Пенетратор душ людських

Він завжди пам’ятатиме свій перший раз у новому житті: ерекція з першого ж арпеджіо. Й оргазм від технічних вправ на сотійє, які він завжди ненавидів.

Це не піддавалося логічному поясненню. Це суперечило здоровому глузду. Але ті обдовбані гіпі-близнюки, яких наче телепортом закинули з минулого століття в сучасну Київську область, мали рацію: Мішель дійсно почав отримувати справжнє задоволення від гри на скрипці.

Трясця! Двійко обісцяних наркоманів… Але як?! Як?!

Коли його вперше накрило, коли видобування звуку з інструменту раптом перетворилося на мастурбацію, Мішель подумав, що він під кайфом. Що ті двоє обриганів і його чимось накачали. Може, диму їхнього нанюхався? Адже та жінка вимахувала здоровенним кадилом, що цілком здатне було просмердіти й лісові насадження, у яких вони випадково зустрілися, і прилегле поле, і сусіднє село…

Точно. В усьому винен дим. І гіпноз. Бо не міг Мішель при здоровому глузді вилити душу першим-ліпшим бомжам. Звісно, його вже підпирало. Багаторічна втома, немилосердний тиск із боку сім’ї та вчителів. Того дня він сильно полаявся з батьком — а тому і скочив в авто і їхав світ за очі, поки не опинився в диких землях (навігатор показував 6,5 кілометрів до Київської міської межі).

— Я більше так не можу, — стогнав хлопець, обхопивши голову руками. Він сидів просто на землі й похитувався від горя та безнадії. — Я народжений стати успішним. Мій тато — не остання людина у світі музики. Від може промотувати мене в найкращі оркестри, може влаштувати нам гастролі в престижних театрах Європи. Та я… я, з його слів, не дотягую! Він каже, що треба ще більше займатися, ще старанніше працювати над технікою. Але я не можу себе змусити віддаватися музиці ще більше. Я загалом люблю скрипку, але зараз мене вже майже верне! Сука! Чому все не може просто бути простим?!

Гіпі довго розказували йому щось утішне. А жінка жартома пообіцяла, що начаклує йому кращу долю. Потім заспівала якоїсь нудної пісні, ще й фальшиво. Кадилом своїм крутила на всі боки. Після цього промовила: «Вуаля, хлопче! Тепер твої стосунки зі скрипкою перейдуть на новий рівень!» — та засміялася так, ніби сказала щось кумедне. Чоловік поблажливо всміхнувся та пробурмотів щось на кшталт: «Нащо ти знущаєшся з юних талантів».

На прощання гіпі розповіли, де в разі чого можна знайти їхню хату. Адресу дали.

— Заходь до нас, хлопче, як набридне тобі нове життя і захочеш ти більшого спокою. Ну або просто так заходь, — підморгнула жінка. І знову засміялася.

«Якась ненормальна, — подумав тоді Мішель. — Хоча чого я очікував від сільських наркоманів?»

Трохи розраджений увагою незнайомців, він одразу ж повернувся додому та взявся за ненависні вправи. Але варто було йому торкнутися струн…

Кожен рух смичка відлунював у тілі блаженством, ніби Мішель не музичив, а дрочив. Причому, наймудрованішим чином: то не дерев’яний корпус інструменту резонував — то кожна клітина його тіла вібрувала від незнаної донині насолоди.

Того вечора він уперше з кайфом зіграв Моцартівську «Лакрімозу». Партія більше не здавалася йому нудною.

— Я вийшов на новий, інший рівень розуміння музики, недоступний простим смертним. Якби мій член мав душу, і та душа раптом переселилася б у скрипку… І та скрипка стала б продовженням мого тіла, перейняла б частину моїх нейронів, моєї чутливості… Її гриф — рівний і пружний, як моя плоть, голівка грифу блискуча й довершена. Я притискаю пальцем струну, ніби збираюся… Блять, я зараз кінчу!

Інструмент випав з охлялих пальців. Мішель горілиць упав на ліжко, віддихуючись. Це було краще, ніж просто секс із самим собою. Це було чисте задоволення від мистецтва — піднесене, не упаскуджене буденністю та земною марнотою. Його кришталево-цнотлива природа очищувала й дух, й обважніле після кількох оргазмів тіло: так закостеніле нутро грішника очищує один-єдиний дотик до Бога.

— Тепер я скрипки з рук не пускатиму. Я стану неперевершеним музикантом. Мені вклонятиметься весь світ, — пророцтво, виголошене хрипким неслухняним голосом, струснуло завмерлу тишу кімнати.

Мішель ще трохи полежав, а потім пішов до ванної — вимити сім’я з лобкового волосся та змінити труси.

* * *

Кав’ярня була розташована через дорогу від репетиційної зали. Дуже зручно. І кава непогана. Добре, що провінційний Київ — столиця низькоякісності та несмаку — має хоч якісь умови для комфортного життя. Звісно ж, далеко не всі. Але Мішель і не вимагав багато від такого відсталого міста.

Хлопець-бариста з усмішкою поставив на барну стійку замовлення — латте в паперовому стаканчику та еклер. Мішель холодно подякував та кинув двадцятку в коробку для чайових.

— Спасибі, — усміхнувся бариста.

Мішель не втримався і скривився:

— Може, колись і назбираєте на манікюр. Такі занедбані руки були б доречні хіба що десь в окопі під Покровськом, а не в кав’ярні в центрі столиці.

Мабуть, хлопець знітився. Скоріш за все, глянув на свої неохайні обкусані нігті. Але Мішелю було начхати, він уже розвернувся та пішов геть.

Репетиційна зала зустріла його гамором, уривками вправ та специфічним запахом залежалих амбіцій, що в’ївся в стіни, стелю, скрипучі крісла, старий паркет.

— Пане Михайле, вітаю! Рада нарешті побачитися з вами вживу. Я Марта, нова помічниця менеджера. Я писала вам учора…

— Мішель. Мене звуть Мішель. — Він холодно перебив дівчину, яка була підбігла до нього. — Я саме так вам і відрекомендувався. Якщо у вас аж така погана пам’ять, то як ви збираєтеся виконувати вашу роботу?

Не витрачаючи більше часу на зайві балачки з тупою білявкою, Мішель покрокував до роздягальні, яка розташувалася чомусь аж у протилежному кінці зали. Дуже незручно!

Дорогою він роздивлявся колег і мляво кивав у відповідь на вітання. Він не вважав усіх цих людей невдахами, ні. Така позиція якраз-таки і притаманна невдахам. Навпаки, в оркестрі зібралися кращі музиканти України, які можуть втерти носа найпихатішим світовим зіркам. Вони — цвіт, вони — еліта. І вони всі, як один, схиляються перед геніальністю Мішеля Ладченко, першої скрипки, їхнього провідного соліста.

Після репетиції він, як завжди, усамітнився в кабінці туалету, щоб нарешті скинути напругу. Кінчати від музики він дозволяв собі тільки вдома або на концертах.

З того дня, як його член уперше розділив свою душу з інструментом, минуло п’ять років. Мішель звик до відчуттів, і його перестало так сильно накривати. Але задоволення від музики нікуди не поділося. Унікальне задоволення, якого не відчував більше ніхто в цілому світі. І не відчуватиме ніколи, бо не було, немає і не буде більше в історії нікого й віддалено схожого на генія Ладченко.

За допомогою своєї скрипки, що мала проникальну міць прутня, він входив у людські душі. Слухачі самі віддавалися. Самі просили панувати у їхньому нутрі, зрошуючи тендітні стінки справжньою піднесеною музикою. Хтозна, може, чиюсь душу він вряди-годи й запліднив — і виросло з того щось неймовірно прекрасне. Паросток справжнього духу.

Усі концерти зі стояком. Довгоочікуване виверження вулкану, після якого ледь тримають ноги, — наприкінці. Мішель призвичаївся до цього. Навчився терпіти довгі самопестощі-тортури, що робили розрядку такою бажаною. Його сталева воля підкорила поклик плоті. Тільки він — і ніхто інший, і ніщо інше! — має право вирішувати, коли відбудеться еякуляція.

Стоячи перед дзеркалом у туалеті, бризкаючи водою на розпашіле обличчя, Мішель із благоговінням та обожнюванням вдивлявся у своє відображення.

— Ти надлюдина. Ти геній. Ти найкоштовніший діамант у скарбниці людства. Я люблю тебе, Мішелю.

* * *

Сьогодні був його день народження. Данило та Інна повідомили, що приготували «сюрприз, який ніколи не забудеться». Мішель усміхнувся кутиком губ, коли прочитав. Він звик, що ці двоє його балують. Хоча на початках і чубилися вони одне з одним, ревнували, виносили мозок Мішелю… Кожен хотів одноосібно володіти ним. Бо, бачте, кохання. Але генієм ніхто не може володіти. Геній належить лише мистецтву.

Він дав їм вибір: або лишаєтеся на моїх умовах, або йдете геть. Можливо, хтось би засудив Мішеля за черствість. Але ж геніїв не можна судити, наче простих смертних недолюдей, їх не можна міряти тими самими мірками! Генію можна все, бо він геній. Через сто-двісті-тисячу років усі згадуватимуть лише майстерну гру Мішеля Ладченко, а не те, якою він був людиною. Бо тільки це і важить: який ти внесок зробив у культуру. І нікому не будуть цікаві невдахи, кістки яких встелили путь генія і не дали йому потонути в болоті буденності.

Хоча деякі помічники можуть лишитися в пам’яті народній. Ті, хто згодився бути разом із генієм, служити генію, покласти життя на алтар його величі. Такі люди матимуть шанс. А хто не згоден — може одразу завернутися в саван і повзти на кладовище історії. Про цю людину ніхто ніколи не згадає після її смерті.

Інна й Данило зробили вибір. Тепер вони — його. А він — нічий. Недосяжний, вищий не лише за людські категорії добра, зла, моралі, любові, — він вищий навіть за заперечення моралі, за бунт проти інстинктів та соціальних оков, вищий за хаос та его. І тільки мистецтву, що є абсолютним, найвищим порядком, він підкоряється… Ні, не підкоряється! Він розмовляє з ним на рівних! Бо осягнув його. Відчув усім своїм єством. Приборкав і тримає на кінчиках пальців. Після такого звершення приборкати пару простих людей — не складно.

Вдома на нього чекала темрява.

— Не вмикай світло, — лукаво промовив Данило.

— Добре, — усміхнувся Мішель. — Тоді я до ванної, освіжуся.

— Приходь потім у спальню.

Кондиціонована прохолода кімнати приємно пестила шкіру. Незліченні свічки м’яко огортали його досконале оголене тіло теплим світлом. Мішель застиг перед ліжком, на якому одиноко покоївся тюбик лубриканту, очікуючи на сюрприз.

— Маємо подарунок для тебе, — промуркотіла Інна.

Данило зняв укривало з великого, на весь зріст, дзеркала. Мішель відчув, як всередині наростає розчароване роздратування. Оце і весь сюрприз?

— Воно зроблене на замовлення спеціально для тебе. Підійди, придивися уважніше, — по-демонічному вишкірився Данило.

Мішель наблизився до подарунка. Задивився на своє відображення: витончений, бездоганний, ідеальний молодик у розквіті сил. Такого будь-хто залюбки їбатиме, перед таким будь-хто буде готовий розсунути ноги.

— Можливо, у цьому світлі не так помітно… На рівні паху — отвір, — сказала Інна.

Тепер Мішель побачив. Торкнувся, просунув пальці. М’яко.

— Це силікон, — продовжив Данило. — Імітація прямої кишки чи вагіни. За дзеркалом схована решта.

— Я не розумію, що це й навіщо, — насупився Мішель.

— За допомогою цього дзеркала ти зможеш відтрахати самого себе, — голос Інни зробився жорстким. — Бо тільки одну людину у світі ти здатен любити та бажати по-справжньому. А ми від тебе йдемо.

Коханці розвернулися до виходу. Мішель оторопів.

— Що?! Ви жартуєте?!

— Ні, — відповів Данило. — З нас досить цього лайна. Пішов ти нахуй, самозакохане ти мудло.

— Виродки! — Мішель майже зірвався на виск. Але швидко опанував себе. — Чия це була ідея? З дзеркалом.

— Хіба це важливо?

— Так! Я хочу знати, кого з вас мені зневажати більше.

— Ти плутаєш емоції, дорогенький, — хмикнула Інна. — Найімовірніше, ти зараз відчуваєш безсилу лють. Ти збентежений, ображений, розгублений, відкинутий. Але тобі зручніше сховатися за маскою зневаги. Бо так комфортніше для твоєї самооцінки. Інакше станеться персональний апокаліпсис, колапс твого ретельно вибудуваного світу. Ти конструюєш вигадану реальність, на що маєш, звісно, повне право. Але ми більше не бажаємо бути частиною твоєї реальності.

— Жалюгідно, чуваче, це брехати собі, — додав Данило. — Брехати, бо не маєш сили подивитися правді у вічі та назвати речі своїми іменами. А припинити контакт із чимось, що не приносить тобі задоволення та користі, — це не жалюгідно.

І вони пішли. Онімілий Мішель чув, як клацнув замок на вхідних дверях.

— Покидьки! Суки! Бидло! Жалюгідні недолюди!

Він схопив порцелянову статуетку та намірився був жбурнути її в кляте дзеркало, але зупинився, заворожений. Чоловік у дзеркалі був прекрасний у гніві. Точені риси обличчя, досконалі руки, гнучкий торс, стрункі ноги… Ні, він ніколи не зможе пожбурити щось у цього прекрасного молодика!

Мішель відкинув статуетку на ліжко та підійшов до дзеркала. Погладив долонею холодне скло, пестячи обличчя довершеного створіння.

— Що ж, ті уїбани мають рацію. Ти… Я — єдина людина, яку я кохаю. Яку по-справжньому хочу. Я єдиний у цілому світі, хто вартий мене. Витончений, прекраснодушний, далекий від ницих людських емоцій та дрібних буржуазних почуттів. Вродливий, наче янгол чи демон.

Мішель відчув ерекцію. Він припав вустами до дзеркала, зрошуючи поверхню слиною та поліруючи язиком.

— Досконалий… Найкращий…

Він почав пестити силіконове кільце, дивлячись у вічі своєму відображенню. Хлопець у дзеркалі мав вигляд одночасно і хтивий, і піднесений.

— Я вищий за банальний поклик плоті. Це духовне єднання.

Мішель кинувся до лубриканту. Зволожив кільце та зі стогоном увійшов.

— Я виїбу тебе так, як нікого ніколи не їбав… Так, як заслуговуєш тільки ти. Ти відчуваєш мене всередині? Відчуваєш, як мій хєр розтягує тебе? Він великий, еге ж? Дуже великий… Тобі приємно?

Молодик у дзеркалі стогнав, привідкривши рота. Його чіпкий збуджений погляд відповідав на питання Мішеля без слів.

— Шкода, що в мене із цим дзеркалом немає такого зв’язку, як зі скрипкою. Я б так хотів відчути себе. Бо я… себе… кохаю…

* * *

На щастя, адреса тих гіпі переїхала в його новий телефон разом з іншим контентом. А тому зараз Мішель знав, куди їхати. І якимось дивом ті двоє були вдома, коли вантажне авто зупинилося перед всрато пофарбованим парканом.

— Вітаю, хлопче! Зізнатися, ми чекали на тебе раніше, — вишкірилася жінка.

— Мені треба, щоб ви знову мені почаклували. Як того разу зі скрипкою. — Мішель гукнув вантажників. — Виносьте! Тільки обережно. Не дай боже вам розбити це дзеркало, придурки!