Полювання на водяника

"Увага! Увага! Потяг Київ — Тернопіль підходить до другої колії, повторюю ..." - під акомпанемент приємного дикторського голосу потяг зупинився на пероні Тернопільського вокзалу. На вулиці був ранок на ясному небі яскраво світило сонце — день обіцяв бути чудовим. Щойно двері вагона відчинились, як на землю зістрибнула молода дівчина.

- Ну нарешті, як же я давно тут не була! Максе, ти йдеш?

Слідом за нею на перон зійшов її супутник, в руках він тримав дві великі сумки. Хлопець почав з цікавістю роздивлятись нове для нього місто.

- Так, Лесю, куди тепер?

- Зараз, десь тут нас має чекати Юрко, а ось і він, махає до нас рукою.

До парочки приїжджих вже наближався невисокий хлопець в окулярах. Дівчина одразу кинулась його обіймати.

- Ха! Мій маленький братик, як же я давно тебе не бачила! Ти весь виріс, змінився!

Від такого напору Юркові не залишалось нічого іншого як ніяково посміхатись і розгублено розводити руками.

- Ну спокійно, спокійно. По перше я тобі двоюрідний брат, а по друге, не такий я вже й маленький, ти всього на кілька років старша.

- Ну добре, добре, як скажеш. Знайомся — це Максим, - Леся вказала на свого супутника, який вгинався під сумками: я тобі про нього розповідала, він дуже хоче подивитись на наш став і я вирішила йому з цим трохи допомогти. Ну хлопці, ви тут знайомтесь, розбирайте сумки, а я тим часом піду зловлю нам таксі.

Поки дівчина спішила до виходу, хлопці вже обмінялись рукостисканнями. Юрко підхопив сумку і від несподіванки ледве не впустив її — така вона була важка.

- Ого, оце ви бебехів набрали, там що гирі?

Максим у відповідь лише посміхнувся.

- Ні, чому одразу гирі? Там книги і обладнання: кілька фотокамер, прилад нічного бачення, сонар, тому, будь ласка, будь обережним.

- Слухай для чого тобі це все, я думав ви на відпочинок зібралися, чи це може так у Києві на риболовлю ходять?

- На ловлю, але не зовсім риби, а хіба Леся тобі не казала?

- Що не казала?

- Ми приїхали шукати водяника.

Юрко зупинився як вкопаний і витріщився на Макса.

- Якого ще водяника, ти що з дубочка злетів?

- Звичайного водяника, річкового духа, того самого що є в казках.

- Ну гаразд, це ваше з Лесею діло, але звідки в Тернополі водяник? Вам би краще поїхати кудись де людей мало, природа чиста і всяке таке.

- Ні, тут не все так просто. Я насправді досить довго вивчав це питання і дійшов висновку, що різні казкові істоти є лише там де є люди. От подумай сам, чи хтось колись чув про чудовиськ Антарктиди? Ні, а все тому що там людей нема, а варто десь людям поселитись, як одразу ж з’являються чупакабри, бігфути і всяке таке.

- Ну добре, нехай, а чому тоді в Дніпрі не пошукати?

- Ми вже пробували і нічого не знайшли, думаю там занадто сильний рух: люди, човни, автомобілі на мостах, Тернопіль набагато спокійніший.

Юрко розгублено почухав потилицю.

- Ви з Лесею точно якісь стукнуті, але я вам допоможу чим зможу.

Так за розмовою хлопці вийшли з вокзалу, одразу біля входу їх чекала Леся.

- Ну нарешті, скільки можна язиками чесати, я вже викликала таксі. Зараз, Юрко, їдемо до тебе, залишимо наші речі і тоді зробимо невелику прогулянку містом.

***

Залишивши речі в Юрка, вся компанія одразу відправилась на став. Щоб краще все роздивитись, виключно заради справи полювання на водяника, Леся потягнула всіх прокататись на катері.

Кораблик весело розрізав невеличкі хвилі несучись над водяною поверхнею, Максим уважно роздивлявся територію майбутнього полювання і час від часу робив замітки у блокноті, а Леся тим часом намагалась показати йому місто.

- Он поглянь — це Тернопільський замок, то острівець Кохання, а там — вона махнула рукою кудись вбік — парк Сопільче.

Максим посміхнувся.

- Сопільче, якась дивна назва.

- Це давня історія, — втрутився в розмову Юрко: Колись на місці ставу, та й взагалі на місці Тернополя були болота, а між ними стояло селище Сопільче. З часом болота відступили, граф збудував собі замок і з'явилось сучасне місто.

Юркову розповідь перебила Леся, вона вказувала на дальній пляж. Звідти лунала музика, а великий гурт людей щось розкладав і переставляв.

- Гей Юрко, а що це вони таке роблять?

- А, це? Так сьогодні Івана Купала, там готують багаття, ввечері будуть пісні — танці.

- Клас, колись такого не було, Максе, може заскочимо туди перед нашим "полюванням"?

- Не знаю, не думаю що в нас буде стільки вільного часу, сьогоднішня ніч чарівна в прямому значені цього слова, тому нам треба бути максимально уважними і ретельно все підготувати.

Юрко скептично всміхнувся.

- Чесно кажучи вся ця затія мені видається як мінімум дивною, але якщо хочете, можемо взяти мій човен, я часом на ньому плаваю, коли ловлю рибу на ставі, так що не переживайте — вас не перекину.

- Чудова думка, так і зробимо.

***

Ближче до вечора вся компанія знову повернулась на став. Хлопці швидко злагодили човна, наповнили його всім необхідним і спустили на воду. Максим взявся розглядати свої помітки у записнику.

- Юрко, давай виводь човен ближче до середини озера, так щоб ми стали навпроти острівця, думаю це хороше місце для нас.

Хлопець кілька разів змахнув веслами й вивів човник на потрібну позицію. Коли вони зупинились, Максим дістав з сумки невеличке відерко і почав висипати його вміст у воду.

- Це ще що таке, — запитав здивовано Юрко.

- Це — пояснив Максим: кутя, сьогодні звісно чарівна ніч, але духи просто так до людини не прийдуть, тому спробуємо їх задобрити й приманити до нас.

Він витрусив рештки з відерка.

- Ніби все готово, тепер залишилось чекати. Лесю, ти видивляйся он в тому напрямку, а я буду дивитись зі сторони пляжу. Юрко, ти будеш працювати з сонаром, тут нічого складного нема, як тільки побачиш на екрані перешкоди — значить під нами проплило щось велике.

Всі зайняли свої позиції і почалось монотонне чекання. Перша година пройшла легко — Юрко і Леся постійно обмінювались жартами, згадували дитинство, як разом проводили канікули. Тим часом на пляжі почались обіцяні гуляння: запалили вогнище, почулась музика.

"Ой на Івана, та й на Купала

Там дівчинонька квіти збирала."

Через деякий час розмова поволі вщухла, очі боліли від постійного вдивляння у темряву, легке погойдування заколисувало, від цього всі троє почувались сонними та позіхали на весь рот. Першою не витримала Леся.

- Максе, мені здається нічого ми тут не знайдемо, давай просто покинемо це все і відпочинемо, підемо біля вогнища посидимо, гм? Що скажеш?

Максим лише пробурмотів щось нерозбірливе у відповідь і нахилився ближче до води. На мить йому здалось, що під човном майнув якийсь обрис. Хлопець протер очі: "Невже примарилось?". Максим нахилися ще, так що його ніс майже торкався води, ні йому не ввижається, під човном справді ніби щось є. Раптом з води виринуло щось людиноподібне, міцні руки схопили хлопця за плечі та потягнули вниз. Не встиг він і оком змигнути як опинився під водою.

***

Хлопець повільно відкрив очі і роззирнувся. Він лежав на березі біля води, навколо було темно, хоч в око стрель.

- Ей, Леся, Юрко, ви де?

Тільки но Максим подав голос, як вода біля берега почала вирувати, з неї випірнула якась істота і схилилась над хлопцем.

- Ну нарешті, оклигав, а я вже боявся що втопив тебе. Хлопче, якщо не вмієш плавати, то нащо взагалі поліз на озеро?

Максим розгледів істоту зблизька і не повірив своїм очам, то був водяник, з темною зеленуватою шкірою, з довгим покрученим сивим волоссям і бородою. Водяник тим часом продовжував.

- Ну все юначе, годі боки вилежувати, я тебе сюди притягнув не для того, щоб ти на мене витріщався.

Лише зараз Максим зрозумів, що він не в Тернополі. Всі багатоповерхівки, автомобілі, ліхтарі — все щезло, а на місці ставу тепер протікала вузенька річка. Здавалось навколо не було жодної людини, хоча ні, трохи вище на березі було видно якесь миготіння, мабуть, там за деревами горів вогонь.

- Де це я? - промовив хлопець здивовано.

- Не де, а коли. Ти стоїш на тому самому місці де раніше був човен, от тільки до твого народження ще більше тисячі років.

- І для чого ти мене сюди притягнув, це що покарання за те що я тебе шукав?

Водяник лише зневажливо хитнув плечима.

- І треба мені всяких нероб карати, ні тут інша справа — мені потрібна твоя допомога. Ніхто з місцевих людей справитись не зможе, а ти якраз вчасно під руку підвернувся. Ти не хвилюйся, я тебе не ображу, а як все зробиш — поверну додому, будеш всім розказувати як водяника побачив, та й не тільки його.

Максим сів і схопився за голову. Може це все якесь марення чи сон, хоча, з іншої сторони — хотів побачити містику — отримав по саме не хочу.

- Ну добре, то що я маю зробити?

- О, ось це інша справа! - весело потер руки водяник: нічого особливо складного, тобі треба всього лиш викрасти у болотяника квітку папороті і все.

- Цвіт папороті, ти знущаєшся? Та я як в ліс зайду то одразу загублюсь, де я тобі ту квітку буду шукати?

- За це не хвилюйся, я тобі провідника дам. Оверку ти де, виходь!

Перед хлопцем, ніби з під землі, з'явився чоловічок, ростом десь по коліно. На вигляд він був молодий, але мав сиве волосся і густі кошлаті брови. Чоловічок привітно посміхнувся.

- Привіт хлопче-юначе, підемо з тобою щастя шукати, тебе до речі як звати?

- Максим.

Водяник сплюнув

- Як, як? Ну що за чужоземне ім’я, язик зламати можна! Не могли тебе назвати Біловидом чи хоча б Северином.

Невеликий чоловічок лише поклонився.

- Дуже приємно, а я Оверко — водиці цеберко, то що можемо вирушати?

- Зараз, зачекай — Водяник задумався: чогось не вистачає.

Він окинув поглядом хлопця з ніг до голови.

- Та в тебе ж жодного оберега нема, Оверку, ти тільки глянь, ні тобі змійовика, ні вишивки, ні жодного знака. Так не годиться!

- Еге ж, без знаку в ліс не ходи — інакше чекай біди, — підтвердив Оверко.

- І де ж мені той оберіг взяти?

Оверко усміхнувся.

- Ну це діло просте, он там вогнище, а навколо юнаки і юнки Купала святкують, треба в них поцупити та й усе.

- От і вирішили, а тепер йдіть, а то ви всю ніч тут говорити будете, ще пропустите як квітка розцвітає.

На цих словах водяник занурився під воду, а Максим і його незвичний супутник вирушили до вогнища.

- Слухай, Оверку, а ти хто? Я маю на увазі ... - Максим ніяково замовк.

- Ти маєш на увазі який я дух, — посміхнувся чоловічок: тут все просто, мій неньо був з домових, а матуся з русалок водяних, отак і я на світ появився. Допомагаю людям по дому, слідкую, щоб ніхто з дітей в криницю не впав і таке інше.

- Зрозуміло, а ще може знаєш, чому водяник обрав саме мене, чим йому місцеві хлопці та дівчата не вгодили?

- А, так це просто. Всіх тутешніх болотяник знає, він їхній дух за версту чує і навіть близько до квітки не підпустить, а ти — інша річ, ти для цих місць чужинець, який навіть у духів по справжньому не вірить.

Так за розмовою вони підійшли до краю галявини, на якій саме йшли гуляння. Хлопці й дівчата танцювали кривого танцю навколо вогнища, кілька музикантів сиділи трішки збоку і награвали якусь знайому мелодію, раптом понад річкою полинула пісня.

" Квіти збирала, в пучечки клала,

До річки несла, в воду пускала".

Оверко підвів Максима якнайближче до музикантів і вони заховались у кущах, просто за їхніми спинами.

- Ну хлопче, тепер твоя черга, тобі потрібно забрати будь-який предмет який має на собі оберіг: вишивку чи щось таке.

- Оверко, а може ти краще сам візьмеш? Ти он який маленький, спритний, тебе точно не помітять.

- Як же я його візьму, я ж дух! Що то буде за оберіг, якщо він до себе нечисть ось так запросто підпускати буде.

- Ну добре, я спробую.

Максим підповз ще трохи ближче і почав розглядатись. Якраз перед ним сиділо троє музик, крайній зліва був як дві краплі води схожий на Юрка, лише волосся у нього було трохи світліше. Він награвав на дримбі й похитувався у так музиці, коли перед ним стала дівчина.

- Ей Уласе, відірвись трохи від своєї бринькалки, ходімо через вогнище стрибнемо.

Дівчина схопила хлопця за руку і потягнула до гурту. Музика різко зірвався на ноги, в цей час його рука зачепилась за гілку і на землю зірвався браслет, хлопець того й не помітив.

Ось він шанс, Максим швидко дотягнувся до браслета, схопив його і чимдуж повернувся у кущі.

- Молодець хлопче, маєш гарну вдачу, а ну покажи що ти там дістав.

Максим все ще відхекуючись від пережиття, простягнув Оверку прикрасу, той взяв її до рук і став розглядати.

- Гарний оберіг, тут різні символи сплетені — він точно допоможе.

Дух повернув прикрасу Максимові, той взяв її до рук і на мить задумався.

- Чекай но, ти ж казав що дух не може торкатись оберега, ти що надурив мене?

Оверко подивився на хлопця, мов на дурня, який не розуміє найпростіших речей.

- Жоден дух не може торкнутись оберега просто так, але якщо власник віддає його по своїй волі — то це зовсім інша річ, ти сам позбавляєш себе захисту. Тепер прив'яжи його собі на руку, щоб не загубив, і пішли, нам треба поспішати, бо скоро квітка вже буде розцвітати.

Максим і Оверко прямували ледь помітною стежкою через ліс, дорогою Оверко напучував хлопця, що той повинен робити.

- Квітка росте на самому краю болота, тому зірвати її буде неважко, а от далі починається справжня морока. Тільки но візьмеш папороть до рук одразу заховай її, щоб не було видно світла, і тікай назад до річки, не оглядайся і не звертай з цієї стежки ні на крок, бо буде тобі лихо.

- А що, болотяник може за мною погнатись?

- Болотяник ні, він настільки старий що напевно вже приріс до дна, але треба боятись його доньок — мавок болотниць. Вони по своїй натурі не злі, але як батько накаже — погублять людину навіть оком не змигнуть.

- А якось від них оборонитись можна?

- Ніяк, тобі сил не вистачить. Коли зірвеш квітку я туману напущу і постараюсь їх в іншу сторону відвести, а ти не барись. О, мало не забув, якщо таки зіб'єшся зі стежки або якщо мавки тебе доженуть, то одразу зроби навколо себе коло і стій в самому його центрі доки я не прийду, тоді оберіг тебе захистить, та в жодному разі не віддавай їм браслет, затямив?

- Зірвати квітку, тікати не оглядаючись, якщо непереливки — зробити навколо себе коло і чекати на тебе, оберіг і квітку не віддавати. Ніби не складна наука.

- Хоч би так і було, болотниці хитрі і вміють людей морочити, як закрутять голову то не знатимеш де правда, а де мара, сподіваюсь все легко минеться.

Оверко з Максимом вийшли на край галявини, вкритої різними квітами, посередині росла одна особливо красива — вогненно червона. Максим вже зібрався піти її зірвати коли Оверко його перепинив.

- Стій, то не галявина і не папороть, як станеш туди — трясовина тебе затягне і будь здоров. Он де що нам треба. Оверко вказав на непримітний пучок трави, що ріс біля старого трухлявого пенька. Через кілька хвилин, навколо пенька з'явилося світло і на траві почав з'являтись пуп'янок. Він повільно розпустився і вся галявина освітилась, мов від купальського багаття.

- То он який він, цвіт папороті — ледь чутно промовив Максим.

- Ага, а тепер бери її і тікай звідсіля.

Максим обережно, тремтячими руками зірвав квітку і заховав її під футболку, по тілу одразу розлилось тепло. Він розвернувся і чимдуж побіг назад до берега, краєм ока він помітив, як все навколо почало огортати мороком в якому було видно лише Оверка з чимось мерехтливим в руках.

Хлопець біг, намагаючись чимдуж дістатись до річки. Десь позаду чулись крики: "А ну віддай квітку, малий пакосник, все одно не втечеш!" - то Оверко відводив болотниць кудись в сторону. Максим з усіх сил вдивлявся в темряву намагаючись розгледіти вузеньку стежинку. "Хоч би не перечепитись" - тільки но він встиг він про це подумати, як ні звідки під ногами з'явився корінь. Хлопець зашпортався і полетів у кущі, з того всього квітка, яку він ховав під одягом, вилетіла й освітила все навколо. Крики в далині одразу стихли, а навколо нього з'явились болотниці — бліді з чорними пронизливими очима, у зелено коричневому волоссі переплелись гілочки і грудки землі.

- Юначе, віддай те що тобі не належить і ми тебе відпустимо, — сказала одна.

- Еге ж, ніякого лиха тобі не заподіємо — підтримала її сестра.

Максим підняв квітку з землі, а тоді швидко провів ногою по колу, на землі залишився ледь видимий слід. Щойно коло замкнулось — болотниці пропали, вітер стих і стало мирно і спокійно. Максим оглянувся довкола, ліс вже не видавався таким темним і зловісним, а в далині начебто з'явилось світло. Хлопець роззирнувся, сів на землю і став чекати Оверка. Тепло квітки приємно зігрівало, а безсонна і напружена ніч давалась взнаки, тож Максим відчув, як його очі повільно закриваються. Він різко струсив головою, щоб прогнати сон і в цей час почув голоси зовсім поряд. "Масиме! Ти де?! Масиме?!" - то були голоси Лесі і Юрка, хлопець не задумуючись відгукнувся і лише потім згадав, що він тут має бути сам. За мить обоє вийшли з лісу, Леся стала на відстані витягнутої руки перед ним.

- Масиме, нарешті ми тебе знайшли.

- Люди, а що ви тут робите?

- Масиме, ти що не пам'ятаєш? Ми разом були біля вогнища, стрибали через нього, а потім ти пішов шукати квітку папороті.

Хлопець задумався, у голові все перемішалось, ось вони на човні шукають водяника, ось Леся пропонує їм піти до гурту на пляжі, а що було далі?

- Масиме, а що це у тебе на руці? - Леся вказала на браслет. Дай но я роздивлюся його краще.

Максим повільно зняв браслет і простягнув його дівчині, в голові майнула думка: "Чого це вона мене так чудернацько називає?".

- Ану не займай!

Звідкись згори почувся крик і між Максимом і дівчиною з'явився Оверко, він розмахував руками й злісно репетував на весь ліс. Чари розвіялись і на місці Лесі з'явилась болотниця.

-Хлопче, тікай поки можеш, я їх тут затримаю.

Максим не гаючи ні хвилини побіг стрімголов до річки, перед собою він тримав квітку, яка м’яко світилась, розганяючи навколишній морок. Оверко не зміг довго затримувати погоню, мавки вже насідали на п'яти і намагались схопити хлопця. Ліс поволі рідшав і попереду вже показався Серет, біля самого берега сидів водяник, він побачив погоню і почав махати руками.

- Егей хлопче, давай но сюди! Стрибай у воду, тут болотниці не матимуть сили.

Максим з розгону забіг у річку, водяник схопив його за плечі та потягнув на дно, за мить вода зійшлась ніби нічого й не було, лише розлючені мавки залишились стояти на березі.

***

Хлопець почав повільно приходити до тями і відчув що хтось відчайдушно його трусить. Він спробував розплющити очі, зір ще був розмитий, але він розгледів дівочу фігуру перед собою.

- Оверку, рятуй, мене схопила болотниця! - вихопилось в нього.

Після дзвінкого ляпаса в очах у Максима остаточно прояснилось, перед ним сиділа напівзла, напівсхвильована Леся, трохи збоку, біля човна, стояв Юрко і полегшено усміхався.

- Яка ще болотниця?! Я його рятую, а він ще й обзивається!

- Лесю, та облиш його, то йому від страху казна-що примарилось.

Максим оглянувся довкола.

- Де це ми? Що сталось?

- Ми на острові — взявся пояснювати Юрко: ти трохи задрімав і впав у воду, Леся тебе виловила і ми взялись тебе відкачувати.

- А скільки часу мене не було?

- Та скільки часу, як ти впав, то вона одразу ж тебе і дістала. До речі, ти б попередив що плавати не вмієш, я б тобі жилет взяв.

Максим розгублено озирнувся, невже це все йому примарилось, Леся, бачачи його стан, змінила гнів на милість.

- Максимку, це все в тебе від стресу, тобі потрібно розслабитись — вона сіла поруч біля хлопця. Юрко можеш нам трохи побренькати.

Юрка двічі просити не довелось, він дістав з кишені дримбу і почав на ній награвати якусь мелодію. Здивований Максим підвів на нього очі.

- Звідки це в тебе?

- Та, купив колись, як був на екскурсії в Карпатах, тепер з собою на риболовлю беру, щоб коли не клює, не так нудно було, а чого питаєш?

- Та ні, нічого, то я так.

Максим задумався, може йому і справді то все від стресу примарилось.

- Максиме, досить з нас тої нечисті, принаймні на якийсь час, тобі треба відпочити, тому до кінця тижня Юрко показує нам місто, а ти навіть не думаєш про свої пошуки, зрозумів?

Хлопець лише кивнув, так відпочити не завадить. Максим відчув, що м'язи поступово розслабляються, мозок заспокоюється, раптом він помітив що досі стискає одну руку в кулак, він розкрив долоню, на ній лежав старовинний браслет з дерева і шкіри, весь покритий рунами та іншими незрозумілими символами.

- Так Лесю, досить з нас нечисті, тепер можемо і відпочити.

На пляжі , на тій стороні ставу, догорало багаття, святкування Івана Купала дійшло до кінця.