Атлантида Здолбунова

Селище це чимось нагадувало приморське село, ще не помічене туристами. Та замість моря тут була водойма, незрозуміло річка чи озеро, в якій, за чутками, чого тільки не знаходили. Але місцевих це ані трохи не хвилювало, тому літом біля води завжди було багатолюдно. Морем ще можна назвати поля, що оточували це селище, чиї «хвилі» наче підіймали цей загублений «корабель» вгору, не даючи йому затонути.

Сам же населений пункт так і немає власної назви і вважався частиною сусіднього невеликого міста, та був наче неофіційним продовженням іншого селища. Мабуть, саме тому, крім поліції, тут не було жодної іншої влади. Замість лікарні стояла амбулаторія - одноповерхова напів аварійна будівля, в якій працювали декілька медсестер та два терапевта на п'ять-шість, а може і три, тисячі жителів. В самому центрі міста височіє ще недобудована церква, але яку вже видно з усіх сторін. Поруч з якою і є та амбулаторія та з десяток гаражів, які собою утворювали цілий невеличкий квартал схований від людський очей зачиненими ворітьми та суцільними стінами гаражів.

Саме селище роками мало заледве пів століття, а тому, відповідно, більшість будівель тут були побудовані та поремонтовані тоді ж, півсторіччя тому. Типовий мікрорайон-прибудова для будь-якого заводу чи фабрики.

Один із в'їздів у селище було схоже на алею, де по обидві сторони росли дерева, фрутові та нефруктові. А за ними, мов за «трибунами» були «глядачі» - п'ятиповерхові будинки, що стояли перпендикулярно один щодо одного. І ця алея зустрічала чи проводжала кожного в те сусіднє місто торжественно, мов героїв, на їхні дивовижні пригоди. Тоді ж другий в'їзд скоріше нагадував сонну, тиху і непримітну, проте широку вуличку, аніж головну дорогу всього селища. І нехай, що вся дорога огинала все селище виразною кириличною буквою «л».

Як і всюди, де живе чимало людей, тут є школа. Вона стояла похмурою недобудованою фортецею, і своїми темними очима дивилася на жителів та гостей селища навколо себе. І була ця будівля одночасно і храмом науки, і звалищем. І сказати, що місцеві діти не досліджувала всі три поверхи недобудовки - нічого не сказати. Адже досліджувати тут було що! Майже тридцять років ця споруда займала собою площу невеликого парку чи декількох спортивних майданчиків. А зараз там лиш сміття, безхатьки, хулігани, пейтбольні кульки та руїни незавершеного храму науки.

А поруч зі школою красувався самотній клуб. Красивим, пофарбованим фасадом він виходив на довгу алею, засажену високими туями, яка починалася з бюста Шевченка, а закінчувалася зупинкою громадського транспорту, та по обидва боки пишніли акуратні двоповерхові різнокольорові садиби-квартири. А інші частини клубу, що інструмента майстра не бачили вже понад кілька десятиліть виходили на все ту ж школу, стадіон при ній та на маленький лісистий парк, в який тільки нещодавно поставли качелі для дітей. І влітку в цьому сквері було багатолюдно та гучно, адже туди збігалися діти та молодь з усього селища.

Це селище чимось нагадувало приморське село, атмосферою, коли о восьмій зранку літом ідеш по крайній вулиці, що виходить на імпровізоване море, та обдає тебе всіма своїми пахощами свіжої трави та лугових квітів. Або поруч з невеличким завжди оживленим базарчиком та маленькою парковкою поруч з п'ятиповерхівкою через дорогу; чи продуктовими мафами, обвішаними плющем, мов ліанами, біля того ж таки базару. Або ж біля самої водойми, біля якої галасливо, як на справжньому морському пляжі.

Селище було невеличким, всього на п'ять-шість вулиць по п'ятдесят будинків на кожну. Але все ще залишалося загубленим «кораблем» серед зеленого «моря», що так нагадувало маленьке приморське містечко, ще не замічене туристами.