Розрада Хризантеми
Що таке «казка» чи що воно таке «казковість»? Магія, добро перемагає зло, принци на білому коні та принцеси в замку, дракони. Це та земна щаслива мить, яка стається в один дощовий жовтневий день. Кавʼярня, зозуля та дивак в циліндрі.
Зараз виглядаю, напевно, як те мале дитя. Дурна щаслива посмішка в руці ручка-перо та аркуш паперу. Кімната в золотисто-медовому відтінку з ніжним рожевим відблиском де-не-де. У вікні вже заходить сонце, хоч вже не тепла пора, але палке відчуття, що так яскраво відбилось у свідомості віддає ту теплоту всього того моменту.
Деревʼяний пошарпаний любовʼю столик і на ньому лежить нагромаджена кипа паперу (?). Ні. Це листи, які юна Лада писала Велесу. Хлопчина ходив та довго вагався, авжеж він вже знав, що там буде. І йому від того й тепло на душі й боязко боляче. Довго ходив біля цього стола, що вже здається, той почав зтиратися в тому місці, де весь час без промахів хлопчина проводив рукою. Так ніжно, що може здатися, ніби голубить дорогу йому річ або навіть істоту.
Вона ще якийсь час помилувалася цим казковим заходом. Але щось не так. Сонце вже мало давно зайти за обрій. Можливо це сон, але не хочу прокинутись та й потрапити в той сірий світ.
Вкотре обійшовши стіл вибраз один конверт із стосу та дістав звідти пожовклий від давнини лист паперу.
«Велесе, вітаю! Вірю, що лист прочитаєш і не засмучуйся. Не повіриш, але я нарешті змогла позбутися тієї дурної посмішки, як в тої малої втішеної дитини. Минуло багато років від нашої зустрічі. Зараз мені на час написання цього дивакуватого листа вже 76 і гадаю, що й останній. Нарешті зрозуміла, що ти, той самий Велес, якого мої пращури словʼяни прославляли. Дякую, що беріг мій рід!
Окрім зустрічі з тобою я ще отримала такий дивний спогад, що сама не спроможна повірити йому. Було мені двадцять літ і вперше вирішила спробувати тобі написати листа. Дивно було те, що не знала твоєї адреси й з тобою більше не бачилися, але… все ж я писала тобі з підписом на конверті «Велесу, дякую за ту коротку бесіду в кавʼярні 03.10.2025-го». І вірила, що ти їх отримаєш та прочитаєш. Що ж і зараз така ж!»
На цих словах юнак відклав, той папірець. Нашвидкоруч причепурився та одягнув циліндр, хоча насправді не планував в нього наряджатися. Перевірив годинник та чи все гаразд з образом відкрив двері та вийшов до міста, яке попри дощ та прохолоду сяяло жовтневим яскравим кольором золота та багрянцю. Парасолі носити він завжди вважав за обтяжливість. А тим більше, якщо він має чари, що не дозволяють намокнути. Вулиці вмощені бруківкою трохи його бісили. Не полюбляв, коли каміння має гладеньку поверхню, весь час потрібно дивитися аби не підсковзнути та не впасти. Хоча й полюбляв так поробити, але не сьогодні. Зустрівши приятелів по долі запропонував щось відзняти аби не привертати зайвої уваги. Бо в одного виявилась камера. Ох, це ж Ярило! Ніколи не може розлучитися з красою мистецтва природи. Ще й мене вічно хочу упоконвічити в своїх полотнах. Одного ж разу це вдалося.
Вервечка веселих юнаків у дивно одягненому стилі, що неприродно вписувалась поміж густозабудованим містом не зрозуміла як, але опинилися біля кавʼярні «Розрада Хризантеми». Й помітили у вікні юнка. Вона з юнаком в циліндрі зустрілись поглядом. Він непомітно прошмигнув повз друзів та заскочив до приміщення замовив кави. Поки чекав почув: «І скільки ж мені залишилося жити? Скажи мені, птице!». Повернув голову ласкаво посміхнувся й зробив перший крок на зустріч.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!