Два гандони

Жили-поживали два гандони. Ні, не в сенсі два поганих чоловіки, а натурально, два презервативи з латексу. Лежали собі в портмоне, у крайній кишеньці, за старим, прокомпостованим квитком на потяг із Мюнхена до Берліна, невідомо навіщо збереженим власником гаманця.

Ви запитаєте, що тут такого, щоб присвячувати гандонам ціле оповідання? А дивовижне було в тому, що портмоне, в якому жили наші герої, належало знаменитому мандрівнику містеру Хоппу, який за 50 років побував у всіх країнах світу, а потім поставив собі завдання відвідати всі великі міста землі. Ну і, як ви зрозуміли, наші гандони таким чином стали найвидатнішими мандрівними гандонами у світі!

Запитаєте, як так вийшло? Чому містер Хопп не використовував їх за призначенням? По-перше, містер Хопп завжди подорожував сам. По-друге, був він людиною хоч і безстрашною, але сором'язливою. Як це поєднувалося в одній людині? Чорт його знає, але факт залишався фактом. Презервативи були куплені, укладені в портмоне і забуті там. Минали роки, термін придатності гандонів давно закінчився, і вони стали своєрідним талісманом, запорукою успішної поїздки.

Як це сталося? Зараз розповім: У 1979 році, молодий і амбітний англієць вирішив відвідати не що-небудь, а сам Афганістан. Дорогою в Кандагар джип із мандрівником і двома місцевими поліцейськими, що його супроводжували, був зупинений бандою озброєних бороданів. Поліцейських застрелили відразу, а англійця роздягнули, відвезли в якийсь кишлак і кинули в яму. Два дні просидів містер Хопп у полоні в афганців, а на третій день над барханами, повільно обертаючи гвинтами як дивовижна птаха, з'явився військовий гелікоптер, з його нутрощів звисли канати, по яких спритно як матроси з вантів, стали спускатися десантники. Моджахеди в бій вступати не побажали і, скочивши на жвавих коників, зникли в пустелі. Англійця витягли з ями, допитали, хто такий? як тут опинився? і відвезли в Кандагар. З речей не залишилося майже нічого, фототехніка була розбита, речі розірвані, гроші зникли. Залишилися недоторканими тільки два гандони та портмоне зі свинячої шкіри, яке служителі Аллаха вважали ганебним брати із собою. Так наші герої й стали постійними учасниками всіх подорожей, лежачи незмінно на своєму місці, за старим залізничним квитком.

________________________________________

Один гандон був гладкий, з додатковою змазкою в красивому сріблястому пакетику і синім принтом на животі у вигляді завитків і зірочок, звали його Манжул. Ім'я він собі обрав на честь дівчини, яка перевіряла його на міцність ще на заводі. Дівчина була індіанка в білому халаті з вишитим іменем, Манжула на грудях. Другий гандон був дорожчий, зі Швейцарії, ребристий і з вусиками, називав він себе Бартоломей Бальтцель, змазки на ньому було мало і тому в жарку погоду він завжди себе погано почував.

Вночі, коли господар спав, товариші вибиралися зі своєї затишної кишеньки і розташовувалися на балконі або біля відкритого вікна, спостерігаючи за зірками і ведучи неспішну бесіду. Ця ніч була спекотною. Мабуть, найспекотнішою в цьому році, Розпечені за день дахи Стамбула повільно віддавали тепло і вітер, що задував у відкрите вікно, був теплим і вологим. Барт і Манжул, як завжди, дочекалися, поки господар засне, вибралися зі свого притулку і сіли на підвіконні. Бартоломей намочив паперову серветку в склянці з водою і зробив собі щось на зразок компресу, йому було недобре від спеки, вуса обвисли, а на всьому тілі була піт. Манжул же, народжений у спекотній Індії, навпаки, чудово почувався за такої погоди, він сидів на краю підвіконня і вдивлявся в нічне місто. А подивитися було на що, силуети старих будинків, башточки мінаретів, і тонкий серп зростаючого місяця в небі, вся ця пишнота наводила на різні думки.

— Барт, а Барт, — заговорив Манжул, — як ти думаєш, у чому сенс нашого життя?

Бартоломей перевернув серветку холодною стороною, трохи помахав нею в повітрі і глянув на друга.

— В сенсі, сенс? — Запитав він.

— Та в прямому, — відповів Манжул, — ну ось ти, я, ми з тобою. Живемо, їздимо в нашому портмоне вже 50 років, побачили тисячі нічних міст у сотні країн, а сенс цього всього? Всього нашого існування в чому?

Барт задумався.

— Та ні в чому, — відповів він через якийсь час, — просто живемо собі, подорожуємо, навіщось же господар бере нас із собою, значить ми йому потрібні.

— Ніііі, друже, — протяжно відповів Манжул, — я відчуваю, що у нас є якесь інше призначення. А може, ми в полоні у цього тихого життя? А може, нам уготоване творцем зовсім інше, нехай коротке, але бурхливе, повне пригод життя?

Від збудження Манжул схопився і порив вітру ледь не викинув його у відкрите вікно.

— Ей, ти обережніше там, — сказав Барт, — а то зараз бурхливо і закінчиться твоє життя.

Манжул перебрався ближче до друга.

— Ні, ну ти скажи, скажи навіщо у нас на упаковках написано «використати до…» і дата? А що, якщо це дата нашої смерті? І ми вже давно померли, а все, що бачимо навколо себе — це наш персональний рай?

— Скоріше пекло, — пробулькав Бартоломей, — я зараз здохну від цієї спеки, — він повністю занурився в склянку з водою і голос його звучав дуже дивно і смішно.

Місто засинало, серп молодого місяця, зачепившись за купол Айя-Софії, завис у повітрі.

А ніч, тим часом, давно перевалила за половину, під вікном дружно хропли місцеві жителі, які ще з вечора розстелили килими прямо в провулку і розташувалися там на нічліг. Навіть Місяць кудись зник, видно теж вирушив спати, на небі мерехтіли зірки, місто спало, але вже через кілька годин на вулиці вийде армія сміттярів, які вичистять вулиці, зберуть усе сміття і підготують місто до нового дня.

Бартоломей вибрався зі склянки і витирався шматочком паперової серветки, вуса в нього знову наїжачилися, а гума на лисій голові блищала як нова. Манжул так і сидів на підвіконні, бовтаючи ногами в темряву, з якої долинав розмірений хропіння.

— Барт, а ось ще таке питання, — сказав він. — Ти ще когось із наших зустрічав?

— Кого це ваших? — Барт здивовано підняв кущисту брову.

— Ну наших, гандонів, таких як ти і я. Ні, ну я ж пам'ятаю, там у дитинстві на фабриці нас були тисячі, можливо, мільйони, а куди всі поділися?

— Нууу, — відповів Бартоломей, — напевно, живуть зі своїми господарями, як ми.

— Думаєш? — Запитав Манжул, насупивши лоб. — Цікаво б когось із них зустріти, розпитати.

— Ііі, що б ти хотів у них дізнатися? — Барт, присів на підвіконня поруч.

— Ну можливо, вони знають сенс нашого життя.

— Знову ти завів цю шарманку, ну скільки можна? Немає ніякого сенсу, живи і насолоджуйся кожною ніччю.

Манжул хотів було щось відповісти, але тут за спиною хтось виразно чхнув, і тонкий голосок вимовив:

— Оце я поспала!

Друзі схопилися, побігли до краю підвіконня і з подивом стали спостерігати, як з-під ліжка показалися гарненькі маленькі ніжки, потім симпатична попка, одягнена в яскраву упаковку, що нагадує літнє платтячко. А потім на світ нічника, задкуючи, виліз ще один гандон, а точніше гандонеса. Вона сіла, поплескала лазурно-блакитними очима і вимовила:

— Ой, божечки, щоб я ще коли-небудь шампанське з лікером? Ні ні ні, краще відразу в урну.

Гандонеса голосно гикнула і перехрестила лівою рукою рот. Від несподіванки Барт хруснув своєю упаковкою, і вона зустрілася очима з нашими друзями.

— О! — вимовила вона вголос, — хлопчики, а вечір перестає бути тьмяним! Ей там, нагорі, як до вас піднятися?

— Зараз, я допоможу, — заметушився Манжул, — там пуф є, з нього на стілець, а зі стільця на стіл.

— Стілець, стіл, — бурмотіла гостя, підіймаючись нагору, — понабудовують, руки-ноги переламати можна. Вона видерлася на стіл.

— Привіт, — сказав Манжул.

— Стелю пофарбуй, як слід — відповіла гостя, прокрокувавши повз, діловито оглядаючи околиці. — Це у вас тут лампа? Добре, так, а дзеркало є? Ні? Зрозуміло, а це що, склянка? Мабуть, підійде, — вона присіла біля скла і у відображенні почала поправляти зачіску і макіяж.

Барт і Манжул приголомшені стояли неподалік, Манжул щось імпульсивно зашепотів Барту на вухо. Барт мовчки слухав, потім повів плечима і відповів:

— А я звідки знаю???

Знову Манжул щось довго говорив на вухо і у відповідь отримав:

— Ну, то підійди і запитай!

Манжул обережно наблизився до незнайомки.

— Скажіть, — боязко почав він, — а ви хлопчик чи дівчинка?

Гостя повернула голову і відповіла томним, низьким голосом:

— Для тебе, ковбой, я можу бути хлопчиком, можу бути дівчинкою, я ж із Таїланду. А якщо хочеш я буду овечкою, — і тут вона несподівано, тоненько так замекала, — мееее, пане вовк, меееее.

Але побачивши вирячені від почутого карі очі Манжула, тут же розреготалася ніжним, як дзвіночок, сміхом. Барт підійшов ближче і сказав:

— Дозвольте відрекомендуватися, мем, мене звуть Бартоломей Бальтцель, а цей молодий чоловік, мій друг і компаньйон Манжул. А дозвольте дізнатися, як Вас звуть, о прекрасна незнайомко?

— Звуть мене Еля, але ти, моряче, можеш називати мене Ельвіра, повелителька ноооочі!

Вона витягла губи качечкою, але знову не втрималася і пирснула від сміху.

— А хочете фокус покажу? Ей, ковбой, вимкни-но лампу.

Манжул метнувся до бронзового постаменту, над яким височів мереживний, зелений торшер і натиснув на клавішу. У кімнаті стало темно і раптом тіло Ельвіри під упаковкою засвітилося примарним, рожевим світлом.

— А? Яке?

— Доннерветтер, — хрипко промовив Барт, — це чудово!

— Сама знаю, — хихикнула Еля, крутячись перед своїм відображенням у склянці. — Це вам не що-небудь, а як-небудь що!

— Це такий новий латекс? — ахнув Манжул.

— Ваш латекс безнадійно застарів, це Люмінарій! Нанотехнології, 6 тижнів світіння в суцільній темряві! До того ж із полуничним смаком! А як я пахну, хлопці, ви б знали, як!

— Це чудово, — прошепотів Манжул, дивлячись на Ельвіру закоханим поглядом.

Вона крутнулася перед склом і зробила кніксен.

— Але дозвольте дізнатися, — сказав Барт, — звідки Ви і як тут опинилися?

Вони присіли біля вікна й Еля їм повідала історію свого короткого, але насиченого життя.

На світ вона з'явилася, як раніше і говорила, в Таїланді, на величезній фабриці, що випускає все на світі, від покришок для Формули-1 до сантехнічних прокладок. Її вилили, перевірили і упакували в коробку ще з дванадцятьма сестрами, всі дівчата, як сказала Еля, були красуні й розумниці, і відрізнялися різними кольорами та смаком. Еля була рожевою полуницею, Беатріс — жовтим бананом, темненькі Мері перша і Мері друга — какао і шоколадом. Моллі така ж кольором як Еля, але зі смаком суниці. Амалія — соковита груша, Джессіка і Софі — темний і світлий виноград. Лілі, Софі і Шарлотта — яблуко, малина і абрикос Еліс і малятко Лола — вишня і диня відповідно. Прожили вони на складі разом із мільйонами інших гандонів шість місяців до Різдва, а в тиждень різдвяних знижок їх купила благодійна організація при католицькій церкві непорочного зачаття імені Діви Марії. Морська подорож була довгою, але ненудною, дівчата базікали, хихикали і світилися різними кольорами, влаштовуючи ціле світлове шоу на стелі морського контейнера. Потім контейнер розвантажили і коробки з презервативами потрапили на церковний склад, за стіною якого знаходився орган, де вони прожили довгих вісім місяців, розучуючи від нудьги псалми і старозавітні пісні. Трохи мізки не поїхали — так цей період свого життя описала Еля. А потім їхню упаковку безкоштовно видали одній, як висловилася Еля, «туркіш мадам», і всіх її сестер використали, — на цьому місці Манжул напружився, це було те слово, яке було написано на його упаковці, але перебити гостю не наважився.

— Вооот, — продовжувала вона, — значить, ввалюємося ми вчора в цей номер, мадам в мотлох, клієнт в мотлох, наливають вони шампань і лікер Чілігрідіс і хлищуть як коні, потім кидають мене в келих, я напиваюся в дошку, мене витягують на тумбу біля ліжка просохнути і взагалі впускають під ліжко, де я і проспала до сьогоднішнього вечора. Ось така історія, — підсумувала Ельвіра.

Вона ляснула Манжула і Барта по плечах.

— А вас чому досі не використали?

Барт підкрутив вус і збирався вже було щось сказати, але Манжул його випередив.

— Значить, у вас тепер немає господині? — запитав він те, що його дуже турбувало на цей момент.

— Нуу, можу припустити, що господиня за мною вже навряд чи повернеться, — відповіла Ельвіра. Манжул затараторив:

— Барт, ми обов'язково повинні запросити мадемуазель Елю жити у нас. Місця в нашому портмоне всім вистачить.

— Вибачте за питання, мем, — запитав Барт, — а як нас повинні були використовувати? нам не зовсім зрозуміло.

— А ви не знаєте, — хмикнула Ельвіра, — ну ви коміки, — засміялася вона, але тут же перестала, придивившись до упаковки Манжула, на якій було написано:

«Використати до 06/1972», вона потягнулася до Барта, і там теж проступали, затерті ледь читані цифри ..972.

— Це ж що виходить, — Еля закотила очі і почала загинати пальці, ворушачи при цьому губами, — 30, 40… ні 50! Ви що, прострочені? Як вам це вдалося? А як же цей, який спить, навіщо ви йому?

— Ось це, мила гостя, — сказав Барт, — ми б і хотіли з'ясувати, може Ви нам розкажете, як нас мали використовувати майже 50 років тому?

І Ельвіра розповіла друзям усе, що знала, про людські взаємини, про роль гандонів в їхньому житті, про коротке гандонське життя, про любов, про зраду і ревнощі, про крики, задоволення і радість. Ніч добігала кінця, небо вже починало сіріти, десь унизу на невидимих ще гілках починали щебетати птахи. Раптом Манжул, який слухав всю розповідь Елі з відкритим ротом і виряченими очима, схопився на ноги.

— Ні! — закричав він, відбігши, — Ти все брешеш! Ти наговорюєш на господаря! Він ніколи так не вчинив би з нами! Брехуха, навіщо ти це робиш?

Він почав наступати на гостю, кричачи образливі слова, зриваючи горло, Елі мимоволі доводилося відступати до краю підвіконня. Барт схопив друга в оберемок, намагаючись заспокоїти.

— Ти, — кричав Манжул, — ти погана, іди, іди від нас, я не хочу тебе бачити!

— Подумаєш, — сказала Еля, — теж мені... сильно треба, жила без вас і далі проживу, — вона повернулася на одній нозі на краю вікна і тут легкий ранковий порив вітру, підхопив її і немов метелика відніс у темряву.

Друзі ахнули і виглянули вниз, там у безодні дворового колодязя спалахнув і зник слабкий рожевий вогник. Тут зовсім недоречно спрацював будильник у телефоні господаря, і наші герої риссю сховалися у своєму притулку. Господар прокинувся і пішов хлюпатися у ванну.

Манжула трясло, — Барт, — шепотів він, — ми повинні її врятувати.

— Добре, добре, — відповідав Барт, — заспокойся, давай дочекаємося ночі.

Але на другий день господар не залишився, до полудня він з'їхав з готелю, сів у таксі і поїхав до Анкари, везучи у внутрішній кишені портмоне з нашими героями. По дорозі Манжул плакав і питав Барта:

— А раптом, усе, що вона розповідала — правда?

— Брехня, — відповів Барт.

— Але навіщо вона брехала нам?

— Заздрила, — відповідав Барт.

Манжул ще довго схлипував, але нарешті заснув. Бартоломей подивився на сплячого друга і сказав:

— Воістину was ich nicht weiß macht mich nicht heiß, менше знаєш, міцніше спиш.

А Ельвіра таки була використана, але зовсім не в такий спосіб, як вона собі уявляла. Вранці її знайшов учень місцевої школи, третьокласник Емре Челік, він довго розглядав красиву упаковку, потім розкрив її, понюхав і навіть трохи пожував, зрозумів, що це не жувальна гумка, він зробив з гандоном те, що зробив би будь-який нормальний третьокласник, у будь-якому куточку землі. У шкільному туалеті він налив у нього води, зав'язав шийку і з таким ось снарядом піднявся на дах школи. Коли директор школи, глибокошановний, але всіма нелюбимий, ефенді Мустафа Шимшек, вийшов на обід, Кругла бомбочка з водою з величезною швидкістю плюхнулася йому прямо під ноги, обдавши директора з ніг до голови. Емре був спійманий і виключений зі школи на 3 дні. Вдома батько його випоров і пообіцяв наступного разу вбити, якщо таке ще раз повториться. Але слава про безстрашного третьокласника вже розійшлася по всій школі. Всі, навіть учні старшої школи, вважали за честь потиснути йому руку. Згодом він виріс і став відомим воєначальником, дослужившись до генерала.

А Бартоломей і Манжул ще 10 років подорожували різними містами і намагалися не згадувати ту стамбульську ніч. Нарешті, містер Хопп об'їздив усі міста землі і повернувся до Англії, де і помер через 2 роки, сидячи біля каміна у власному улюбленому кріслі. Незабаром знайшлися родичі, племінники і племінниці, діти його двоюрідної сестри, які швидко поділили спадщину, а старе портмоне викинули на смітник, де його виявив старий крамар, який відніс гаманець в антикварну лавку. Антиквар гаманець прийняв, заплативши за нього 50 пенсів, вивчивши нутрощі і виявивши два вінтажних гандони, квиток на потяг, додав туди для виду кілька старих купюр різного номіналу, виставив його на Ібеї за 99 євро плюс доставка. Через якийсь час він отримав «Бест офер» у 50 євро, гаманець із вмістом був проданий у Музей сексу в Амстердам. Там він тепер і знаходиться, у стенді на другому поверсі під описом:

«Портмоне коханця, гуляки і мисливця за дамами, другої половини 20 століття».

Кінець.