Монолог Колінза

Якщо хто не в курсі, я Колінз. Ім’я в мене не дуже вдале, бо багато нас таких у світі й люди частенько плутаються, а дехто, ви ж тільки подумайте! Забуває як мене звати чи й зовсім не знає…

Я ледве не головний у цьому барі. Я люблю свою роботу, адже вона наповнює мене новим змістом та вмістом, а життя з нею проходить швидше. За вечір можу побувати у доброму десятку компаній. Кажуть, що щастя це тоді, коли тобі подобається йти на роботу й повертатися додому.

Якщо вимиватиме мене Яся, як всі тут її кличуть, то можна й додому, подалі від гамірної тусовки широкого світлого залу. У неї турботливі ніжні руки. Вона помалу змиває з мене вечірню втому. А потім обережно ставить мене на спеціальну полицю під місячне світло. Якщо ви думаєте, що скляні воїни, які ощасливлюють вас у будень і на свята сплять вночі, ви глибоко помиляєтеся. Мені не дуже подобається бути в компанії Кордеалів, Слінгів, Гаррікейнів, Сауерів, Зомбі та інших фріків. У них немає змістовної середини. Тільки з дівчатками Пока Гранде ми розговорюємося час від часу. Їх вміст іноді буває схожим на мій – зелено-білі: солодка Пінаколада, від якої поринаєш в Нірвану, свіжо-м’ятний Мохіто, що кличе до пригод, лоскочучи язик лимонною кислинкою й присмаком шампанського. Взагалі-то, я не по алкогольних справах, адже наливані в мене сиропи, содові, соки, Мохіто не назвеш аж таким алкоголем.

А-от люди зустрічаються дуже й дуже різні. Щоправда, у них на відміну від нас всередині тільки 5 станів, крупних емоцій, що як покрутити на сонці чи під призмою алкоголю розпадуться на міріади дрібніших, менших, зрозумілих лише одній людині. Ні, я зовсім не закликаю вас пити, тим паче алкоголь. Бувають моменти, коли людина рефлексує над собою в таких місцях як наше кафе, у компанії з моєю ексцеленцією.

Бармен Саша вставляє в Мохіточервону трубочку. Для мене це знак. Закохані. Вони тримають одне одного за руку, цілий вечір не заглядають у телефони, здається, за дві години я не чув жодного звуку сповіщення. Дивовижа. У неї день народження, бо прийшли з букетом серцеквітів. Малиново-червоні кульки застигли на оранжевому диванчику. Жаль, мова у нас різна й не поговоримо…

Таких як ці кульки я вже бачив кілька разів, коли власники прикрашали ресторанчик до свята. Але ті всі були надто яскраві, сліпили очі флюорисцентним світлом, ще й образилися що я не помилувався ними як належне. О, не довго вони самозакохано милувалися собою. Прийшли діти і їм роздали по одній-дві кульки в кінці свята. Ось так, фініталякомедія, ха-ха-ха, мораль цілком зрозуміла. І я був на тім святі, мені подобається наповнюватись по вінця шипучою содовою з лаймовим соком, слухати як бігають і кричать діти. Кожна зустріч під синіми парасольками надворі то супер, вони наче небо осіннього вечора.

Бармен Саша все ж щось знає, адже тоді в содовій були сонячно-жовті трубочки діти настрибавшись-набігавшись-втомившись пішли задоволені. А я запам’ятав, що жовтий – щастя. Так я його собі й уявляв. Тоді я дізнався, що нас, Колінзів багатенько в кафе. Чесно кажучи, чи то я мало з ними стикався, чи постійно тусуюся з відвідувачами, що сидять допізна, але живу відокремлено від своєї братії. Може, воно й на краще.

Але самота, хоч би навіть і з власної волі породжує печаль.

Темно-сині парасольки під тріпотливим вересневим вітром, синя з сапфіровим відблиском трубочка, коктейль БлюКурасао, печальна студентка у кобальтовому наче луска Василіска світшоті, що приходить сюди іноді вже потемки, темно-синіми прохолодними вечорами. Я вловлюю, що вона думає про щось сумне, відпиваючи коктейль маленькими ковточками. Її вологі чорні наче маслини очі довільно креслять геометричні фігури безвиході по місту, що могутньо пульсує за темно-зеленою стіною парку, яка глушить звуки, притлумляє серцебиття загнаного зайця.

Чому так трапляється з людьми? За що життя їх давить пресом, душить, вибиває землю з-під ніг, вимочує під холодними дощами, розтріпує бурями, запікає у вогні негараздів? Коли мої компаньйони опиняються в таких ситуаціях, я бачу дві емоції, котрі ненавиджу спостерігати – злість і страх. Страх треба подолати, а злість м’яко прибрати, обережно докопуючись до її коріння, інакше засичить-зашипить як отруйна зміюка вкусить, увігнавши отруйне жало. Я сказав би, що злість зелена, бридкого темно-зеленого з коричневим акцентом, зміїного кольору. А страх – чорний, колір, що змушує нас захищатися від усього світу. Протилежність злості, мабуть, доброта, що набула кольору «Оболонь», в якому застигли сонячні промені. А колір безстрашності… Білі столи, на чию поверхню-шахівницю історій та емоцій я виходжу щоразу.