5. Нас поєднало море
Нас поєднало море... Безкрає, вересневе море… Воно огорнуло нас своїми хвилями, зачарувало. Тільки ми цього не знали тоді, заховали свої почуття, викинули ті дурниці з голови, вперто рухалися кожен своєю стежиною.
—Ідеш з нами купатися в нічному морі? — сміявся ти ховаючи свій погляд.
—Чому б і ні, — мліючи від сорому відповідала я й тонула в безкраї своїх почуттів. Неправильних, абсурдних, але таких приємних.
І цілих чотирнадцять днів велике море спостерігало за двома маленькими людьми, які зливалися душами, але вперто віддалялися тілами, думками, бажаннями. Воно сміялося, накривало нас своїми хвилями, підштовхувало в обійми один одного. А ми, мов пронизані струмом, роз'єднували руки, лиш очі показували більше, ніж говорили язики.
—Цей танець знову мій, — не слухаючи моїх безглуздих відмов, притягував мене до себе, змушував вдихати солодкуватий запах парфумів у перемішку з ароматом моря і забувати про усіх навколо.
І ми, як ті хвилі, то неспішно рухались під “білий танець”, то здіймали шторм під запальний джайв.
А тоді все припинилось. Море покрутило пальцем біля наших скронь, махнуло рукою на впертюхів, але за вікном потяга все ж підморгнуло — це ще не кінець. Наш студентський відпочинок активістів закінчився, ми розбіглись по домівках, засіли за конспектами, десь інколи кричали один одному "привіт".
Я ж… я ж горіла щоночі в пеклі, пригортаючись до іншого й бажаючи морської прохолоди. Все картала себе за ті раптові обійми, за вечірнє прощання із сонцем під твоїм уважним поглядом. За сміх над жартами, за струни на твоїй гітарі, що зв'язали мене з твоїм голосом… з тобою…
Час минав, природа одягала золотаву сукню, роздавала людям парасолі, а я розуміла лиш одне — нас поєднало море й опиратися цьому дурна робота. Та чи зрозумів це ти?
Тремтячі руки набирають номер. Всього лиш два гудки і твоє трепетне "привіт, я так давно тебе чекав".
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!