ДУША

Жила-була Душа.

Жила вона дуже довго — може тисячу років, а може й цілу вічність. Пурхала мов метелик від вогника до вогника, від життя до життя, час від часу спускаючись на землю, аби залишити слід.

Наситившись досвідом, набравшись гріхів, вона щоразу поверталася назад — у кулуари вічності, де відповідала за все, що вчинила у плоті.

Без тіла їй було сумно. Земне життя здавалося раєм, де дозволено все: спати до полудня, танцювати до світанку, пити солодке вино, сміятися, не думаючи про наслідки.

«А що цікавого на Небесах? — думала Душа. — Тут така тиша, що хочеться кричати. Небо не для мене».

Творець почув ці думки. Довго мовчав. Але коли вони стали вчинками, розгнівався й відправив Душу до чистилища, аби очистилася від гріхів. Та вона вирвалася й знову увійшла в тіло — не очищена, не готова, знову прагнучи земного задоволення.

І за це Творець забрав у неї найцінніше — здатність любити.

Коли Душа спустилася на землю, її зустрів спів птахів. Їхні голоси збудили мешканців маленького будинку в передмісті, де саме народилося немовля. Душа знайшла нове тіло й турботливих батьків, які обійняли її з ніжністю.

Добре бути дитиною. У цьому віці тебе люблять просто так. І можна капризувати, не боячись осуду з небес.

Але Душа не відчувала вдячності. Вона вміла приймати тепло, та не знала, як його повертати.

Іноді в глибині прокидалася тривожна думка:

«Невже я забула, що таке любов?»

Але Душа відганяла її:

«Я ще дитина. Усе ще буде».

Минав час. Дні розтікалися, мов вода, роки згорали. Душа росла, розквітала, здобула красу й гострий розум. Її приваблював світ: подорожі, кар’єра, нові знайомства, сяйво вечірок.

Одного разу, сидячи в ресторані серед друзів, вона раптом побачила у вікні літню жінку, що несла важку сумку.

«А як там мама?» — майнула думка.

Вона взяла телефон, палець завмер над кнопкою. Та екран погас, і слухавка повільно опустилася на стіл.

«Завтра. Я ж нічого не винна».

У той самий вечір мати лежала вдома, зігнувшись від болю. Найбільше мучила не хвороба, а тиша в серці.

Звістку про материн відхід Душа отримала від родички. Не плакала, та ніби стояла в тумані.

«Вона ж знала, що я зайнята. Я не встигла».

У глибині щось стиснулося. Може, це було каяття. Та знову втеча в буденність.

Згодом захворів батько. Він довго чекав.

Душа знову взяла до рук телефон, і знову відклала.

«Приїду пізніше. У мене важкий період».

Тієї ночі їй наснився батько. Сидів на лавці біля старої яблуні й тримав у руках її дитячу ляльку. Мовчав.

Прокинувшись, Душа плакала. Але вранці знову вдягла гарну сукню й вирушила на зустріч.

Коли батько помер, вона залишилася без родини.

Тепер її оточували тільки речі — красиві, блискучі, але холодні. Часом звучала музика вечірок, і тоді серце боліло дивним глухим болем.

Любові вона так і не пізнала. Не відчула ніжності, за яку не треба платити. Усі, хто міг би її любити, давно пішли.

Вона сиділа біля вікна, дивилася на птахів. І раптом згадала їхній спів того першого дня, коли прийшла на землю.

Тоді була весна. Тепер осінь.

Вічність знову кликала.

Життя згасало.

Душа вперше захотіла полюбити.

Вона молила.

Вона благала.

Але її молитви не доходили вище стелі. Бо шлях було пройдено. І зворотного квитка не існує.

Коли Душа залишила тіло, птахи мовчали. Навіть вітер був мертвий.

І ворота були відчинені. Але не ті, які вона прагнула побачити.

Горіло багаття. Чекала порожнеча. І голос:

— За все треба платити. Не забувай, хто тебе створив.

І Душа знову пурхнула.

Коло замкнулося.

2014 рік

Авторка – Марина Чайка

PS …. натхненна власним болем …