Місто приречених

Ти опинився в цьому моторошному місці зовсім випадково, але це не означає, що ти не розумієш, що тут відбувається. У будь-якому разі були якісь чутки, новини, плітки. Це почалося кілька років тому, коли з незвіданих глибин до людей прийшли істоти, дуже схожі на них самих. Вони з’явились у деяких містах і влились у суспільство так, що стало незрозуміло, де свої, а де — ні. Як і багато іншого зла, їх охрестили демонами.

Демони стають частиною суспільства, підминаючи людей під себе. Вони створюють закони, ходять на батьківські збори, вирішуючи, чого цього року вчити дітей. Вони погоджують меню в ресторані і програму на телебаченні на вихідні — перетворюючи все довкола на свій оплот. Так і сталося з цим містом — на щастя, не з твоїм, а тільки з сусіднім.

Кілька років люди намагалися протистояти їм, та це виявилося не так уже й просто. По-перше, демони дуже рідко показували свій істинний образ, керуючи іншими з тіні. По-друге, залишалося безліч людей під їхнім впливом, тож за звичками відрізнити монстрів від своїх, хоч і заражених, було складно. По-третє, чим більше демонів вми­рало, тим лютіше вони шаленіли, обіцяючи помститися за скоєне.

Спочатку всі жили в напрузі — було незрозуміло, чи підуть чудовиська далі, чи не вирішить хтось просто стерти заражені міста з лиця землі, і коли вже влада забере цю уповільнену бомбу з-під боку. Але телевізор запевняв, що йдуть шляхом найменших жертв — стримують навалу, шукають способи розділити заражених і причини зарази, — так тривало кілька місяців.

А потім… Потім усе перетворилося на фоновий шум. В ефір повернулися новини про життя знаменитостей і відкриття нових закладів. Іноді, правда, висвітлювали найгучніші події, але все це більше нагадувало фантастику, а не звіра, що влаштувався під порогом. Час від часу, коли з приречених міст приходили зовсім вже лихі вісті, деякі особливо співчутливі люди могли подумати: «навряд чи це колись закінчиться — добре, що не наше місто».

І ось — твої побоювання справдились: опинитися серед приречених, де за будь-яке невірне слово можуть убити. Ти стоїш посеред театру, який колись був оточений крамницями. Після появи демонів усе довкола було зруйновано, а поверх руїн поставили бараки, що нагадують пошарпані будинки позаминулого століття. Власне, й сам театр — про це говорили кілька днів тому в новинах — потрапив в епіцентр руйнування. Вищі демони виявили там сліди людей — прибічників ворога — і підірвали будівлю, лишивши одні руїни.

Та це не заважає театру існувати. Уламки зі сцени прибрали, а на тлі, аби закрити випнуті балки й тріснуті стіни, повісили прапор, що належить новій владній організації, котра тепер керує містом. Він зшитий із клаптів людської шкіри — причому зовсім необробленої. Червона ледь зідрана з якогось бідолахи, біла, що вже втратила усю кров та останні ознаки життя, синя - зогнила і м'яка, приваблює жирних мух. Матеріалом для нього слугували «зрадники», прониклі з не приречених міст — одноголосно народ вирішив, що вбити їх і зняти шкіру — найбільш зважене, логічне рішення.

Далі нічого не прибрано — дешеві стільці, зібрані з грубо обробленої деревини, поставлені нерівними рядами прямо поверх руїн, і люди їх зайняли; багато стоять позаду рядів, не знайшовши місця, і серед них можна сховатись.

На сцені — чергові «лідери» — як тільки хтось починає обурюватися, потрібен новий сюжет чи привід ненавидіти ворога, або просто щоб урізноманітнити новини про «зростання й розвиток» нового суспільства — вони вбивають своїх, ставлячи на їхнє місце нових, висвячуючи відпрацьованих у ряди легенд. Навіть місцеві вже не можуть назвати всіх «героїв», що саме вони зробили і коли — не кажучи про решту світу, для якого демони — безкінечна смердюча маса.

До тебе долинають лише уривки слів. Вони цитують людей, які робили репортажі про приречені міста, перебільшуючи їхні крики жаху й міркування про втрачене людство. І чим далі це заходить, тим голосніше визги радісних створінь довкола.

— Приречені на спасіння, приречені на майбутнє, приречені на кращу долю, у той час як вони згниють у брехні та розпусті! — верещить жінка з неймовірно писклявим голосом.

Натовп встає зі стільців — їм заборонено підходити до сцени, тому вони просто носяться залом, кричать на усю горлянку, штовхаючи одне одного. У цій метушні мозок, втомлений від жаху, помічає саморобну драбину, що веде на другий поверх. Протиснувшись уперед, ти знову дивишся на той огидний прапор із шкіри — хочеться зірвати його, спалити, розвіяти прах по вітру і ніколи більше не бачити, але опинитися подалі від демонів і заражених хочеться сильніше.

Нарешті ти забираєшся на верхній ярус. Натовп не звертає на тебе уваги — виступ триває, і вони повернулися на свої місця. Тепер, хоч ти й зовсім поряд, доноситься тільки поодиноке: «Жертви, зрадники, наші, нульові».

Багато опор зруйновано, стеля похилилась. Ти повзеш вперед у пошуках уцілілого вікна, щоб вибратись з будівлі. В уламках бачиш сліди крові, кістки, що стирчать. клапті одягу й волосся. Прямо біля твого обличчя, зігнувши пальці у гачки, визирає зблідла рука, придавлена штукатуркою. Її розміри зовсім не дорослі.

Вона тяглася до люка, який ти відкриваєш з невеликим зусиллям. Внизу уже не театр — бараки. У коридорі розвішені мотузки, на які хтось чіпляє білизну — жінка. Вицвілий рожевий халат, кімнатні капці, волосся зібране в хвіст шпилькою-невидимкою. Вона зовсім не відрізняється від твоєї сусідки, коли та робить генеральне прибирання й мельтешить у дворі з тазиком для прання. Інша жінка набагато старша — вона висунулася з відкритого вікна, курячи цигарку місцевої марки.

— Что на етот раз будут стрєлять? — питає стара, вдивляючись у вечірнє небо.

— Нє думаю, ім надоєло за еті годи, та и что они помєняют — тут простиє люди нічєго нє рєшают. — Розтрушуючи майку, відповідає сусідка.

— А он нє врєт? Ми правда поїідєм до послєднєго, чтоби побєдить врага?

— Ето нєважно. — Відклавши тазик убік, каже жінка. — Главноє, чтоби бил мір, а ми к нєму приспособімся.

Кажуть, демони вже самі не знають, хто перед ними — свій чи заражений. Так само і люди не знають, чи спілкуються вони зі своїми, чи з «голосом народу». Втім, це й неважливо — демон розірве тебе, а людина зрадить, аби вислужитися перед ним.

То що ж — двоє демонів, чи дві людини, чи вони різних видів? Чи справді вони вірять у те, що говорять, чи говорять, щоб повірити, щоб ніхто не забрав їх у підвал? Як би там не було — спускатися до них не хочеться. Не заради того тікаєш від одних чудовиськ, щоб потрапити в пащі до інших. Ти відповзаєш від люка, шукаючи інші шляхи, думаєш про те, як добре було б зараз бути вдома — навіть у тому торгівельному центрі, що набрид, або у заторі на центральній вулиці у спекотний день. Хоч би де — аби не підходити до цих істот.

Змигнувши ти потрапляєш у торгівельний центр, але знову — у приреченому місті, проскочивши не тільки простір, але й час. По стінах наклеєні флаєри про відкриття з гучною назвою «ПОБЄДА!». Праворуч — дитяча зона з великою надувною гіркою, переповненою малюками. Вони стрибають, лізуть і весело сповзають униз по схилу,що зображає ворожого солдата.

Не вірячи очам, ти чомусь сунеш руку в кишеню і намацуєш телефон. У голові промайнула божевільна думка: «коли-небудь я виберусь звідси і точно не повірю в те, що сталося». Не встигнувши нічого зрозуміти, машинально фотографуєш гірку — у кадрі опиняється людина, що за цим спостерігає.

І саме в цей момент демон показав своє істинне лице. На фото видно виснажену потвору з очима, повними люті, і порожньою прогалиною замість рота. Людина опускає твою руку, з підозрою дивлячись на результат.

— Фотографіровать прєдставітєлєй народной міліциї запрєщєно, удалітє, будьтє добри. — Ввічливо просить він.

По його очах видно: демон впізнав людину, і ви обидва знаєте, що він може з’їсти тебе, і що люди поруч зроблять вигляд, ніби нічого не сталося, аби самим не опинитись у зубах. Але замість цього страж чекає — ти маєш підкоритись і видалити фото.

Рука сама тягнеться до значка кошика, коли з динаміків (тепер ти бачиш, що динаміки всюди) доноситься голос лідера.

— Вниманіє, вніманіє — прємєра кліпа, подготовлєного учєнікамі восемнадцатой школи города N, будєт прямо сєйчас.

Поруч зі стіною виїжджає величезний телевізор — демон перемикає увагу на нього, а ти швидко ховаєш телефон у кишеню. Подумати лишень — хотів перечекати, прикинутись своїм, як колись робили демони. Але чим тоді ти будеш кращий за них? Чи прийде день, коли істоти повернуться у свої глибини, якщо всі робитимуть вигляд, що нічого немає, і ніхто не виганятиме їх?

Починається трансляція кліпу. По місту марширують колони дітей у формах піхоти. Вони дружньо співають одну пісню, не збиваючись з ритму. А чи можуть демони прикидатися дітьми, щоб їх спрямовувати, чи це вигадки — невідомо.

Ми дєті-гєроі, за отцов своих горди,

Тєпєрь і ми можєм повліять на ход войни,

Нє возлагать цвети, не горєвать за жертв,

А пройті путь гєроев, достойно встретить смєрть.

Після цих слів ти опиняєшся у натовпі, притиснувши телефон до грудей. Ні — ніколи й ні за що не видаляти те фото, бо потім вони скажуть, що це варварство і маячня, що не було жодної гірки-трупа, і що взагалі то «ворог» робив таке, а вони — нове високоморальне суспільство, де такого не практикують. Ніяких дітей, що йдуть вмирати з посмішкою; ніхто не говорив їм, що треба «встрєтіть смєрть достойно», ніхто не ховав їх бомбою під театром, ставлячи зверху трупів криві лавиці для нового торжества.

— Что с вамі, ви так поблєднєлі! — каже темноволоса жінка з натовпу.

Ні, немає причин боятися й вважати це божевіллям — ось же, всі задоволені, подивись довкола.

—Можєт, вам прісєсть? — запитує стара, дихаючи перегаром.

—Лучше би осталісь дома і посмотрєлі кліп па тєлєвізару, — втручається демон.

— Ні! Тут немає чого дивитись — це не свято, це кошмар, кошмар, кошмар! Ви приречені, приречені на зневагу й руйнацію, приречені на пустку й зламані життя — загинете!

Ти замружуєш очі й намагаєшся побороти страх, що наказує впасти на коліна, просити пробачення, зіслатися на хворобу — зробити все, аби вижити. Зараз, якщо ти не назвеш це торжеством, якщо не порадієш за наймолодших «солдатів», люди відвернуться й залишать тебе на поталу демонам. Але зло не перестане бути злом, навіть якщо воно залякає і замучить тисячі людей. Боротьба з демонами безглузда? Не менш безнадійна, ніж життя під їхнім пануванням. Ось уже чиїсь руки хапають тебе за плечі — краще померти у боротьбі з приреченим, ніж від його примхи, борючись із тими, хто має приборкати спротив.

— Гей, що ви тут робите?

Ти відкриваєш очі. Місце темне і порожнє — сірі бетонні стіни, ні однієї речі, неначе тут не було людей кілька місяців. Перед тобою стоїть один із бійців опору — він дивиться на тебе з недовірою.

— Д-демони — вони існують, це не фантастика! — кажеш ти.

З одного боку, ти не думаєш, що він повірить, але з іншого даєш телефон, вірячи, що людина не видалить докази. Він дивиться на зображення й усміхається.

— О, то цей на фото зараз жертвою прикидається, а він он, у "міліції" працював. Ще одного вирахували — піде під суд. А вам краще було б іти геть звідси — довго ще будемо чистити бруд з приречених міст.