Тепло живих

Мовчанка, що запанувала після появи Амари, тривала лише мить. А потім Ігор, ніби отямившись, перший підвівся їй назустріч. Він узяв з її рук картонну коробку, з якої йшов неймовірний солодкий аромат кориці та печеного гарбуза. 

— Ти... Це ж треба було їхати в таку годину, — тихо промовив він, і в його голосі відчувалася суміш здивування і глибокої вдячності. — Давай, сідай. Я зараз зроблю тобі чаю.

Марина теж піднялася. Вона мовчки взяла в Амари важкий рюкзак і поклала його в куток. Це був її спосіб сказати "дякую" і "ми раді тебе бачити".

— Хлопці, підйом! — гукнув один з бійців, який вже прокинувся, побачивши Амару. — Наша рятівниця приїхала! І не з порожніми руками!

За кілька хвилин сонна атмосфера в підвалі змінилася на тихе, але радісне пожвавлення. Ігор розливав усім гарячий чай. Хтось знайшов пластикові тарілки, а Марина дістала свій незмінний ніж і почала обережно різати пиріг на рівні шматки. У тьмяному світлі лампочки він виглядав як шматочок сонця.

Вони сиділи, притулившись один до одного, і їли цей простий домашній "пиріжечок". І на ці кілька хвилин зникли війна, страх і моторошні сни. Був лише смак дому, тихі розмови ні про що і відчуття, що поруч — свої. Це було їхнє маленьке, імпровізоване свято. Свято тепла живих посеред холодної ночі тридцять першого жовтня.

Коли з пирогом було покінчено, а горнятка спорожніли, у підвалі знову запанувала тиша, але цього разу вона була іншою — ситою і розслабленою. Амара дивилася на мерехтливе світло лампочки й на тіні, що воно кидало на стіни. 

— У нас, в Америка, — почала вона своєю ламаною українською, ретельно підбираючи слова, — на Хелловін діти ходять по цукерки, а дорослі... розповідають scary stories. Про привидів, монстрів. У вас... є свої українські страшилки? Мені very interesting... ваша культура.

Кілька бійців перезирнулися і посміхнулися. 

— О, дитинко, в нас цих страшилок стільки, що до ранку не переслухаєш, — пробасив літній чоловік з позивним "Дід", родом з Полтавщини. — Ось, слухай. Мій прадід розповідав, що в нашому селі був старий курган, де нібито козаки скарб сховали. І от прадід з двома товаришами вирішили його вночі відкопати. Тільки почали копати, як раптом чують — кінський тупіт. А навколо ж поле, нікого. Тупіт все ближче, земля дрижить. Вони злякалися, кинули все і бігом додому. А вранці повернулися — яма зарита, ніби й не копали, а поруч на землі сліди від кінських копит. Кажуть, то привид козака-скарбника своє золото охороняє.

— А в нас у Карпатах не про скарби розповідають, а про мавок, — долучився молодий хлопець, що сидів у кутку. — Це такі дівчата-утоплениці, з довгим зеленим волоссям і неймовірно красиві. Вони вночі в лісі співають і сміються, заманюючи до себе молодих легінів. А хто підійде — залоскочуть до смерті, і душа його тоді стає блукаючим вогником над болотом. Тому старі люди кажуть: чуєш уночі в лісі дівочий сміх — біжи, не озирайся.

Всі на мить замовкли. Амара слухала, широко розплющивши очі. 

— А я чув іншу історію, з Полісся, — втрутився Ігор. — Не про мавок, а про лісовика. Він не вбиває. Він просто грається. Якщо ти йому не сподобався, він тобі дороги заплутає. Будеш ходити по колу, повертаючись на те саме місце, аж поки не впадеш від утоми. І щоб вийти, треба вивернути на собі весь одяг навиворіт, тоді мара спадає.

Він подивився на Марину, ніби чекаючи її реакції. Вона дивилася на нього своїм звичним, непроникним поглядом. 

— Дурниці все це, — нарешті сказала вона, але без звичної різкості. — Немає ніяких мавок і лісовиків. Є втома, погана видимість і ворожі розтяжки. Ось це — справжні страшилки.

Вона сказала це, щоб заспокоїти їх, повернути до реальності. Але, дивлячись на Ігоря, вона розуміла, що його сон і ці старі казки — ланки одного ланцюга. Ланцюга вічного страху перед невідомим, що ховається в темряві.

І в цю мить, ніби у відповідь на її думки, звідкись здалеку, з глибини зруйнованого міста, донісся протяжний, моторошний звук. Протяжне, тужливе виття — чи то здичавілих собак, чи то вовків, що іноді заходили на околиці.

Звук був настільки раптовим і диким, що всі мимоволі здригнулися. Навіть Марина відчула, як по спині пробіг холодок.

— О, а це, мабуть, песиголовці на полювання вийшли, — нервово посміхнувшись, сказав молодий хлопець, який до цього розповідав про мавок. — Моя бабця з Житомирщини казала, що колись у лісах жили люди з собачими головами. Вдень вони ховалися, а вночі виходили, і виття їхнє було чути на багато кілометрів. І якщо вже почув їх — зачиняй усі двері, бо вони шукають самотніх подорожніх.

— Досить! — раптом різко сказала Марина. Її голос прозвучав голосно і владно в тиші підвалу. 

Вона підвелася. 

— Відбій страшилкам. Ми не діти в таборі. Виття — це собаки. Тіні — це втома. Всім спати. За кілька годин зміна караулу.

Її тон не передбачав заперечень. Хлопці почали мовчки розходитися по своїх імпровізованих ліжках, ховаючи посмішки. Амара теж підвелася, збираючи залишки тарілок.

Марина дивилася, як вони вмощуються спати, і відчувала суміш роздратування і дивного заспокоєння. Вона знову була Морріган — тією, хто повертає хаос у порядок. Але коли вона знову сіла поруч з Ігорем, то помітила, що він дивиться на неї з ледь помітною, всерозуміючою посмішкою. І вона зрозуміла, що її різкість не обдурила його, він бачив, що їй теж було моторошно.