Письменицьке шахрайство

— Люди такі наївні, — Борі, низенька кароока дівчина, поставила ноги на стіл. — Їх цікавлять тільки гроші та як їх отримати без ніякої праці...

— Ти говориш так, ніби ти не така, — пирхнула Лія, друга людина в кімнаті, що щось друкувала на комп’ютері.

— Тому що я справді не така. Ми двоє не такі. Ми гроші заробляємо працею, а вони...сама розумієш, — відповіла перша.

— Якою працею? Обманом?

— Чому ти досі тут, якщо тобі не подобається мій план? Я помилялась, ти така як вони...тебе теж цікавлять тільки гроші.

— А тобі вони не цікаві, так? Борі, гроші керують світом, зрозумій вже.

Борислава затихла. Немає користі щось доводити сестрі. Їй не терпиться перевірити свій геніальний план...Заодно перевірить ще тупих люденят. Може це не гідна робота для письменниці, але це знадобиться їй на майбутнє...а може вона буде писати кримінальні книги?

Вона почула звук повідомлення. Нехай це буде те, яке дівчина так чекала! І вже за мить вона кричала, але не від суму, а від щастя:

— Так!!! Лій, нам вдалося! Книга вже на прилавку.

— І що далі?  Хто її купить серед всіх інших книг?

— Напевне людина, на ім’я Майк. І я вже знаю його адрес. Діло далі за мною, сестричко.

Лія полегшено зітхнула. Але у неї було купа питань... Наприклад,  звідки її сестра знає адрес того Майка? Що ж вона таке в тій книзі написала? Чому тільки один примірник? Але щоб там не було, Борі підла шахрайка. Лія відчувала провину, що вона теж брала в цьому участь. Як-не-як, але вона дізнається, що задумала її сестра.

Питати цього в Борі, Лія не могла. Борі говорить, що це надзвичайно секретно і тільки вона може це знати. Тож зібравши всі свої речі, поправивши своє довге каштанове волосся та макіяж на голубих очах, дівчина пішла, залишивши сестру одну.

Почало темніти. Через кілька хвилин вже була шоста година вечора, тож і Борі почала готуватися до свого «плану». Щойно на годиннику була вісімнадцята, вона вийшла надвір і попрямувала по адресу, що вказав у листі її покупець.

На тій вулиці було так темно, що хоч в око стрель. Десь далеко, в іншому кінці було слабеньке світло, але воно ніяк не допомагало. Борі ніколи тут не бувала, хоча їй здавалося, що вона дослідила кожен куточок рідного міста. Низенькі будинки з кривим дахом видавалися надзвичайно химерними. Дах був таким похилим, що по ньому можна було без перешкод з’їхати вниз на санях.

— О прости Господи, що це було? — почувши дивні звуки десь згори, дівчина озирнулася. — Це місце ніби саме не хоче, щоб я займалася цим...як там казала Лія? А, шахрайство, точно.

Побачивши, що то всього лиш сова, вона полегшено зітхнула. Із залишеним страхом в душі, Борі пішла далі. До місця призначення залишилося кілька метрів, але їй здавалося, що йти ще цілу вічність.

Все ж таки, Борислава побачила перед собою будинок в готичному стилі. З даху будинку, до неї пильно придивлялись горгулі, ніби знали, що дівчина прийшла без запрошення. На дверях з темного дерева можливо помітити чудернацькі візерунки.

На жаль, Борі не знайшла там того, що їй треба. Придивившись уважніше, вона  побачила, якийсь горбок під вхідним килимом. Але зазирнувши під нього, дівча побачила лише тротуар.

— А він не промах – подумала вона і вирішила ще пошукати навколо будинку. Хоча в книжці вона чітко і зрозуміло написала: «поставити перед порогом».

Та коли завернула за ріг, двері відчинилися. Борі принишкла, вона не наважувалася навіть дихати. На щастя, все обійшлося і Майк просто поклав книгу на килим навіть не озираючись. Потім, так само швидко, як і відчинив, закрив двері.

Борі полегшено видихнула. Ще кілька хвилин і все закінчиться, їй більше не доведеться цим займатися. Швидким рухом, вона відкрила книжку на 109 сторінці, яку дуже добре пам’ятала.

— О так...є! Цілих п’ятсот... – зачаровано охнула дівчина. Повірити не могла, їй вдалося...

В черговий раз вона переконалася: людей цікавлять тільки гроші... Але зараз немає часу про це думати. Борі швидко забрала гроші з під написом «Поклади сюди банкноти й на наступний день їх стане вдвоє більше...», ще раз понюхала їх, щоб переконатися чи вони справжні та засунула в одну кишеню, а в другій почала копирсатися. На землю летіли різні речі, такі як: ручка, шпилька, ключі та якийсь папірець.

 Її серце билось мов скажене, а руки тряслися. Якщо вона забула їх вдома, то її чекає неймовірний провал на все життя. Борі озиралася на кожен порив вітру, водночас поправляючи своє неприборкане волосся.

— Та де ж вони! – майже криком промовила вона, але швидко схаменулася, згадавши про непомітність.

Раптом, почувся якийсь шум. Борі з жахом обернулася на джерело звуку, але її щось засліпило. Зрозумівши, що це машина, вона прожогом кинулася за рік будинку. Ці несподіванки так і будуть її переслідувати? Машина зупинилася прямо перед будинком Майка, але з неї так і ніхто не виходив. Лиш відкрилось вікно та з нього висунулась лиса чоловіча голова. За хвилину, показалось і все лице, яке було вкрите безліччю зморшок. Схоже, останні його ночі проходили без сну.

— Ей, дєвочко, тебе підвезти? — почувся грубий голос. Здається, Борю все ж таки запримітили.

— Ні, дякую, пане. Я сама вже дійду додому, — вийшовши вперед промовила дівчина і рушила в напрямку від будинку.

Їй довелося вдавати, що вона справді йде додому, поки машина не поїхала. Щойно, коли вона зникла з обрію, Борі подалася назад.

— Що? Дєвочко? Я справді так молодо виглядаю, що мене попутали з дитиною? — сміялася Борислава з недавньої розмови. — Так, треба все доробити та валити звідси, а то ще хтось причепиться.

Вернувшись на попереднє місце, вона полегшено зітхнула, бо усі речі, що вона повикидала на землю, досі там і залишаються. Тим часом Борі продовжила пошуки. Дівчина вже хотіла сісти та заплакати, але в пориві нервів, вона щось намацала.

— Нарешті, я їх знайшла! — діставши з задньої кишені рівно тисячу фальшивих доларів, Борі поклала їх на місце в книзі, де раніше стояли справжні.

З усмішкою на лиці, намагаючись видаватися зовсім невинною, вона пішла додому. Щойно закривши двері від квартири, сіла за стіл та дістала з сумки маленький нотатник. Борі весь час його носила з собою, щоб у разі чого записати ідеї для книжок, які завжди без запрошення невчасно влізають у її голову. Але цього разу, дівчина не могла нотувати все на вулиці...Все ж таки, усе мало пройти швидко, як очікувалося, але насправді це зайняло багатенько часу.

В блокноті Борі вже були списані дві сторінки. Надіючись, що це стане у пригоді в майбутньому, вона продовжувала та продовжувала писати.

— Вже двадцять друга година? Як так швидко? — подивившись на годинник, здивувалась Борі. Справді, їй треба вже поспішати з закінченням писання, бо пізніше треба буде слухати зауваження керівництва їхнього району за включене світло після десятої.

Так відбувалося декілька днів. Борі ходила туди, забирала гроші, підставляла фальшиві, йшла додому та записувала все в нотатник. До п’ятого дня шахрайства, він був списаний повністю, тож дівчині довелося йти купляти новий. Але перед дверима її чекала несподіванка...

— Шеф поліції міста. Піднімайте руки та показуйте де всі гроші, що ви забрали у хлопця.

— Лій? Сестричко, що сталося? Це розіграш? Що за лахміття на тобі? — протарабанила настрашена та водночас здивована Борі. Вона оглядала свою височезну сестру з ніг до голови.

— Я довго не говорила тобі своєї професії, і от настав час її сказати. Але ти вже сама все зрозуміла. Я стежила за тобою від самого початку, тим більше я прочитала всю ту книжку, поки ти швендялась там минулі рази, — Лія взяла в руки пістолет грізно дивлячись на сестру. — А тепер, краще покажи, де ти все те ховаєш.

Борі зі страхом показала на маленьку кухонну шухляду, яка була захована від очей інших Лія нахмурила брови, вона справді ніколи не помічала ту крихітну схованку. Коли дівчина відчинила її, там справді були гроші. Ціла купа вкрадених грошей. Біля неї лежали менша купка, як зрозуміла Лія, фальшивих банкнот.

— Я зараз все поясню, – заїкаючись почала Борі. — Це все було для моєї письменницької долі...я збиралася писати книгу...про шахрайство...

— І там в головній ролі будеш ти? Не виправдовуйся. Я звичайно тобі вірю, але я не можу просто так тебе відпустити, — суворо промовила Лія.

— Я збиралася завтра все віддати тому Майку, чесне слово! — продовжувала Борислава, показуючи нотатник з записами. —  Дивись, я не брешу!

– Говорю, я вірю тобі. Але доведеться піти зі мною до відділку, — сказала Лія та провела Борі з квартири.

У відділку все пройшли швидко. Їй виписали досить великий штраф та змусили віддати всі гроші, які вона взяла. На щастя, Борі не довелося сидіти в тюрмі, хоча це б теж знадобилося їй в письменницькій справі.

— Обіцяю собі ніколи більше цим не займатись, — вперше за довгий час на лиці дівчини з’явилася усмішка.

Борі вернулася додому та сіла за комп’ютер. Прийшов час займатись тим, що вдається їй найкраще: писати.