Складний проект

"По дорозі з Києва я бачила з вікна поїзда «Конкорд». І лише на наступний ранок до мене дійшло, що то був винищувач."

Чиїсь спогади

— Макс, коли твоя фіча буде готова? — запитав Єгор.

— Не знаю, може завтра.

— Поспішай. Ти ж розумієш: якщо до кінця тижня не представимо результат, ми все провалимо. І швидше за все саме через тебе. Останнім часом ти працюєш огидно.

Вони підходять до ліфта. Єгор натискає кнопку вниз.

— Слухай, Єгор, у тебе дружина ніколи не влаштовувала істерик через дрібниці?

— Начебто ні. А у тебе що?

— Минулого тижня не замовив їй суші — підняла галас.

— А привід який?

— Другий триместр.

— Дитину чекаєте? Вітаю! — посміхається Єгор. — Коли моя була вагітна, ми взагалі не знали, що таке суші.

Двері відчиняються. У кабіні, серед інших, стоїть Олена. У Максима в кишені дзвонить телефон.

— Алло, Ань.

— Привіт. Я від стоматолога. Лікар сказав, що зуб треба видаляти.

— Але ти ж казала, що там тільки скол?

— Так, але на рентгені корені цілі, тому я шукаю іншого фахівця.

— Зрозумів. Я звільнився, скоро буду вдома.

— Постараюся приготувати омлет до твого приїзду.

— Чудово, — посміхнувся Максим. — До зустрічі.

Він прибирає телефон.

«Мало не потрапили на установку імплантату. Хоча, схоже, все одно потрапимо».

Ліфт спускається.

— Ви чули, що Стас підірвався на міні? — запитує Олена.

— Ні... — сумно відповідає Єгор. — Жах. Сподіваюся, його вже відвезли до лікарні.

— Так, відносно все нормально. Але ходити без протеза він вже не зможе.

«Я не знаю, чи є в цьому світі Бог, — думає Максим. — Але якщо є, то навіщо такі страждання людині, яка нікому зла не бажала?»

Ліфт зупиняється на першому поверсі.

— Ну, мінна стопа — явище не з приємних, — Єгор виходить з ліфта. — А що робить її жахливою, так це те, що це інвалідність. І це на все життя.

Вони рухаються через вестибюль до виходу. Єгор продовжує:

— Тому я вважаю правильним те, що наша країна підписала Оттавську конвенцію. На відміну від противника.

— Ви ж зазвичай приїжджаєте вдвох на машині, — каже Максим. — Чому б не поїхали на ліфті далі, в підземний паркінг?

— Та ми просто покурити йдемо.

— Зрозуміло.

Максим прощається з колегами біля ганку бізнес-центру, а сам рухається до автобусної зупинки. «Господи, я готовий віддати все, аби повернутися в 2021 рік», — думає Максим.

Зовсім недавно Дніпро був містом, яке ніколи не засинає. Зараз це місто, яке ніколи не прокидається. Шоковий стан від повномасштабного вторгнення, іменований патріотичним підйомом, у багатьох вже минув. На початку війни, коли він з колегами допоміг організувати евакуацію людей з Харкова, було хоч і страшно, але весело, а зараз страшно і сумно. Все ж рік тому теплилася надія, що якщо не підпишуть припинення вогню, то завдадуть хоча б ядерного удару, після чого воювати стане безглуздо.

Погода прекрасна: не дуже холодно, але й не спекотно. На думку Максима, квітень і травень — два найкращі місяці в році. Прохолодне повітря все ж змушує його накинути бомбер поверх сорочки. Він звично крокує через Катеринославський бульвар до автобусної зупинки. Колись тут завжди було повно людей, тепер вулиця майже порожня.

На світлофорі він переходить проспект Яворницького — по суті ще один бульвар, але вже вздовж магістральної вулиці. Помітивши, що на перехресті чекає зеленого і автобус, що їде в бік вокзалу, Максим з усієї сили біжить у бік зупинки: до неї 50 метрів. Він встигає стрибнути в автобус прямо перед закриттям дверей.

Місто періодично піддається атакам російських ракет і безпілотників. Один з таких «Шахідів» сьогодні вночі влучив у житловий будинок на проспекті Яворницького — Максим бачив будівлю в розрізі, рятувальників, які розгрібають завали, і дві машини швидкої допомоги, що стоять неподалік. Вий сирен лунає по кілька разів на день, проте ніхто не звертає на нього уваги — адже цей кошмар триває вже більше року.

«Звалити б звідси до чортової матері, — думає Максим. — Моя одногрупниця виїхала і вже шість місяців як у Калгарі живе».

Близько 10% співробітників невеликої IT-компанії, в якій працює Максим, були мобілізовані. Двоє з них загинули через пару місяців від мінометного снаряда, що влучив у підвал, де вони ховалися від вогню. Ці двоє були людьми, яких Максим добре знав, тому він пожертвував велику суму на похорон і на психологічну підтримку їхніх дружин і дітей. Тепер доведеться донатити і Стасу на протезування: справа нехай і добровільна, але своїм людям треба якось допомагати.

Максим пересідає на метро і виходить на «Покровській». Біля АТБ він наздоганяє Аню.

— Як день минув, — він підбирає у неї сумку.

— Чудово. А у тебе як?

— Пів на пів. Може, тобі не варто тягати такі сумки?

— Та поки можна, — віджартовується Аня. — А ось вже через пару місяців буде не можна.

— Знаєш, я за тебе переживаю. І за майбутню нашу дитину теж.

— Ти б краще за себе переживав. Ходиш тут, гуляєш безтурботно.

— Та я щось придумаю.

— Тису перепливеш?

— Може, і перепливу. Колись. А якщо все буде добре — поїдемо в Каппадокію, як тільки війна закінчиться. Дитину тоді у моєї мами залишимо. Тільки, будь ласка, не треба мене доїти, — він притискає її до себе. — Ми й так чимало на весілля витратили.

— Ти про суші?

— Так, кохана, я і про суші. Бачиш, тобі потрібні гроші на стоматолога. Завтра ще якась херня трапиться. Сьогодні, наприклад, дізнався, що колега без ноги залишився. Так що наявність грошей — це впевненість у завтрашньому дні.

— А як він без ноги залишився?

— На фронт цієї осені пішов. Сам, добровільно. У Бвхмуті обійшовся контузіями, а коли їх перекинули на Куп'янськ, то чи то на пелюстку, чи то на розтяжку знайшов.

— Сумно. Це той Стасян, який пару років тому домовився з пейнтбольним клубом?

— Так. У нього там брат працює.

— Класно ми тоді час провели в Тунельній балці. Ех, шкода Стаса. Дуже шкода.

Вони заходять у під'їзд і піднімаються до своєї квартири. Переодягнувшись у домашнє, Максим розкладає продукти, а Аня береться збивати міксером яйця.

— Ань, може, зелені додаси?

— Потім, Макс.

Коли омлет опиняється на сковороді, в нього додається кріп і пара шматочків тепличних помідорів. Максим йде в кімнату, де вмикає комп'ютер, після чого повертається на кухню. Подружжя сідає за стіл. Готувати омлет стало у них традицією ще в 2021 році, коли вони почали зустрічатися: обоє подружжя обожнювали цю страву. З тих пір то Максим, то Аня, а то й разом хоч раз на тиждень, але все ж збивали яйця і виливали отримане на сковороду з овочами.

— Смачного, кохана.

— Взаємно, коханий.

— Знаєш, омлет сьогодні просто божественний вийшов. Ти туди нічого випадково не додавала?

— Ні, не додавала. Я тут прочитала, що росіяни інтенсивно зводять укріплення під Токмаком. І якусь залізницю в Приазов'ї.

— Ця «новина» приблизно з лютого-березня циркулює, — зазначає Максим. — Якщо це правда, а я думаю, що так і є, то звільнення Мелітополя, вважай, зірвано. Назавжди, а якщо говорити в рамках нашого життя, то, мабуть, назавжди. Але що той Мелітополь, головне, що ми живі, і, сподіваюся, побачимо світло в кінці тунелю.

— Я домовилася з хорошим дантистом — він спробує зберегти зуб. До речі, він ще й мій однокласник.

— Чудово. Ось тільки цікаво, де він стільки практики набрав?

— Поняття не маю. Але якось набрав.

Вони з'їдають вечерю, після чого Максим йде в кімнату: Єгор написав, що готовий з ним зателефонувати через Zoom. «Що, чорт забирай, не влаштовує Єгора? Я ж все перевірив перед пушем в обід».

Максим запускає демонстрацію. Єгор помічає помилку у файлі конфігурації.

— Виправив.

— Більше зауважень немає, тож пуш.

Максим пушить у репозиторій і створює пул-реквест. Єгор ставить апрув.

— Тепер зливай у дев.

Максим виконує злиття.

— Я можу закривати демонстрацію?

— Так, звичайно.

— Я щойно дізнався, що наша тестувальниця Оля загинула сьогодні вночі.

— Це в будинку по Яворницького?

— Так, — Єгор запускає демонстрацію. — Вчора ввечері святкувала день народження, було пізно, комендантська година, всі справи. Залишилася на ніч. А вночі прилетів дрон.

— Бачив. Там півбудинку рознесло.

— Зате комендантську годину не порушила, хоч і можна вийти в укриття. Так-с, пайплайн на деві у нас запустився нормально. Цього тижня злиємо в main і представимо реліз замовнику. Ти, Максима, прямо працівник місяця. Змушуєш останнім часом нервувати. На стажуванні, пам'ятаю, був здібний хлопець, міг дві вагомі фічі за один спринт зробити.

— Сам не знаю, що з цим робити. Може, вигорання, може ще щось.

— Хах. Зараз всі вигорають. Екологічна ситуація нині така.

З відкритої кватирки доноситься звук дрона.

— У вас мопеди?

— Так.

— Пул-реквест заапрувь. Не буду далі тебе відволікати, щодо твого стану, думаю поговоримо. Не накручуй себе. Повір, ти класний тип, я пам'ятаю, як тебе співбесідував рік тому. І ти не один, хто почав останнім часом погано працювати. Все, давай, приємного вечора. Жені привіт.

— Взаємно, — теплим голосом відповідає Максим.

Лунають постріли зенітних кулеметів. «Візьми себе в руки, ідіоте! Ще один такий прокол на роботі і тебе звільнять до біса».

— Там чай остигає. Ти будеш чай пити?

— Ще питаєш. Звичайно буду.

— Цікава картина. Ніби минулого тижня була масова атака, дві доби світла не було. Зараз знову щось дзижчить. Не знаєш чому?

За вікном лунає вибух. На кухні дзвенить посуд.

— Поняття не маю.

— У тебе проблеми на роботі? Чому ти побіг телефонувати?

— Проект досить складний попався.