Дев'ятиповерховий

Це вихідний день. Ти сидиш на майданчику, граєш із друзями, час від часу зиркаючи на дорогу. Ви живете у спальному районі, де немає нічого, окрім висотних будинків, дитячих майданчиків і паркувань перед тими самими будинками. Лише одна дорога вкрита асфальтом — головне шосе. Воно веде у місто — десь там, за кілометрами лісів і полів.

Мама кличе обідати. Підіймаєшся на шостий поверх, хочеш швидше впоратися з супом і повернутися на вулицю, а вона тобі все: «Не квапся, вдавишся». У результаті виходиш надвір лише за годину, а друзів і сліду нема. Сівши на край пісочниці, знову переводиш погляд на дорогу. Там, де шосе торкається горизонту, височіє сіра постать, схожа на будинок. Їх тут так багато, що порахувати, що запам’ятати непросто, навіть коли живеш у багатоповерхівці змалку. Але цього тут точно не було. І чому він такий чорний, якщо зараз лише трохи за полудень?

— Баб Даш, а тут цього будинку не було, — кажеш сусідці, що сидить на лавці. Насправді її діти давно вже виросли й живуть не тут, але всі молодші кличуть її «баба».

— Який, он той, чи що? — примружившись, бабуся дивиться на того самого чорного велета. — Помиляєшся, онучку, він завжди там стояв.

Але слова бабусі тебе не переконали. Не до душі тобі цей незваний гість. Є щось зловісне у новій дев’ятиповерхівці. Та й чому вона стоїть просто посеред дороги? Проте всі ці питання вивітрюються, коли виходять гуляти друзі — ви граєте разом, час минає непомітно, й жодні будинки тебе більше не хвилюють. Коли сонце починає сідати, підходить мама.

— Слухай, мене терміново викликали на роботу, я зможу прийти тільки завтра вранці. Ти ж знаєш, де лежить вечеря, зможеш сам розігріти у мікрохвильовці?

— Так, мамо, я впораюсь, — киваєш.

— І не залишайся надворі до пізна! Баба Даша прослідкує, щоб ти повернувся додому вчасно.

— Гаразд, — кажеш ти, поцілувавши її на прощання.

Увечері, коли перші товариші вже розійшлися по квартирах, знову переводиш погляд на той будинок. У ньому загоряються жовті вогники, як і в твоєму — не всі, місцями. Тільки от дивина: у звичайних будинках є прямокутні вікна для під’їздів, а в нього — самі квартири, немає жодних дверей. Але як тоді там живуть люди? Як вони входять і виходять? Думаєш: якийсь він неправильний, лихий будинок, і навіть не здогадуєшся, які кошмари чекають на ваш район цієї ночі.

Як і обіцяла мати, баба Даша загнала тебе у квартиру. Ти б міг спокійно відчинити двері й знову вийти гуляти, тільки надворі вже нікого, та й бажання немає. Слухаючи мамині поради, дістаєш заздалегідь приготоване пюре з сосискою і ставиш у мікрохвильовку. Надворі зовсім стемніло. Хочеш підійти до вимикача, щоб увімкнути світло, та мимохідь дивишся у вікно.

Тобі здається, чи той будинок став ближчим? О, сонце вже зайшло, роздивитися силуети доріг, а тим паче міряти відстань непросто. Тепер, коли всі будинки почорніли, він виглядає більш природно. І все ж, хіба не підповзли ті жовті вогники до вашого двору?

— Ти мені не подобаєшся, Дев’ятиповерховий, — шепочеш, відходячи від вікна. Вирішуєш повечеряти у темряві й лягти спати без телевізора.

Уже лежиш у ліжку, накрившись із головою ковдрою, але сон не йде. Крутишся з боку на бік і, зрештою, вирішуєш закрити вдома всі жалюзі. Підходячи до вікна, знову дивишся у бік шосе. Жовті вогники світять зовсім близько, вже інші, але все одно щось не так. По-перше, уночі ніколи не горить стільки вікон, по-друге, за жовтизною скла нічого немає — ні ламп, ні холодильника, ні ліжка, ні пари квартирантів, що засиділися до пізна. Здалеку воно схоже на будинок, а зблизька — на коробку, де хаотично блимкотять вогники. То чи є в того дивного будинку вхід? Якщо це не вікна квартир, то й ніякого будинку, і жодних дверей немає.

Добре, що за закритими жалюзями нічого не видно. Ти ніколи не розумів, для чого їх вішати на шостому поверсі, але тепер вдячний матері за те, що вони у вас є. Знову лягаєш у постіль і лежиш так тихо, що чуєш стукіт власного серця. Спина всипана мурахами, долоні пітніють. Ти наче дивишся на вулицю, хоча ще лежиш, і відчуваєш дихання. Дуже гучне, розмірене, від якого стіни тихо тремтять. Це нестерпно.

Безшумними кроками підкрадаєшся до вікна, злегка відхиляєш свої рятівні жалюзі. Твоїм очам постає жахлива картина: просто між твоїм і сусіднім будинком на шосе стоїть загадкова істота. Його тіло не є тінню — воно саме по собі чорне, вирізняється навіть на тлі ночі. Ноги донизу розширюються, наче копита, тулуб довгий і тонкий, руки закінчуються клешнями, якими можна схопити машину. Те, що здалеку здавалося будинком, насправді виявилося головою. Всі ці вікна — насправді очі. Більшість темні, але деякі палають, хаотично блимаючи, імітуючи життя багатоповерхівки.

Ти радий, що не лишив увімкненого світла, і що надворі така пітьма — важко щось розгледіти. Як раптом на четвертому поверсі загоряється світло — хтось вирішив виглянути, почувши дихання. Клешня нахиляється до вікна, накриває його й стискає. Цегляна стіна мнеться, мов пластилін, розходяться тріщини, падає цегла. А тоді клешні витягують людину й підносять до рота, повного гострих зубів. Монстр безжально ковтає жертву й повертається до другого будинку, де через шум засвітилися інші вікна.

Ти відходиш від вікна. Що робити? Лишитися у квартирі, сховатися в підвалі чи бігти на вулицю? Вирішуєш залишитися вдома. Тільки от у кожній кімнаті є вікно. Якщо монстр почне заглядати? Тоді тобі кінець. А ось сусідка з третього поверху — її тато сьогодні на зміні, вона одна. У них є коридор без вікон.

Зібравшись із духом, ти спускаєшся до неї. Вона відчиняє — бліда, перелякана. Разом ви замикаєтесь у безвіконному коридорі. Наче ночівка без дорослих. Але гуркіт і крики ззовні нагадують, що це не гра.

Будинок тремтить. Монстр руйнує опори. І раптом клешня пробиває стіну сховку. Ви тікаєте через кімнати, плутаєте сліди, якимось дивом вириваєтесь і біжите у підвал. Там здається безпечніше.

Проте монстр не зупиняється. Він розкопує фундаменти інших будинків, шукаючи людей, наче картоплю. І тоді ви розумієте: лишається тільки тікати.

Разом ви вибігаєте на вулицю. Його клешні тягнуться за вами, навіть ноги починають рухатися, але повільніше за вас. Ви мчите вперед, падаєте у яр, під тінь дерев. Дев’ятиповерховий не йде у ліс. Розвиднюється. Ви врятувалися.

Вам вдалося спекатися чудовиська. Хто стане його наступною жертвою?