Об'єднані стихіями

Місто Іссад було неспокійним. Доки жінки розвішували білизну, а діти носились вуличками, як скажені шкряботуни, у дворі перед старою брамою збиралися воїни. Їхня сталь дзвеніла глухо, мов дзвони на похороні останньої надії.

Десятник Гарпфаль де Марг стояв мокрий з ніг до голови, обсипаний прокльонами навіженого стариганя, що відтепер був йому за командира. Старий щось белькотів про його матір, яку, за його словами, трахнув п’яний орк у хліві, і вийшов синочок — такий же волохатий, мавпоподібний і з виразом обличчя, наче щойно злизав жабу з багна.

— Ви, сопляки болотяні! — ревів старий, — Я купив ваші зади разом із гівном, що в них сидить, і тепер ви мої — як воші на старій курві! Якщо не вишикуєтесь, як належить, я особисто подбаю, щоб кожен із вас стер свої смердючі мешти просто на площі Ієрарха, під спів дзвонів і регіт повій, які не дадуть нікому з вас навіть, якщо їх попросить сама королева Маджури з голою дупою і торбою золота!

Він плюнув на землю, і плювок зашипів, наче хтось кинув жабу в кип’яток.

— Гарпфаль, ти, мавпоподібний недоносок! Твоя мати, хай її ще раз трахне той самий орк, народила тебе в багні, і ти досі смердиш, як його яйця після битви! Думаєш, можеш стояти, як пень? Я виріжу з тебе табуретку і посаджу на неї свою дупу, поки ти не навчишся ворушитись!

На його поясі побрязкували флакончики і скляні пробірки, закупорені воском. Один із солдатів шепотів, що в них — сеча дракона, кров русалки і сльози карника, якого він змусив плакати, показавши йому свою бородавку.

Нічого не вказувало на те, що колись він командував цілим полком таких же задріпанців, як Гарпфаль. Він був старим, зморщеним, як пересушений гриб, і хтось навіть казав, що йому далеко за сотню. Звали його Фальдгорн Сивобородий — відомий на весь Датхар травник, що міг оживити навіть труп, якщо той недавно приставився. Казали, що він знається з відьмами, які передали йому знання, а ще — що він одного разу оживив курку, яка потім знесла яйце з людським оком.

Навіть Гаріан — архієпископ ордену карників — не мав права чіпати його. Через це старий був невблаганно паскудним на слово, навіть щодо його святості. В один із весняних днів йому привели карника, що не був притомним після бою з нижчим вампіром. Бідолаха клявся, що в комі бачив солом’яне опудало з голкою, яке без перестанку лаялось і плювалось, називаючи його «сракою з пафосом».

— Отже, я повторювати не буду! — гаркнув Фальдгорн, — Ви, сучі діти, мої за наказом барона Аргділя. І я — не я, якщо не заставлю вас ворушити задами так, щоб навіть демони в пеклі аплодували!

Він плюнув і влучив у муху на стіні. Муха впала, затремтіла і здохла, як від прокляття.

Гарпфаль стояв блідий, як шибеник, не знаючи, чи можна йому вже дихати, чи стояти, затамувавши подих. Він знав, на що здатен старий Фальдгорн. Знав і історії, які розповідала йому ще покійна нянька. Казала, що колись Фальдгорн був капітаном розвід-роти Іссада ще при королі Мадгрімі Великодушному. Найбільше запам’яталась історія, де Фальдгорн зробив штандарт із живого орка, натягнувши його на палицю, і відбився від цілої зграї зелених, що перли з лісу, як навіжені.

Врешті прокльони старого зійшли на нівець, коли стрій солдатів було доведено до ідеалу. Сміх із сторожки чувся такий, що здавалося — там от-от хтось лусне. Там давились побратими Гарпфаля, яких не взяли на місію, і які тепер сиділи раді, потягуючи яблучне вино, спостерігаючи видовищні танці на плацу. Один із них навіть поставив ставку, що Фальдгорн прокляне когось так, що той перетвориться на жабу з гемороєм.

Далеко після обіду вони все ж рушили. Йшли повільно, але з виглядом, наче от-от почнеться похорон — тільки невідомо, чий. Місто Іссад, хоч і звикле до видовищ, сьогодні притихло. Люди розступались, як вода перед човном, не зважаючи на статус, вік чи пиятику. Навіть повії на розі «Сльози відьми» притихли, спостерігаючи, як десятка Гарпфаля чимчикує за старим, що виглядав, наче його щойно викопали з могили і дали командування.

Фальдгорн лише раз зупинився — перед зграєю дітлахів, що вели овець із пасовищ. Він підняв руку, змусивши всіх зупинитись, і буркнув:

— Пропустіть стадо. Бо навіть ці барани краще організовані, ніж ви, сопляки в шоломах.

Один із солдатів тихо хихикнув — і отримав у потилицю сухим коренем, який Фальдгорн витягнув невідомо звідки.

— Смієшся? Я тобі зараз зроблю клізму з настоянки гнилих мухоморів, і будеш співати, як бард на весіллі!

Коли вони дійшли до головної брами, стражники вже стояли насторожі. Один із них, молодий, з вусами, що нагадували дві дохлі гусениці, шепнув товаришу:

— Це ж та десятка, що йде з Сивобородим… Бідолахи.

— Ага, — відповів другий, — я б краще пішов у розвідку до вампірів, ніж служив під тим старим. Кажуть, він одного разу оживив дохлого кабана, щоб той з’їв свого господаря.

Старий, не зупиняючись, кинув їм погляд, від якого вуса того першого злегка зав’яли. Він не сказав ні слова, але один із флаконів на його поясі зашипів, наче відчув страх.

Брама відчинилась повільно, скриплячи, як старий хворий зуб. Десятка пройшла крізь неї, мов тінь, що несе щось більше, ніж просто наказ. Гарпфаль ішов другим, за Фальдгорном, і відчував, як кожен крок наближає його до чогось, що не пахне славою. Пахло болотом, старими прокльонами і яблучним вином, яке він не встиг допити.

Браму пройшли мовчки, наче переступили межу між життям і тим, що за ним. Старі кам’яні арки, обліплені мохом і пташиним послідом, скрипіли від вітру, що ніс із собою запах диму, мокрої землі й чогось, що давно мало бути похованим.

Фальдгорн ішов попереду, як старий ворон, що знає, де лежить падло. Його плащ волочився по землі, збираючи багнюку, а флакончики на поясі дзвеніли, наче попереджали світ про щось недобре. Один із них — той, що шипів біля брами — тепер булькав, як шлунок після поганого елю.

Солдати йшли за ним, мов приречені. Гарпфаль ішов другим, намагаючись не дивитись на спини стражників, які проводжали їх поглядами, повними жалю, страху і трохи злорадства. Один із них, старший, буркнув:

— Краще б мене вивісили за яйця на площі, ніж іти з тим старим.

За брамою починалась дорога — стара, вибоїста, з калюжами, що виглядали глибшими за людську совість. Десь удалині кричала ворона, а небо повільно затягувалось хмарами, як старий плащ на трупі.

Фальдгорн не озирався. Він знав, куди йде. І знав, що ті, хто за ним, ще не усвідомили, що їх чекає. Але скоро — дуже скоро — вони дізнаються.

Вони йшли вже довго, й дорога здавалася нескінченною. Кожен новий крок грузнув у багнюці, тягнув ногу вниз, наче сама земля намагалася втримати солдатів, не пустити далі. Осіннє небо нависло важкою свинцевою ковдрою, хмари клубочилися між гірськими вершинами, і здавалось, що весь світ звузився лише до цих сірих вершин і вузької стежки, якою вони пробиралися.

Старий травник ішов попереду. Його постать у темному плащі вирізнялася серед загону. Важкі роки не гнули його плечей, подих не зривався від втоми, наче йшов не живий чоловік, а тінь, що вела людей углиб небезпечної місцевості. Крок його був рівний і впевнений, очі раз по раз ковзали по землі, по надломлених гілках і збитих грудках глини, наче він умів бачити більше, ніж решта.

А от загін, що крокував за ним, давно втратив відчуття сили. Важкі панцирі натирали плечі, ремені врізалися в тіла, а від постійної сирості метал почав вкриватися тьмяними плямами іржі. Солдати дихали важко й уривчасто, їхні обличчя були червоні, мокрі від поту, а з рота виходили клуби пари. Дехто спотикався, ледве втримуючи рівновагу на слизькому ґрунті. Скарги зривалися з губ, але тонули в похмурій тиші, бо ніхто не наважувався голосно порушити мовчанку.

— Куди ще він нас тягне? — пробурмотів хтось із середини лави, але швидко стих, коли сусід кинув різкий погляд.

Гори, що оточували Іссад , тепер змикалися все ближче, здавалося, що їхні темні схили нависають над людьми, душать, не дають дихати. В ущелинах гули невидимі вітри, протяжно й тужливо, наче стогнали самі камені. Туман стелився все густіше, клубочився над землею, чіплявся за ноги й здавався живим.

Урешті травник зупинився. Він підняв руку, і загін із полегшенням завмер, важко дихаючи, переводячи дух.

— Ще трохи, — промовив старий хрипким, але рівним голосом. — Далі буде те, заради чого ми йшли.

Його слова не додали сил. Навпаки, втомлені люди відчули, як холод пройняв їх до кісток. Повітря змінилося: стало важчим, липким, із різким солодкаво-гнилим присмаком. Кожен подих наче обпалював горло й залишав тягучий слід усередині.

Вони рушили далі й незабаром вийшли на відкриту ділянку. Картина, що розкрилася перед очима, вбила рештки втомленої надії.

Попереду лежала долина смерті. Земля була всіяна останками: розкидані кістки, чорне м’ясо, що давно розкладалося, обгризені до білого черепи. Серед гниючих тіл велетнів кишіло життя іншого роду — жирні червоно-бурі личинки копошилися в нутрощах, клубилися в ямах, виритих ізсередини, й блищали на світлі, немов слизькі глисти. Над ними кружляли чорні птахи, каркали, злісно зриваючись із падалі, коли солдати з шумом вторглися в їхній бенкет.

Кілька вояків зупинилися, прикриваючи роти долонями. Один не втримався й зігнувся, вирвавши просто в бруд. Інші, хоч і стримували нудоту, дивилися широко розкритими очима на цю безмовну різанину.

Старий не спинився. Він ступав уперед, спокійно й рівно, наче бачив таке не вперше. Його погляд ковзав по трупах, відзначаючи кожну деталь, наче шукав серед цього хаосу певний знак.

І він його знайшов.

Осторонь від основної купи лежало тіло, від якого навіть чорні птахи трималися на відстані. Воно було розрізане навпіл, нутрощі давно вигризли хижаки, але форма не залишала сумнівів. Дві зміїні голови, з розтягнутими пащами, застиглими в передсмертному шипінні.

Амфісбена.

— Чорт забирай… — вилаявся старий і сплюнув у землю. Його голос пролунав так, ніби вирвався з глибокої порожнечі. — Якщо вона тут… то й інша тварюка близько.

Ці слова зависли в туманному повітрі, тиснули на солдатів сильніше, ніж будь-які загрози. Вони стиснули списи, обмацали руків’я мечів, але втомлені руки тремтіли, а серця билися швидше від страху, ніж від готовності до бою.

Тиша, що панувала довкола, здавалася надто глибокою. Лише каркання ворон і тріск гілки десь осторонь змушували здригатися кожного. Здавалося, що сама земля тут була наїдена й гнила, наче щось невидиме повільно витягує з неї життя.

Старий ще раз глянув на амфісбену й нахилився ближче. Його погляд похмуро потемнів.

— Це не випадковість… — пробурмотів він сам до себе, та слова почули найближчі.

Загін стояв, наче зачарований, боячись зробити крок далі. Кожен відчував: вони лише на порозі справжнього жаху. І той жах дихав на них із туманної глибини боліт, де, можливо, вже чекала смерть.

Старий сплюнув на землю і втягнув ніздрями важке, гниле повітря. Його зморшкувате обличчя посіріло, але очі раптом блиснули злим вогнем.

— Такий сморід… — прошепотів він, більше сам до себе. — У всьому Датхарі лише одна тварюка смердить так, наче сама смерть пустила коріння.

Його пальці ледь ворухнулися, стискаючи пробірки на поясі. Він був готовий. І все ж відчуття, що вже надто пізно, не відпускало.

— Згрупуватись за мною! — різко кинув він, і голос його пролунав, наче удар.

Солдати злякано позирнули один на одного, намагаючись зібратися в більш щільний стрій. Та щось уже хапало одного з них за ноги. Земля розійшлася, наче чорна паща, і важкий чоловік у панцирі раптом зник по пояс. Він встиг закричати, та крик урвався, коли багряно-зелене щупальце обвило його тулуб, стягуючи в безодню.

— Трясця твоїй матері!.. — видихнув хтось, хрестячись.

— Ряд стій! — заревів Фальдгорн, але голос його потонув у хаосі.

Щупальця вже вилазили з-під гнилої землі, мов змії. Одне з них схопило вояка за руку, кістки тріснули, й він завив так, що мороз пішов по спинах усіх. Інше намоталось на шию іншого, і солдат захрипів, очі його полізли з орбіт.

Фальдгорн не гаяв ані миті. Він вихопив вузьку пробірку з темною рідиною й кинув її прямісінько в те щупальце, яке вже стягувало ще одного нещасного. Скло бризнуло, рідина розлилася, й миттю тканина істоти зашипіла, мов на неї вилили кип’яток. Щупальце скрутилося, судомно відкинуло солдата й розсипалося в тумані, мов попіл на вітрі.

— Бачите?! — гаркнув травник. — Так і з іншими! Не розбігатись, пси! Стояти!

Але солдати вже метушилися. Хтось відскочив убік, хтось кинув щит, намагаючись тікати, перечіпаючись об трупи. Їхні крики тонули в гулі й шипінні, що наростало з-під землі.

Фальдгорн зірвав голос, кляв їх іменем Трьох, але не всі слухали. І тоді земля розверзлася остаточно.

З нутрощів болота, розпихаючи трупи й брили мокрої глини, піднялося воно. Саркофанта.

Вона вилазила довго, й це було найжахливіше. Її тіло нагадувало велетенську кореневу систему, обплетену м’ясом. Зі стебел звисали залишки шкіри та кістки, обгризені, але впізнавані: людські руки, ребра, дитячий череп, застряглий між лусками. З пащі, що розкривалася вертикально, наче розчахнутий глечик, звисали язики-щупальця, обмацуючи простір. З нутра виходив сморід, ніби з тисячі могил, розритих одночасно.

Солдати завмерли, очі їхні широко розкрилися. Дехто кинув зброю й відступив назад. Дехто закричав, але голос урвався в горлі. Кілька таки кинулися навтіки, і тільки слова Фальдгорна прорізали страх, мов ніж.

— Стояти, падлюки! — ревів він. — Хто втече зараз — не повернеться ніколи! Ви здохнете, наче щури, а я плюну на ваші могили! Стояти!

Його гнів був сильніший за жах. Солдати, тремтячи, але слухаючись, лишилися поруч.

Фальдгорн витягнув ще одну пробірку. Цього разу скло сяяло темно-багряним, ніби всередині жевріло полум’я. Він чекав, поки паща хижої рослини розкрилася ширше, і з відточеним рухом кинув флакон прямо в її нутро.

Пролунав хрускіт скла, а тоді — звук, схожий на передсмертний вереск. Це був писк, схожий на те, як волає свиня перед закланням, тільки в сто разів гучніший. Саркофанта вигнулася, щупальця затремтіли, наче від блискавиці, а тоді все її тіло здригнулося.

Вибухнув гул.

З нутра рослини вирвалося все, що вона недавно пожерла: злиплі трупи, кістки, шматки панцирів, людські черепи й кінцівки. Вони вилітали в різні боки, падаючи в багно з хлюпанням. Гниле м’ясо змішалося з землею, а сморід накрив загін хвилею.

І потім — тиша.

Солдати стояли, важко дихаючи, ще не вірячи, що це закінчилося. Травник повільно опустив руки, і на мить його обличчя здалося виснаженим, старим понад власні літа.

Він озирнувся. Серед купи решток, серед розірваних тіл і слизу, його погляд вихопив маленький предмет. Металевий амулет, простий, але впізнаваний. Той самий, що він власноруч вирізав колись юнакові, який прийняв клятву й став його підмайстром.

Маріл.

Фальдгорн завмер. Вуста його стиснулись у вузьку лінію, і він на мить заплющив очі.

— Ти, бісова рослино, — прошепотів він, дивлячись на порожнє місце, де щойно ворушилася Саркофанта. — Ти вже взяла те, чого не мала торкатись.

Вітер завив між кістками, і тиша долини стала ще гнітючішою.

Солдати не могли заспокоїтись. Дехто ще здригався, оглядаючи багно, немов чекаючи, що з нього от-от знову вилізе чорна паща. Інші стояли, витираючи слиз і кров із облич, кашляли й блювали, не витримуючи смороду розкладених тіл. Їхні обличчя були сірими, а руки тремтіли так, що мечі випадали просто в траву.

Гарпфаль лежав на боці, притискаючи до себе ногу. З-під розірваної шкіри литки текла липка, темна кров, що в’язко просочувалась крізь пальці й крапала на землю. Він намагався дихати рівно, але з кожним вдихом груди його здригалися, наче від ножа. Повільно, важко він поповз по траві, наче каліка, лишаючи за собою криваву доріжку. Його лице було бліде, вкрите потом, а в очах — і лють, і відчай.

— С-старий… — прохрипів він, намагаючись підтягтись ближче. — Допоможи…

Але Фальдгорн навіть не глянув у його бік. Він стояв серед решток і трупів, тримаючи в руці зім’ятий клапоть шкіри, злиплої від слизу, і дивився кудись далі. Погляд його впав на велетенське тіло, розсічене надвоє. Там, у темному багні, розпластавшись, лежала Амфісбена. Її два голови, ще недавно сповнені смертельного шипіння, тепер мертво втупилися в небо каламутними очима. Тіло було розірване так чисто, що навіть він, старий травник, на мить не повірив.

Фальдгорн обережно ступив ближче, нахилився й провів пальцем по краю рани. Шкіра була розсічена рівно, немов тонким лезом, але в глибині тканини виявлялися дивні сліди опіку. Не вогонь, не кислота — щось інше. Щось незнайоме.

— Не може бути… — пробурмотів він сам до себе, стискаючи щелепи. — Хто… чи що могло зробити таке?

Його пальці були в крові й слизу, але він, здавалось, того навіть не помічав. Він ніби забув про все: про солдатів, про Гарпфаля, який тепер, хриплячи, тягнувся до його плаща, залишаючи на траві червоні відбитки долонь.

— Старий… — знову прохрипів десятник, обличчя його смикалося від болю. — Я… я не дійду…

Фальдгорн відмахнувся, навіть не повернувши голови, лише кинув невеличкий згорточок змащеної еліксиром шкіри у десятника. Той , не замислюючись притиснув згорток до рани і та миттєво затягнулась, віддаючи нестерпним болем. Його очі ковзали по розчахнутому тілу Амфісбени, по чорній рані, що нагадувала не стільки удар, скільки слід чогось величезного, невидимого.

Солдати переглядалися, хтось пробував допомогти Гарпфалю, але більшість стояла, злякано втупившись у старого. Їхній командир не квапився рятувати поранених, не давав наказів, наче йому було байдуже. Здавалося, він слухає не їхні крики, а шепіт вітру, що водив довкола трупа Амфісбени.

Його вуста ворухнулись, і він прошепотів ледь чутно, більше сам для себе:

— Аззіра, стара курва. Твій почерк, точно кажу!

Він здригнувся, наче до цього не змагався з болотяною хижою рослиною. Його понівечена нога пульсувала, нагадуючи про битву, що давно вже поросла мохом і травою, але біль відчувався так, наче він все ще крокує по розірваних тілах. Пульсуюче відчуття в литці змушувало його зчепити зуби, але старий стояв упевнено, мов скеля посеред болота.

Солдати поволі оточували його, ховаючись за деревами й великими каменями, але Фальдгорн навіть не зупиняв погляду на них. Він зосередився на залишках Амфісбени, на чорних краях розсіченої шкіри, на м’яких тканинах, що ще ввібрали теплий запах життя, і на тому, що могло нанести такі точні й одночасно жорстокі рани.

— Ти була тут, — пробурмотів він тихо, мов на картах долі. — Твої сліди… і все так очевидно.

Військо було виснажене. Солдати важко дихали, ноги їхні ув’язли у болоті й багнюці, плащі й обладунки виблискували слизом і кров’ю. Хтось повз, намагаючись дістатися до старого, але лякався навіть шепоту Фальдгорна, який здавався голосом смерті.

Гарпфаль стогнав, повзучи до нього. Його рука впиралася в землю, зриваючи траву разом із корінням, а тіло здригалося від болю й страху. Він ледь діставав до плаща Фальдгорна, який стояв над розчахнутим тілом Амфісбени, мов привид, що лише спостерігає за смертю.

— Гарпфаль, відстань… — зірвався голос старого, холодний і безжальний, але без підвищення тону. — Тримайся за ноги, а не за надію.

Вояки відчували розгубленість і відчай. Вони ще не розуміли, що перед ними не просто поле бою, а місце, де смерть пахне потім і слизом. Дехто тихо ридав, інші ховали обличчя, щоб не бачити того, що могло зламати навіть найтвердішого воїна.

Фальдгорн нахилився ближче до Амфісбени, розглядаючи рани, відокремлюючи сліди ножа від тих, що могли залишити щупальця Саркофанти. Його очі блищали, а губи шепотіли:

— Вона була тут… Аззіра. І тепер я бачу… твій стиль, твою холодність…

Його пальці торкнулися амулета, який колись вирізав власноруч для Маріла. Він міцно стискав його, немов пам’ять про учня могла додати сили для наступного кроку. Багнюка і кров розбивалися під його ногами, а він стояв, мов скеля, навіть коли ноги його бунтували проти болю.

Старий встав і повільно оглянув своїх людей. Жалюгідне видовище. Ті, хто мав би стояти за нього, хто мав би захищати, самі стали беззахисними, мов діти серед болота й трупів. Лиця бліді, очі запалі, руки тряслися, броня покрита багнюкою та слідами крові. Кожен крок вимагав неймовірних зусиль, кожен вдих здавався важчим за попередній.

Фальдгорн скомандував зібратись і уважно перевірив стрій. Та три силуети так і не повернулися до строю. Старий повів поглядом довкола, і він завмер. Десь серед трави блищав метал. Його погляд впав на кинджал, що лежав неподалік. Серце стиснулося.

То був кинджал Маріла — той самий, яким хлопець збирав живицю Черводрева, не знаючи, що його власне життя обірветься тут, на цьому проклятому полі. Фальдгорн нахилився, підняв холодне лезо і повів ним по повітрю, наче відчував пам’ять руки свого учня. Він обережно поклав кинджал на один із великих валунів, що лежали поруч, наче залишаючи його на вічний постамент.

— Ти гарно служив мені, мій учню… — прошепотів старий сам для себе, і його голос, хоча й тихий, розрізав тишу, мов лезо. — І я не забуду тебе. Нехай це поле стане місцем твого спокою.

Втома накочувала на його людей. Кожен крок назад до Іссада здавався нескінченним. Солдати ледве трималися на ногах, дехто спотикався і падав у багнюку, інші скаржилися тихим, ледве чутним стогоном. Але старий ішов уперед впевнено, мов скеля посеред мороку, не звертаючи уваги на біль у ногах, на подряпини та синці — йому було відомо, що тільки холодний розум і спостережливість можуть врятувати тих, хто ще живий.

Весь час його думки поверталися до Аззіри. Володарки вітрів і ураганів. Жінки, яку колись він називав матір’ю, і яка тепер залишила по собі лише смерть і страх. Кожен спогад про неї стискав груди, піднімав холодний тремтінням по спині. Він бачив її в усіх рухах, у кожному шепоті вітру серед дерев, у відлунні криків загиблих.

Погляд Фальдгорна затримався на трупах Амфісбени та тих, кого забрала Саркофанта. Він стискав кулаки, але не було ні гніву, ні відчаю — лише холодна ясність. Все стало на свої місця. Вони пережили цю ніч, і хоча втома в’їлася в кістки, хоча біль нагадував про себе, старий знав: вони мають повернутися живими. Інакше всі смерті, які він бачив сьогодні, були б марними.

Солдати йшли за ним мовчки, лише важкі дихання та скрип обладунків порушували тишу. В очах кожного було щось, що нагадувало поєднання страху й смутку, втому й безпорадність. Вони були живими, але вже не тими, що виходили з Іссада.

Фальдгорн не обертався. Він знав, що попереду ще багато битв і ще більше випробувань. Його думки все ще тримали образ Аззіри, її холодний погляд і те відчуття влади, що залишилася після її дій. Він зітхнув і нарешті озирнувся на свій загін.

— Повертаймося додому, — сказав він, і його голос, хоч і втомлений, звучав остаточно, без компромісів. — І хай кожен з вас пам’ятає: сьогодні ми вижили не лише завдяки мечам і силі, але й завдяки тій холодній ясності, яку дає знання, хто перед тобою.

Солдати слухняно кивали, а старий останній погляд кинув на поле. Воно залишалося похмурим, мов нагадування про смерть і жахи, що тут сталися. Валун, на якому лежав кинджал Маріла, блищав під слабким сонцем, мов обіцянка пам’яті і спокою для тих, хто не повернувся.

Він тихо пробурмотів, майже для себе:

— І нехай цей день, ця ніч, ця смерть залишаться з нами, але Аззіра… твоє ім’я я не забуду.

І з цим він піднявся на стежку, що вела до Іссада, і його загін, хоч змучений, слідував за ним, несучи в серцях тягар втоми, страху і пам’яті про тих, хто впав на полі.