися двоповерхові будинки — маєтки заможних за містом, але жінка напористо вимагає їхати далі. Мовляв, вона краще знає.

Зрештою ви приїжджаєте до напіврозваленого дому, звідки за кілометр чутно крики, звуки гулянки і битого скла.

— Ви точно хочете цю зупинку? — Цікавиться водій.

— Ну вам краще видно, ви ж зупиняєте! — У звинувачувальному тоні відповідає дама.

Дивно, але коли він відкриває спортивну сумку (її сумку, і це важливо), з неї випадає пляшка, яку жінка викинула хвилину тому. Знизавши плечима, водій відчиняє двері. Хто він такий, щоб тримати насильно?

Тепер і тобі хочеться поритися у своєму рюкзаку, можеш витягувати звідти все, що захочеш. Інші пасажири зайняті тим самим, серед багажу багато мотлоху.

Наприклад, порцелянові фігурки — вони гладкі і досконалі, як і манери, залишені в минулому. Добре бути вихованим, але погано бути надто ввічливим, дозволяючи себе обманювати; і як відомо, потрібного не викидають. Іншими словами, ти просто не побачиш у сумці потрібних речей, лише сміття, звідки воно з’явилося?

Є ще навушники. О, у дорозі просто незамінна річ, але їхньому власнику варто іноді чистити вуха і прислухатися до інших — важко жити своїм розумом, коли розуму-то немає.

Іграшки та канцтовари — крайношіоднієї лінії. Впадаючи в дитинство або звалюючи на себе забагато роботи, ти просто не помітиш, як пройде час, та навіщо нести такий вантаж?

Ось ще — збільшувальна лупа. Вічний зверхній погляд натовпу. Що подумають люди? Як сприймуть твій багаж знань? І чи не змушуватимуть викинути дійсно потрібні речі? Ну вже ні, лупу теж у відро, ніяких заперечень!

Хм, мені справді хотілося б дізнатися, що ти викинув зі свого багажу і чи залишив щось взагалі. Наскільки пам’ятаю, у тому сні моя сумка залишилася чистою, але це не означає, що зараз я не можу набрати туди мотлоху.

Зрештою водій зупиняється біля місця, що здається тобі знайомим.

Знаєш, про нього говорили батьки. Адже це пологовий будинок, звідки тебе забирали на початку шляху. Чомусь саме тут ти хочеш вийти — і водій, наче читаючи твої думки, зупиняє автобус. Він ретельно оглядає твій рюкзак, але насправді йому байдуже, хто тягне весь цей мотлох, не залишаючи місця для справді важливих знань та навичок.

Віддавши йому сумку, ти виходиш, але перед тим як увійти до пологового будинку, обертаєшся і махаєш рукою автобусу, що від’їжджає, з радістю та полегшенням, поки він не зникає з поля зору.

Тобі колись доводилося бачити, щоб хтось так весело махав Смерті? Ну, іноді уві сні відкриваєш і таке.