Невидимі небезпеки

Андрій привів свою наречену Світлану до їхнього будинку – того самого, який вони купили на спільні гроші і в якому збирались оселитися після весілля. Дешево купили, і наречена думала, що побачить напіврозвалену споруду, але будинок був звичайнісіньким. Чому ж тоді так дешево? Світлана не приховувала свого здивування.

- Кажуть, у нього погана репутація, - засміявся Андрій у відповідь. – Я коли був тут уперше, сусіди мені чого тільки не наплели! Привиди і все таке. І ніби навіть освячення не допомагає!

- Від дурної голови воно ніколи не допомагало, - Світлана не вірила ані у привидів, ані в силу освячення, тому цілком пристойний стан помешкання її вельми збадьорив. Просто треба зробити необхідний ремонт – і буде будиночок, як писанка!

Оглянувши майбутній дім, молода пара пішла. Ніхто з них не озирнувся на подвір’я, а якби озирнулися, то побачили, що на старій дірявій лавці у занедбаному садку з’явилась невідомо звідки дівчина-підліток, що з сумом дивилась їм услід. А вже як молодята зачинили калитку, до дівчати підійшов дорослий розпатланий чоловік із пляшкою в руках.

- Бачила, Ритусю, наших нових жильців? – весело спитав він, піднісши пляшку до губ.

- Бачила.

- Скоро приєднаються до нас.

- А ти не забув, Віталику, що ми не маємо цього допустити? – спитала дівчина зі злістю.

- Не забув. Але ж ми нічого не зможемо зробити. Я не вірю, що це можливо, мені краще, коли нас просто буде більше…

- Еге ж, щоб тобі було з ким пиячити! Справді, не з чортами ж!

- Ну, і це теж… А хорти зі мною інколи п’ють. Не те що ти. Хоча правильно, ти ж дитина! Я постійно про це забуваю!

- Ти все забуваєш, навіть те, що я тобі кажу по сто разів!

- Наприклад?

- Наприклад, щоб не показувався людям.

- Все одно я через тебе не встиг їм показатись. А мені, може, сумно. Навіть поспілкуватись ні з ким. З тобою і не поговориш, бо ти ще мала.

- З пляшкою спілкуйся! – люто прошипіла Рита і зникла.

Віталик задумливо подивився на пляшку і мовив сам до себе:

- Чого з нею спілкуватися? Її пити треба, - і знову присмоктався.

Рита з нетерпінням чекала, коли ж та пара нарешті приїде сюди жити. Чомусь вона вірила, що цього разу все зробить як слід. По-перше, вона вже знає, що до загадкової чорної книги не можна навіть торкатися. А по-друге, вже зрозуміла, як попередити про це людей. Не треба їх вмовляти, як торік Віталика, бо той чомусь послухав привида і зробив навпаки. Треба просто подружитися з молодятами – от і все. Тоді вони виконають її пораду. Аби тільки цей алкоголік все не зіпсував! Мало того, що привид, так ще й вигляд має такий, що тільки людей лякати. Неголений, патлатий, в брудних штанях і сорочці… Авжеж, привиди можуть багато чого такого, на що не здатні живі, але коли приймають подобу себе колишніх, зовнішність лишається такою, яка була на момент смерті. Тому і Рита, якщо бігає по будинку, то в літньому одязі і босоніж, бо загинула в спекотний літній день.

Через три тижні після візиту молодят в будинку з’явився ще один привид. Горбатий старий чоловік з сивим волоссям і бородою, зодягнений у довгий чорний плащ, а в руці тримав посох. Рита з Віталиком сховались від нього, розчинившись у всій території дому. Вони боялись, бо цей незваний прибулець тут був справжнім господарем.

Старий, увійшовши через калитку, швидким поглядом оглянув і будинок, і подвір’я, а потім пішов просто у підвал. Два чорта, що мешкали там, прибрали вигляду вірних собачок, і радісно заскавчали, кидаючись духові під ноги.

- Ай, охорончики мої милі! – відповів той, але скоріше знущально, ніж доброзичливо. А тоді спитав уже суворо: - А що моя книга? На місці?

- Так, так! – підтвердили чорти.

- Ну й добре, - привид втратив до них цікавість, і вони знову набули свого постійного вигляду – бозна-яких тварюк з мордами, схожими на собачі. – Я бачу, тут побільшало душ. І де ж моя дівчинка, чому мене не зустрічає? Рито! Ану йди сюди!

Рита затремтіла з переляку, від чого стіни всього будинку вкрились вогкістю; але вже за мить дівчина стояла перед привидом.

- Чого ховаєшся? – спитав він глузливо. – Боїшся?

Рита не відповіла.

- Розкажи, що тут нового?

- Ну, нова жертва книги… Віталиком звуть.

- Ану, Віталію, стань переді мною!

Вигляд цього чоловіка розвеселив господаря:

- Ото красень! Оце по-нашому! Ай, молодці! – останні слова він адресував чортам – ті прикрасили мордяки бридкими улесливими посмішками. – Рито, що ще?

- Будуть нові люди, - неохоче відповіла дівчина. – Через деякий час.

- Хто? – хижо усміхнувся прибулець.

Рита знизала плечима:

- Якесь подружжя…

- Чудово! – радів старий. – А ну, ви, слухайте мене! – це вже до чортів.

Він заговорив із ними якоюсь незнайомою мовою. Рита з Віталиком відчули, що вже не потрібні, і знову розчинились в будинку. А той привид, гість і господар водночас, пішов геть, віддавши чортам якісь свої накази.

Після того Рита весь час думала про одне: як подружитися з тими людьми? Треба, щоб вони не лякались хоча б її, а в ідеалі і Віталика теж. Чоловіки сміливіші, тому Рита відразу націлилась на Андрія. Але що, як його дружина почне ревнувати? Та хоч би ще й самій не закохатися! І треба ж було загинути у такому юному віці, коли в усіх нормальних людей любовні почуття тільки з’являються!..

Нарешті сталося! То був чудовий травневий день, такий яскравий, сонячний!.. І на душі у Рити було світло. Молоде і щасливе подружжя переступило поріг свого спільного дому. Люди, які допомагали перевезти речі, відразу ж поїхали. А молодята, весело теревенячи і постійно цілуючись, почали облаштовуватись. Риті було приємно за тим усім спостерігати, бо якій же дівчині не подобається безхмарне сімейне життя? А Віталика, як справжнього чоловіка, зацікавила машина, залишена на вулиці за парканом. На ній молодята приїхали, і привид дивувався: як це вони вмудрилися купити машину за якийсь там місяць? Адже в перший раз приходили пішки! Рита раділа – хай вивчає собі ту залізяку, наскільки може з-за паркану, тільки б до нових господарів не чіплявся.

Проте неприємності почалися вже тієї ночі, коли Андрій зі Світланою перейшли до зовсім-зовсім близьких подружніх стосунків. Віталик, що перед цим пиячив у підвалі, раптом зацікавився характерними стогонами. Не встигла Рита злякатись, що зараз він з’явиться у спальні і геть зіпсує молодим першу шлюбну ніч – а він вже вчинив дещо інше. Розчинившись у будинку, почав рухати ковдрою, намагаючись помацати у Світлани між ногами, але робив це так повільно і обережно, що жінка нічого не помічала.

- Не заважай їм! – обурено прошипіла Рита.

Її грізний напівшепіт пролунав ніби з усіх стін разом.

- Що це? – Світлана відволіклась від любощів.

- Що?

- Якийсь голос…

- Я не чув, - засміявся Андрій. – Це тебе, напевне, байки про цей дім так вразили!

Насправді все він чув, і сам трохи злякався, але не хотів подавати вигляду.

- А чого ти, мала, мною командуєш?! – розлютився Віталик у відповідь.

Цього разу вже ніхто з молодих не збрехав би, що не почув!

Ліжко під ними захиталось – Рита намагалась виштовхнути з нього Віталика, а той, звісно, опирався. Справжня бійка між двома духами! Але ж яка молодчина Світлана! Вона голосно вигукнула:

- Привиди, а ви б не могли нас не чіпати?! Ладно вже, підглядайте, якщо хочете, але навіщо нас так лякати?!

У відповідь почувся приглушений сміх, який Рита не стримала. Віталик, на її превелике задоволення, образився на всіх на світі і знову чкурнув у підвал до чортів. Після цього дівчина затихла, щиро сподіваючись, що її алкозалежний співмешканець питиме хоча б до ранку і в цю спальню більше не поткнеться. А ще вона зрозуміла, що дружбу з людьми треба якось прискорити, поки ці двоє звідси не втекли. Як же прикро, що Віталик такий не зацікавлений у власному звільненні!

Андрій зі Світланою, трохи прийшовши до тями та підбадьоривши один одного жартами, спокійнісінько повернулись до своєї цікавої справи.

Наступного ранку нічиї голоси їх не будили, тож прокинулись вони пізно. Коли снідали, в двері хтось подзвонив.

- Це що – пошта? – невдоволено спитала Світлана. – Андрію, вийди, бо я роздягнена.

Справді, вона була у самій нічній сорочці. Андрій неохоче пішов до дверей, хоча теж був лише у штанях.

І Рита, і Віталик знали того, хто потурбував молоду пару. Це їхній сусід, найсварливіший чолов’яга в усьому районі! Обидва привиди познайомились із ним ще за життя, їхні родичі встигли з ним посваритись, обоє вони продовжували ненавидіти його і після смерті. Ну, і чого цей нахаба знову хоче?

- Ви новий господар дому? – спитав сусід, коли Андрій відчинив.

- Так.

- Тоді я маю до вас одне прохання – потруїть своїх змій! З вашої ділянки на мою повзуть гадюки! Якщо це триватиме і далі, то я подам до суду! Я не буду цього терпіти!..

Прохання більше нагадувало погрозу.

- Добре, добре, - миролюбно відповів Андрій. – Я, правда, сам не бачив ще жодної змії, але я матиму на увазі і займуся цим. Дякую за візит, усього доброго!

І він зачинив двері, здогадавшись, що це єдиний спосіб перервати монолог розгніваного візитера. Прийшов, зіпсував настрій із самого ранку. Коли сусід виходив, привиди дружно обхопили його ступні пекучою кропивою – Рита за одну ногу, Віталик за другу. Та чолов’яга видряпався і втік, проклинаючи цей будинок, переповнений усілякою чортівнею.

Андрій повернувся до столу і переповів дружині претензії сусіда. Світлана зблідла:

- Тут є змії?!

Схоже, повзучих гадів вона боялась сильніше, ніж привидів.

- Та я не бачив жодної! – заспокоїв Андрій. – Може, то в нього змії, а він хоче на нас їх навішати. Є ж і такі люди… А може, справді заповзають, але не від нас. Подивимось. Якщо з’явиться хоч одна зміюка, тоді я цим займуся.

Насправді про змій – то була не брехня. Вони мешкали у підвалі під дошками підлоги, та тільки зрідка чорти випускали їх звідти. Чого ж тепер ті гади атакують сусідів? Чи це не наказ такий?..

Рита розуміла: діяти треба не просто швидко – блискавично! Вже сьогодні може бути запізно, чорти явно квапляться! Але дівчина не хотіла з’являтись перед людьми, коли вони разом. Починати треба з Андрія, бо він чоловік, отже сміливіший, а Світлана ще чого доброго почне ревнувати і своіми ревнощами все зіпсує.

Зручний момент настав, коли жінка, знайшовши у комірчині старі сільськогосподарські знаряддя, взяла сапу і пішла на двір повиполювати бур’яни, що поросли їй по коліна. Андрій в цей час вирішив перевірити, чи все нормально в домі працює; та треба й визначити, що найперше потребує ремонту, щоб будинок не перетворився на зовсім аварійний.

Рита підловила молодого чоловіка, коли той вибрався на горище, маленьке, старе і зовсім занедбане.

- Привіт, - дівчина з’явилась перед ним; Андрій від несподіванки – а проте не з переляку! – ледь не випустив з рук свою викрутку.

- Ти хто?

- Я Рита.

- Привид?

- Так.

- Прийшла мене лякати? – Андрій усміхнувся. – А я не боюсь.

- Ні, не лякати. Та ми взагалі нікого не лякаємо. Просто нас тут двоє, так що все, що ви чуєте, то ми між собою розбираємось.

- А тихіше розбиратися не можете? Насправді ж лякаєте!

- А з алкоголиком можна тихіше? – спитала Рита роздратовано. – Той, другий привид, постійно пиячить!

- А як же він п’є, якщо він привид? – здивувався Андрій.

- Йому чорти наливають. І самі з ним п’ють. А я дуже не вписуюсь в їхню компанію…

Тут знадвору пролунав голосний зойк Світлани. Андрій, кинувши все, побіг до неї. Майже миттєво опинився поруч і вигукнув стривожено:

- Що сталося?!

- Та нічого страшного! Кропива тут! – Світлана сама вже готова була розсміятись.

- Тьху! – Андрій заспокоївся. – А я вже думав – змії…

- Змій не бачила, - відповіла жінка, але видно було, що злякалась. – Піду, мабуть, подивлюсь, що на обід приготувати.

В траві щось зашелестіло. І просто назустріч Світлані виповзла тонка зелена змійка. Жінка завищала і кинулась до будинку, а Андрій розчавив тварюку ногою. Рита знову виникла поруч:

- Їхнє лігво у підвалі. Знадобиться дуже багато отрути, щоб знищити усіх змій, по одній їх не повбиваєш. Мене теж гадюка вбила. Я сиділа в кімнаті, а вона заповзла туди і націлилась просто на мене! Я від неї по всім меблям, а вона все одно за мною повзе. А я, як на лихо, ще й сама вдома. І запанікувала від жаху – от і стала її здобиччю.

- Не мели дурниць! – сердито бовкнув Андрій. – Гадюка не настільки отруйна змія, щоб вбити людину. Я не чув, щоб від укусу гадюки хтось помер.

- А хіба я казала, що вона мене лише раз вкусила? Подивись на мої ноги! Там видно сліди від укусів. Іх було щонайменше п’ять!

Андрій спробував роздивитись ті укуси; в цю мить із дверей визирнула Світлана:

- Андрію, що ти там робиш?!

- Ой! – зойкнула Рита, вдаючи збентеження. – Пробачте, я вже йду! – і вона зникла.

Світлана підійшла до чоловіка:

- Хто це така?

- Тутешній привид. Я тобі потім розповім.

Потім не вийшло – Світлана почала вимагати пояснень відразу, щойно затягнула Андрія в будинок. І він півгодини розповідав про своє знайомство з дівчиною-привидом і про все, що вона йому повідала.

Рита спершу уважно слухала, а потім її покликав Віталик. Що при цьому здивувало, то це те, що покликав тверезим голосом! З чого б це? Віталик сидів у садку з невідкритою пляшкою. Ще дивніше!

- Що ти хотів? – невдоволено спитала Рита.

Віталик помовчав, насолоджуючись тим, що вона змушена чекати, а може й просити його, щоб відповів… Сволота! І тільки коли Рита вже зібралась піти, він спитав:

- Знаєш, що мені хорти сказали?

- Не знаю і знати не хочу! – відповіла вона, але відвернулась, щоб Віталик не бачив виразу її обличчя. Звісно, хотіла знати!

- Сказали, що отримали від чаклуна наказ будь-що знищити цих людей.

- Нічого нового, що варто було б почути!

- Але то ще не все. Чи то чаклун вже зовсім злякався, чи самі хорти так вирішили, але… Одним словом, вони бояться, що не встигнуть.

- Я помітила, - бовкнула Рита.

- Вони гадають, що треба тебе випередити.

- Хай спробують!

- А думаєш, не спробують? Ще й як спробують! І зроблять! І нічого ти не вдієш, тільки будеш винною. Вони ж через твої наміри так спішать.

- І що? – насторожилась Рита.

- Нічого, - Віталик відкрив пляшку і заговорив уже задоволеним голосом. – Хорти сказали, що вона не відкриється, поки я не передам тобі їхню умову: якщо ти припиниш свої вибрики, то ці люди ще поживуть, а як ні, то вб’ють їх вже сьогодні, - і він з насолодою приклався до пляшки; марно було сподіватися витягти з нього ще хоч слово.

Брехня! Це ж абсолютна брехня! Чорти хочуть обманути її, вони не виконають того, що обіцяють!

Засмучена, Рита знову розчинилась в будинку – було їй тепер над чим подумати! Але тут же відволіклась від своїх думок: виявляється, її кликали! Чоловік з дружиною, схоже, таки посварились, бо обоє були похмурі. Андрій вже ледь не благав Риту показатись, щоб його дружина переконалась, що дівчина-підліток – справді привид, а не яка-небудь сусідка чи ще хто. Рита з’явилась перед ними:

- Я тут! Ви мене кликали? Пробачте, я була в іншому місці і не чула.

- А хіба привиди не чують на відстані? – прискіпливо спитала Світлана. Несподіваної появи дівчини вона аніскілечки не злякалась!

- Ну, ми ніби розчинені в усьому будинку, в усіх неживих предметах. Тоді чуємо. Але можемо знаходитись в конкретному місці, як-от я зараз. Тоді чуємо і бачимо лише те, що поруч, як звичайні люди.

- То що зі зміями робити? – спитала Світлана у чоловіка, втративши інтерес до Рити.

Але відповіла їй дівчина:

- Зміїне лігво знаходиться там, у підвалі. Я можу показати… Їх краще знищити якнайшвидше! Бажано – просто сьогодні! Все одно вам із ними життя не буде.

Андрій замислився:

- Тоді, мабуть, треба з’їздити, купити отруту проти змій…

- Удвох їдьте! – негайно вигукнула Рита. І вже спокійніше пояснила: - Так безпечніше.

- Ну, можна й удвох, - неохоче погодилась Світлана.

- А ще зайдіть до церкви і купіть хрест, краще великий, - далі наказувала Рита.

- А це навіщо? – засміялась жінка.

- Коли купите, тоді й розповім. Покваптесь! – і дівчина зникла, не маючи наміру далі щось пояснювати – ще чорти підслухають та здогадаються, що вона задумала… Хоча плану як такого в Рити ще не було, він тільки почав вимальовуватись. Але поки подружжя було відсутнє, дівчина, незважаючи на набридливу лайку Віталика – що ти, мовляв, робиш, хіба я тобі не казав?.. – продумала його до кінця. Гарний вийшов план – тільки б усе вдалося!

Андрій зі Світланою повернулись аж увечері. Втомлені і злі. Виявилось, що знайти засіб проти змій не так просто, а якщо купити цілий ящик в одному місці, буде надто підозріло. Півміста об’їздили.

- А хрест? – спитала Рита; це зараз було одне з найважливіших питань.

- І хрест теж, - Світлана дістала його зі своєї сумки, поки Андрій ніс із машини до будинку ящик отрути.

Хрест був не надто великий, розрахований на те, щоб носити на шиї, хоч і більший за ті, які зазвичай носять. Але Рита була задоволена.

- Світлано, ти візьми хрест і йди до спальні. А ти, Андрію, бери отруту і в підвал.

І Рита знову зникла, щоб не витрачати час на пояснення.

Андрій вжахнувся, зайшовши до підвалу і увімкнувши ліхтарик. За зміями ледь було видно підлогу! Вони повзали, ніби шукаючи вихід. Кілька змійок відразу виповзли, коли Андрій заходив, тому він зачинив двері. В повітрі стояло тихе, але безперервне сичання. Чоловік завжди був упевнений, що не боїться змій, але від такої їх кількості йому стало погано.

- Самі повиповзали, - голос Рити привів його до тями. – Давай, потруї їх, поки не покусали!

Андрій взявся за діло. Але потвори, мовби зрозумівши, що до чого, раптом накинулись на нього. Усі відразу. Отрута, яку чоловік розбризкував, була досить сильна, і рухливі шланги один за одним гепались на підлогу – якщо не мертві, то принаймні вже якісь безпорадні. Але тіло Андрія за хвилину вкрилось жахливими укусами. В якусь мить він упав.

- Усе гаразд, - почув чоловік голос Рити і відкрив очі. Дівчина стояла перед ним і пояснювала: - Двері зачинені, отрута не вивітриться. Хвилин за п’ять вони подохнуть.

Андрій підвівся, дивуючись, що вже не відчуває того нестерпного пекучого болю від зміїної отрути, який щойно заполонив усе тіло. Власне, тіла теж не відчував.

- Що сталось? – спитав він. – Я що, помер?

- Саме так.

- І… що тепер?

- Тепер треба врятувати цей будинок.

- Від кого?!

Рита не встигла відповісти – перед ними раптом з’явився Віталик і п’яним, аж язик почав заплітатись, голосом повідомив:

- Чорти зляться! Зараз вас поб’ють.

Андрій ще не второпав, що той примітив чеше, як Рита схопила його за руку:

- Втікаймо до Світлани!

І вони миттю опинились у спальні.

Світлана гортала якийсь журнал; втім, думки її були десь далеко. Хрест лежав поруч на ліжку. Рита ледь втрималась від лайки.

- Візьми хрест! – суворо крикнула вона.

Світлана подивилась на неї, як на ненормальну, але наказ виконала.

- Ну а тепер слухайте, - сказала Рита. – Колись у цьому домі жив чаклун…

- Почекай, - перебила Світлана – вона дивилась тільки на Андрія. – Що там сталося?

Так, вона вже здогадувалась, але ще не вірила. За дверима спальні раптом почулось жахливе гарчання.

Рита знизала плечима:

- Те, що й мало статись рано чи пізно. З такою кількістю отруйних змій у домі… яких на вас ще й натравлюють… ви й так тут довго не прожили б. Не це зараз важливо! – Дівчина поглянула на двері, в які шкрябалося двоє собак, і продовжувала: - Колись в цьому домі був чаклун. Він написав цілу книгу з заклинаннями. Потім відчув, що помре, і сховав книгу у підвалі. І зачаклував цей будинок: приставив до книги двох чортів, щоб охороняли її, а ті завели у підвалі змій – вони в них як домашні тваринки. Дух чаклуна приходить щороку до своєї книги, насичує її магічною силою, і вона продовжує чаклувати сама по собі…

Тут Рита замовкла, бо чорти-собаки виломалі двері. Заскочили до спальні з наміром накинутись на всіх, хто тут знаходиться; але Світлана з переляку ще міцніше стиснула хрест, а привиди сховались за її спиною. Хрест засвітився золотим сяйвом, і чорти враз спинились, ніби наштовхнулись на невидиму стіну.

- Розказуй, розказуй, - погрозливо прогарчав один із них до Рити; це мало означати «а ну замовкни».

- Добре, - спокійно, навіть удавано-весело відповіла дівчина і продовжила свою розповідь: - Чаклунська книга з’являється в домі сама по собі. Той, хто починає нею користуватись, приносить багато зла у світ. Я нею не зацікавилась, і мене вбили за допомогою гадюки, щоб я не встигла нікому нічого про книгу розповісти…

- І не тому, - злісно перебив чорт, - а просто користі з тебе не було.

- А Віталик книгою скористався. Наробив самогону ніби-то за особливим рецептом. Поніс його до своєї компанії; отруїлись насмерть усі, хто пив.

- Вісім чоловік! – з гордістю вставили чорти. – Хоча мало бути десять.

Рита, не звертаючи на них уваги, вела далі:

- Але на щастя, в магії є такий закон, що будь-яке чаклунство можна якимось чином знищити за певних умов. – Тут чорти несамовито завили, не даючи говорити, і Риті довелось кричати: - От і чаклун залишив таку можливість померлим мешканцям цього будинку! Книгу треба видалити звідси! Тоді привид! Який це влаштував! Піде до раю! А всі інші отримають те, на що заслуговують!

Чорти змовкли разом з Ритою. Після паузи дівчина благально мовила:

- Світлано, вся надія на тебе! Винеси книгу з дому!

Опинившись у підвалі, Світлана ледь не знепритомніла: і від смороду отрути, і від вигляду дохлих змій. Вони так і прийшли сюди утрьох; чорти з гарчанням провели їх до дверей, а потім облишили, і тепер лютували в будинку, нищачи, мабуть, усе, що бачили, так що стояв несамовитий гуркіт. Віталика ніде не було видно.

Рита показала на підлогу:

- Ось тут. Требя зірвати ці дошки і витягти скриньку з книжкою.

- Дошки я зірву, - пообіцяв Андрій. Зник, і вже за мить дерев’яна підлога затріщала.

- А чому скриньку? – спитала Світлана.

- Книга в скриньці, - відповіла Рита. - Може, вже й зотліла. Винести скриньку буде значно надійніше. Я думаю, її краще й не відчиняти.

Яма під дошками виявилась не надто глибока. Світлана, нахилившись, витягла ту кляту скриньку і, тримаючи її в одній руці, а другою стискаючи все той же хрест, побігла на вулицю до машини.

- Пам’ятаєш, де ми того року відпочивали в лісі? – сказав на ходу Андрій. – Там недалеко був яр. Вези книгу туди!

Дорога за місто зайняла дві години. Було б менше, якби не стемніло; за містом довелося збавити швидкість.

Всю дорогу жінка плакала за кермом. Не справдилися надії щасливо пожити з чоловіком – все зруйнувалось за один день! За що таке нещастя?

Вийшовши з машини серед темного лісу, почула сичання і побачила коло себе зграю великих змій. І тут вони! Та було вже байдуже. Вона кинула скриньку в яр – перш ніж самій зникнути під живою отруйною масою.

Привиди – усі троє – чекали біля калитки. Майже не говорили між собою, навіть Віталик не молов ніяких дурниць. Андрій помітно нервував. І раптом вони просто відчули, що вже не прив’язані до цього будинку.

Першою отямилась Рита:

- Ура! Вдалося! – і вона вискочила на вулицю. – Я вільна! Я перехитрила чортів! Я вільна! – і стрибала з радості посеред нічної вулиці.

А Андрій полетів до дружини. Вона була у лісі і, побачивши чоловіка, повідомила:

- Мене вбили змії! – і засміялась істеричним сміхом. – А ти чому тут?

- Бо вже вільний. Тепер ми можемо бути разом.

- Повертайтесь у будинок, - раптом пролунав звідкілясь згори невідомий голос.

Коли подружжя, тримаючись за руки, увійшло в найбільшу кімнату будинку, там був ангел: він стояв, обіймаючи за плечі щасливу Риту. Навпроти них сиділо двоє чортів, а між чортами Віталик, якого вони, як кошеня, дражнили пляшкою.

- Ця дівчина звільнила дім від чарів, тому я забираю її з собою, - сказав ангел. – А Віталій піде з чортами, він же не міг без них ні за життя, ні після смерті.

- А ми? – спитав Андрій.

- А ви – лягайте спати. Пізно вже. А на ранок знову будете живими. Ви, молоді чоловік і дружина, заслуговуєте принаймні на шанс пожити, як сім’я. Це було б несправедливо – шлюб на один день. От тільки прибрати вам тут доведеться самим, бо чорти щось занадто собі дозволили… Зате цей будинок більше не буде ані чортячим, ані зміїним лігвом.

Ангел зник разом з Ритою. Чорти теж потягли Віталика за собою кудись до виходу, і Андрій зі Світланою знали, що сюди ніхто з них більше не повернеться.

Залишившись самі, вони почали шукати де лягти. То була нелегка задача – ліжко у спальні було вкрите розбитим склом. Радість Світлани розтанула, і жінка заплакала:

- Дешевий будинок, авжеж… Дорого тепер обійдеться! І навіщо вона це зробила?

- Ти про Риту? – спитав Андрій. – Не суди її, вона хотіла добра нам. Учора вона розказала мені про свою хитрість. Та книга могла занапастити наше життя, посварити і розлучити нас. Тож Рита вирішила не чекати, поки почнуться ті чари. Зробила вигляд, що не заважатиме чортам, а сама швиденько підговорила нас позбутися змій… ну, тепер ми обоє бачимо, до чого це призвело. І до того ж… - Андрій трохи помовчав: - Рита теж жила тут. Це і її дім, а не тільки наш. І вона не хотіла, щоб її дім був її в’язницею. Я її розумію.

- Та знаю я, - пробурчала Світлана.

- Не плач, - утішив її Андрій. – Мине трохи часу, і життя налагодиться. Давай лягати спати – тобі ж хочеться, щоб цей день нарешті закінчився?

Оскільки обоє були ще духами, то лягли спати на підлогу. Завтра ці страхіття зі зміями і чарами їм, напевено, здаватимуться всього лише важким сном.

P.S. Багатьох цікавить питання: чи сплять привиди? Виявилось, що сплять перед тим, як повернутись до життя.