СВІТЛЯЧОК

В нарисованных джунглях нельзя заблудиться,

И не съест никого нарисованный зверь.

Только верю я, верю я, верю, что может открыться

Эта белая дверь, эта белая, белая дверь.

Хриплячи динаміком, співало червоне радіо, у приймальні на тумбочці, біля столу секретарки.

Свєта стукала спицями, резинку вже закінчила і тепер усе просто: виворіт – лицьова, виворіт – лицьова, збавляючи по краях угору. В результаті до зими вийде тепла в’язана шапочка.

Як кожна радянська службовиця, не перевантажена роботою, Свєта почала в’язати, аби хоч якось убивати час. Нового директора поки так і не призначили, вхідних дзвінків було небагато, і Свєта, позичивши в бухгалтерії журнал Verena за 1980 рік німецькою мовою, училася в’язати. До професіоналок з бухгалтерії, які могли зв’язати цілий светр, їй було, звісно, ще далеко, але шапочки більш-менш уже виходили. Головна проблема полягала в тому, що пряжу для в’язання не можна було купити ніде, тож пов’язані шапочки розпускалися і в’язалися наново, а також розпускалися побиті міллю старі кофти й шарфи. Дуже хотілося навчитися в’язати одразу чотирма спицями, щоб до зими робити теплі шкарпетки, але тут потрібні були тонкі, короткі спиці, які теж були дефіцитними. Проте інститутські інженери обіцяли щось придумати, якщо знайдуть підходящу сталь.

Робочі дні проходили приблизно однаково: о дев’ятій Свєта приходила у свою приймальню, поливала квіти і йшла пити чай у бухгалтерію. Близько 11-ї вона поверталася до себе, вмикала радіо, і тоді до неї заходила з новими плітками профорг Зінаїда. З 12 до 13 вона вибігала пройтися по магазинах: у молочний – за молоком, сметаною і, якщо пощастить, сиром; у гастроном – за ковбасою, хлібом і, якщо завезли, можна взяти угорських курей. Потім обід у інститутській їдальні – буряк чи морква зі сметаною, пів порції овочевого супу чи українського борщу, котлета або шніцель, хліб, компот. З другої до шістнадцятої – в’язання. А потім вона накривала чохлом друкарську машинку, забирала з холодильника у бухгалтерії свої продукти й, кажучи дівчатам, що йде на пошту, вирушала додому, дорогою заходячи до місцевого універмагу – перевірити, чи не «викинули» чогось до свята чи кінця місяця.

Только верю я, верю я, верю,

Что может открыться

Эта белая дверь,

Эта белая-белая дверь.

Свєта краєм ока помітила, що хтось стоїть збоку, але не стала відволікатися – залишилося три петельки, і можна закривати ряд.

— Добрий день, — сказав незнайомий голос.

Свєта закінчила ряд і повернула голову.

При вході до приймальні стояв високий, під два метри, чоловік із чорним кучерявим волоссям, у пристойному темному костюмі з блиском. У руках він тримав коричневий портфель із жовтим замком, під пахвою — портрет нового генсека Михайла Горбачова в золотавій рамі.

— Давайте познайомимося, — промовив незнайомець. — Іван Іванович Сєрєбряков, ваш новий директор.